Зазвичай екзегезу вважають розкриттям значення певного тексту, надто коли він через вікодавність, культурну своєрідність або притаманну йому складність для правильного розуміння потребує особливо уважного прочитання й аналізу. Стосовно Святого Письма екзегезу постійно практикували в житті Церкви, яка з перших століть визнала, берегла та вірно доносила Біблію як Боже слово. До того ж, у цьому слові Церква знайшла основну поживу для своєї віри та дороговказ для морального життя. Завдяки такій безупинній практиці християнська екзегеза має тривалу історію. Сьогодні ця історія свідчить, що методи, які застосовувалися в інтерпретації Святого Письма, повсякчас були тісно пов’язані з обставинами розвитку культури різних епох і місцевостей. Тому біблійна екзегеза змінилась упродовж віків, та вона завжди відбиває дух часу.
Як ми побачили, підґрунтям сучасної наукової інтерпретації є розуміння точного змісту конкретного біблійного тексту. Отже, запитання, яке треба поставити, аби збагнути уривок зі Старого чи Нового Заповіту, важливе для розуміння будь-якого тексту взагалі: «Що цей текст означає?». Віруючий та невіруючий можуть порушити ту саму проблему, і сумлінне дослідження сприяє заповненню будь-якої прогалини в їхньому осягненні послання тексту. Віра не змінює змісту, засвоєного й розкритого в такій науковій розвідці, і досі віруючі й невіруючі змушені доходити згоди щодо результатів, незважаючи на розходження думок про належне поцінування або істинність цього змісту.
Очевидно, наукове зрозуміння того, про що йдеться в тексті, не потребує жодної особистої прихильности екзегета до ідеї тексту, інакше кажучи, її переймання. Це означає, що, попри свою мислиму подібність, зрозуміння та приймання – це два різні прагнення. Однак якби ми повірили, що в біблійних текстах маємо змогу зустрітися віч-на-віч із Богом Ісусом Христом, чия благодать дарує нам оправдання та кличе нас до освячення, могло би постати інше питання: «Що цей текст означає для мене тут і тепер?». Сприйняття переконливе в разі, якщо воно спирається на розуміння, оскільки дослівне значення – це водночас духовний смисл, саме через його буквальність, а не всупереч їй. Тобто, правду недопустимо розділяти, так наче колись ішлося про щось одне, а тепер – зовсім про інше; нині біблійні тексти можуть придатися не наперекір, а завдяки сказаному тоді.
У зв’язку з цим вельми важливо поговорити про значення Біблії. Ми здатні легко зрозуміти вислови на зразок: «кожне слово має значення», «життя вже не має для мене значення» або «музика багато означає для мене». Проте спробувавши сформулювати значення «значення», ми виявимо, що існує чимало дуже різних поглядів на те, як розкрити чи принаймні охарактеризувати цей термін. Інколи словники намагаються допомогти читачам, перелічуючи т. зв. синоніми «значення» (наприклад, смисл, сенс, суть, зміст та розуміння), але вони здатні лише частково прояснити це спірне питання.
Не бажаючи долучатись до поточної дискусії навколо цієї складної проблеми та маючи на меті практично допомогти користувачеві цього біблійного коментаря, можемо сказати: значення – це смисл, який читач повинен почерпнути з кожного слова, речення чи твору для того, щоб їх адекватно збагнути. Однак потрібно відразу додати, що значення тексту виражено взаємозв’язком його елементів (слів, речень, образів тощо), а точні значення усіх цих складників насамперед зумовлені не мовознавчим, літературним чи історичним контекстами, що оточують текст, а радше взаємозалежністю елементів у межах самого тексту. Тлумачення потрібно розпочинати з усвідомлення зазначених взаємозв’язків. Спершу текст належить дослідити з огляду на значення, сконструйоване в ньому самому: його наративну або риторичну структури, його логіку викладу та порушення ланцюжків побудови тексту, зв’язок між змістом і образом і таке інше.
Здебільшого варті прочитання літературні твори мають стільки потенційних «значень» (скажімо, інтелектуальне, символічне або емоційне), що виокремлення якогось одного може стати цілком безпідставним чи, принаймні, збиватиме з пантелику. Окремі коментатори на цьому питанні зосереджуватимуть пильнішу увагу, ніж на іншому, тимчасом як певна біблійна книга дасть змогу результативніше використати той, а не інший метод. А втім, коментар буде ваговитішим, якщо успішно застосувати різні підходи, придатні для пояснення тексту.
Дослівний зміст
Визначення sensus literalis («дослівного змісту») є складним питанням в історії біблійної екзегези. Навіть тепер лексему «дослівний» використовують у цілком протилежних значеннях. У звичайній розмові про Біблію вона навертає на думку про фундаменталізм: справді, пересічна людина на прохання охарактеризувати фундаменталіста відповість, що «це той, хто трактує Біблію буквально». Отже, візьмімо один із найвідоміших прикладів: згідно з дослівним поясненням розповіді про сотворення з Книги Буття, світ був сотворений упродовж шести днів; при цьому буквально сприймають слово «день» як вказівку на звичайні дні. Проте потрібно ретельно розмежувати дослівний зміст біблійного тексту та «буквалістський», до якого схиляються фундаменталісти.
Дослівним часто вважають той зміст, який прагне передати автор і виражають слова, та при цьому застерігають, що не можна відокремлювати авторський задум од значення слів. Однак такого визначення дослівного змісту недостатньо. На практиці надзвичайно складно або й нездійсненно тлумачити задум автора без психологізації, а з іншого боку, годі припускати, мовби текст означає винятково те, що його автор свідомо хотів сказати.
Відповідно до документу Папської біблійної комісії Тлумачення Біблії в Церкві, «буквальний смисл Писання – це той смисл, який безпосередньо виразили людські натхненні автори. Як плід натхнення, цей смисл є теж бажаним Богом як основним автором. До цього смислу доходять шляхом детального аналізу тексту в його літературному та історичному контекстах». Якщо текст є метафоричним, то його дослівний зміст не збігається з тим, який постає з підрядкового перекладу (скажімо, значення виразу «нехай підперезані будуть вам стегна» [Лк. 12:35] – «будьте готові діяти» – відповідає метафоричному вжитку). Коли йдеться про оповідання, дослівний зміст не обов’язково передбачає певність у достовірності викладених фактів, адже оповідання не конче належить до історичного жанру, а навпаки, може бути плодом творчого вимислу.
Підставою для будь-якої екзегези має бути тлумачення тексту, що його запропонували автор, перші слухачі та читачі; при цьому варто враховувати вплив як історичного сенсу, так і намагання відчути обставини виникнення тексту. Себто для розуміння умов, за яких конкретна мова виражає повідомлення, що його розбирає екзегет, він насамперед має бути істориком. Якщо тлумач нехтує дослівним значенням, екзегеза втрачає силу, а біблійна інтерпретація розчиняється в плині гностичних та суб’єктивних спекуляцій.
Аби виразити своє вчення, біблійні автори послуговувалися мовою, яку можна історично та географічно ідентифікувати; вони використовували відомі ідеї (наукові, етіологічні, етичні, мітичні), звичні для їхніх сучасників і визначальні для їхньої культури. Думки цих авторів годі відокремити від застарілих формулювань, адже вони не могли висловлюватись інакше, ніж засобами тогочасної культури. Однак важливо, що за допомогою культурних моделей та спільних для довколишніх релігій тем у Біблії виражене нове повідомлення.
Так, наприклад, космогонія Бут. 1, де першоелементом творіння є вода, співзвучна з вавилонським мітом, який ізраїльтяни спізнали передусім під час вигнання. Проте, якщо пригадаємо, що основна роль Біблії полягає не в тому, щоб дати наукове пояснення чи замінити науку, то усвідомимо, що все це творить мову, здатну висловити повідомлення. При цьому наукова схема є просто засобом мовного вираження й не має нічого спільного з вірою та посланням, яке автор намагається донести. Істотне не творення світу з води, а те, що використовуючи правічне уявлення про походження світу, сворідний рудимент якого містить Бут. 1, автор наполягає, що єдиний Бог на самому початку сотворив світ божественним усемогутнім словом.
Попри те, збереження історичного значення не вказує, що ми сприймаємо Біблію тільки як свідчення минувшини. Просто ми тлумачимо її як Боже слово, що стало посередником в історичному контексті – в історії Ізраїлю та ранньої Церкви. Не варто ні відмовлятися від Бут. 1 через те, що таке знання є застарілим, ані намагатися настільки узгоджувати Бут. 1 із сучасними геологічними відомостями, аби кожен із шести днів відповідав геологічній ері. Єдине, що треба мати на увазі: Біблія, використовуючи культурні особливості як засіб спілкування, передає нам об’явлення про Бога.
Не все, наявне в тексті, є його змістом, хоча повідомлення неодмінно потребує для свого вираження таких формулювань. Годі поділити текст на дві частини, однак можна, принаймні певною мірою, відокремити істину, яку об’явив Бог, від її мовного вираження. Перед тим, хто збагне зміст Божого послання в його формі вислову, постане нове завдання: пояснити, в який спосіб це повідомлення чинне для нас сьогодні й якою мірою наша мова здатна передати його нам нинішнім тут і тепер.
