Як ми побачили, існує низка підходів до Біблії: як до літературного твору, як до історичного документу, як до основи християнського богослов’я та поведінки. Розгляньмо тепер два способи її використання: у першому випадку Святе Письмо безпосередньо впливає на особисте життя читача, тоді як у другому воно має виразніше екзегетичне й богословське застосування, оскільки біблійні тексти накладають відбиток на богословську та історичну аргументацію. Навколо другого переважно триває наукова дискусія, однак першому здебільшого віддають перевагу користувачі Біблії, тобто ті, хто читає Святе Письмо, щоби поспілкуватися з Богом, духовно відновитись і знайти моральний дороговказ для щоденної поведінки.
По суті, нам дано Біблію не як джерело для глибоких богословських дебатів, а радше для того, аби ми пізнали живого Бога й мали з ним живі стосунки. Правда віри, виражена у Святому Письмі, призначена безпосередньо для реального життя. Христос присутній у словах Євангелія завдяки спасительній силі Своєї смерти та воскресення. «Слово життя» (Фил. 2:16) насправді повідомляє про нове благодатне життя, і через «Євангелію спасіння свого» (Еф. 1:13) спасення даровано тим, хто її чує. Отож Боже слово, маючи власну силу, безпосередньо входить у наше особисте життя безліччю різних способів.
Звичайно, цілком виправдано перевіряти цю істину на наукових засадах заради того, щоби краще її зрозуміти, але ми не збережемо вірности справжній природі християнської істини, забувши первісний намір Бога стосовно її об’явлення. Тому для достоту всеохопного осягнення біблійної вістки мусимо сприймати Біблію такою, якою вона є насправді, – як Боже слово людською мовою. Читач або слухач, котрий нехтує людськими обставинами побутування Божого слова, залишається поза внутрішнім світом Святого Письма, впроваджуючи довільні тлумачення біблійного тексту; читач або слухач, який не розпізнає в словах Святого Письма слова Божого, теж обмежується поверховим трактуванням священної книги. Лише з вірою, під проводом Святого Духа людина екзистенційно спроможна сприйняти спасительну вість Христа. Тільки так – на підвалинах екзегези, що зважає на всі людські фактори біблійних текстів – імовірне започаткування богословської та духовної екзегези, яка відкриє нам найглибші Божі задуми та повчання.
Кінцева мета християнської екзегези – духовне розуміння Святого Письма у світлі Святого Духа, але цей духовний сенс немислимо позбавляти зв’язку з буквальним значенням. Адже друге залишається невіддільною підставою першого. Отже, не треба плутати духовний сенс із суб’єктивним тлумаченням; навпаки, він випливає з розгляду тексту в стосунку до непривнесених реальних фактів.
Духовне тлумачення, чи то в спільноті, чи приватне, розкриватиме духовний сенс лише настільки, наскільки враховуватиме щойно зазначені погляди. Тісна єдність обох підходів усуває будь-яку дихотомію між науковою екзегезою та духовним тлумаченням. Самого суб’єктивного натхнення недостатньо. Аби визнати духовний сенс за зміст біблійного тексту, треба довести його автентичність. Завдяки цьому поєднуємо три рівні дійсности: біблійний текст, пасхальне таїнство й теперішні обставини життя у Святому Дусі.
Для того, щоб домогтися сприйняття усіх відтінків слова Божого, духовне пояснення Святого Письма варто здійснювати в молитовному стані. Ця молитва може набувати різноманітних форм, залежно від тексту, який читаємо, та нашої життєвої ситуації. Існують молитви прослави, подяки, покаяння й довіри, а також прохання за себе та за інших. Інколи «про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26).
Sensus plenior
Захисники т. зв. sensus plenior (лат. – повнота змісту) відзначають потребу виходити за межі історичної інтерпретації деяких біблійних текстів. Якщо між спасительними втручаннями Бога та Його діями об’явлення в обох заповітах існує засаднича наступність, варто додати, що пророки бачили «як у дзеркалі, неясно» те, що пізніші біблійні автори, просвітлені новим об’явленням, могли усвідомлювати ясніше. Часто під час інтерпретації пророцтв екзегетам доводиться довго здогадуватися, що пророки хотіли сказати своїм сучасникам, і все ж, коли Новий Заповіт свідчить про сповнення пророцтва, його зміст стає цілковито зрозумілим. Подібно, як стріла кожної секунди наближається до цілі, так Старий Заповіт у певному сенсі був вагітний сповненням, яке досягло кульмінації в Христі та Церкві.
Термін sensus plenior, як спеціяльне найменування біблійного значення, є досить молодим (прийнятий близько 1925 р.). Утім, доведено, що тільки назва є новаторством. Фактично, ідею, котра стоїть за терміном, уважаємо віковічною, адже вона сягає екзегези Учителів Церкви та Нового Заповіту.
Sensus plenior прямо стосується дослівного змісту біблійного тексту, тобто до значення, якого йому надав автор-чоловік, але водночас sensus plenior віддзеркалює Божий намір, відомий людині тільки частково. Інакше кажучи, якщо дослівний зміст – це значення слів, яке вклали в них святі автори, коли на них зійшло натхнення укладати текст на конкретному етапі Божого об’явлення, то повний сенс – той, котрий Бог, од початку знавши ввесь план спасення, задумав тоді, як заохотив людину до писання. Цей глибший смисл, який вклав у текст Бог, але не до кінця ясно вловив автор, був і є зрозумілим у пізніші періоди, коли текст інтерпретували й інтерпретують у світлі нового об’явлення або дальшого поступу в осягненні Божого об’явлення. Хоч святий автор не прагнув наснажувати текст саме цим змістом, усе ж обґрунтовано назвати його біблійним сенсом, оскільки його заклав Бог, Який є основним автором Святого Письма.
У пошуках повнішого змісту треба дотримуватися певних засад. Вірогідний sensus plenior не заміняє історичної екзегези, проте його варто розглядати як її розвиток. Маючи глибше значення, повніший сенс повинен перебувати в дуже тісному зв’язку з дослівним змістом; вичерпніший сенс має попередньо міститись у тексті або бути прихованим і випливати з нього, оскільки значення навряд чи може стати «повнішим», поки не встановлено його історичного дослівного змісту. Жодні суперечність або спотворення очевидного значення не являють sensus plenior. Тому перехід від дослівного значення до повнішого сенсу зіставний з огляданням картини спершу у вельми похмурих вечірніх сутінках, а відтак – в яскравому світлі дня. Нічого не змінилося й не було додано, але денне світло прояснило те, що досі було видно не відразу.
Новозавітні автори використали низку уривків старозавітних текстів у спосіб, який підтверджує ідею sensus plenior. Типовим прикладом є «знак Еммануїла» в Іс. 7:1-17. У цьому разі ніщо не вказує на пророкові думки про далеку майбутню подію; отже, украй складно виснувати, що він говорив про Ісуса Христа чи безіменного Месію. Зміст повідомлення полягає не стільки в народженні від діви, скільки в послідовності подій, які мають трапитися під час існування т. зв. сиро-ефраїмської коаліції: молода жінка є вагітною й народить сина, і перш ніж дитина сягне віку, коли зможе розрізняти добро і зло, Господь знищить ворожих царів. У Новому Заповіті ситуація Мт. 1:23 надає повнішого змісту пророцтву про ‘almah завдяки використанню перекладу Септуагінти: «Ось, діва (parthenos) в утробі зачне».
Проти поцінування sensus plenior як біблійного значення було висунуто чимало заперечень. Деякі екзегети неохоче попускають біблійне значення, що було невідоме святому авторові, і не бажають розмірковувати на тему Божої участи у формуванні біблійної мови та її дальшому розвитку. Якщо біблійне свідчення – це повідомлення, яке висловили автори-люди, то було б нерозсудливо припускати, що інколи вони були недосконалими знаряддями, покликані стверджувати те, у чому лише Бог був твердо переконаним. Тому виникла думка, що говорити про sensus plenior недоречно. Либонь, було б правильніше використовувати термін «нове прочитування» (лектура), тобто пізніші прочитання давніх текстів, які з’ясовують нові аспекти значення, інколи відмінні від первісного смислу (пор.: Ос.11:1 та Мт. 2:15; Втор. 25:4 і 1Кор. 9:9; 1Тим. 5:18).
Сама Біблія вельми насичена такою релектурою, що або поглиблює смисл прадавніх уривків, або ж повідомляє про їхнє сповнення. Наприклад, читаючи Новий Заповіт, ми натрапляємо на численні алюзії на Старий Заповіт чи розгорнуті цитати з нього; історія біблійного тлумачення показує нам, як Церква наново перечитувала Біблію в минулому та продовжує цю практику в сьогоденні.
Звернімся до прикладу. Загальновідомо, що юдейська месіянська традиція сягає пророцтва Натана (2Сам. 7:1-17), у ньому Давидові дано обіцянку про рід та престол, які триватимуть вічно (2Сам. 7:16). Та якщо розглядати це пророцтво в прямому значенні, воно не буде месіянським, оскільки обіцяє Давидові вічне продовження роду, а не прихід одного нового правителя. Інакше кажучи, коли месіянські уривки очікують на вирішальну кінцеву ситуацію (мир без кінця), то пророцтво Натана звіщає низку подій, що стосуються Давидового роду. Проте занепад Давидового царства в 587 році до Р. Хр. є надто очевидним фактом. Унаслідок цієї катастрофи люди переважно чітко усвідомили, що монархічне правління в Ізраїлі зазнало невдачі, втім, народ продовжував перечитувати Натанове пророцтво в контексті нової історичної ситуації. Отож обіцянка вічного престолу відроджувала надію на відновлення монархії, а спасительний задум Ягве щодо Ізраїля втілився в образі обіцяного Царя-Спасителя, Месії та Помазаника.
Подібно рання Церква тлумачила особу Ісуса у світлі Святого Письма, і водночас Біблію перечитували крізь призму Христового приходу. Завдяки діялектичному зв’язку між подією та словом Святе Письмо оприявнює смисл подій, а події розкривають зміст Святого Письма.
Питання про те, чи термін «повнота змісту» існуватиме надалі й залишиться в обігу, а чи замість нього буде введено відповідніший, залишається відкритим. Безумовно, відповідь на це питання з’явиться в процесі творчого розвитку біблійного богослов’я, а не в дискусії щодо самого терміну та його визначень.
