Оскільки ми отримуємо події та їх тлумачення в літературній формі, цілком обґрунтовано використовувати всі методи та техніки літературного дослідження, аби виявити, про що йдеться в Біблії. У літературі годі осягнути правду без читацького осягнення слів, фраз, віршів, строф та інших риторичних елементів, а це вимагає не лише інтелектуального розуміння, а й естетичної проникливости. Тому початкове завдання читачів Святого Письма – налаштувати свої чуття на красу та характерні риси літературних форм.
Літературний твір потрібно читати як єдине ціле. Його частини варто тлумачити, спираючись на літературну цілість, до якої вони належать, а не з огляду на їх безпосередній зовнішній відповідник. Тож аналіз мови щоразу показує спосіб вираження думки, який особливо відповідає органічній єдності літературного твору. З огляду на цю органічну єдність значення твору притаманне формі та змістові як цілості. Форма й семантичний зміст спільно творять значення твору. Змініть порядок і формальну організацію слів – і ви отримаєте щось зовсім інше.
До того ж, Біблію як літературний твір треба тлумачити відповідно до моделі літератури, втіленої в кожному конкретному фрагменті. Це означає, що треба брати до уваги різні літературні форми. Іноді жанрове визначення усього тексту абсолютно доконечне для його слушної інтерпретації. Поезію немислимо тлумачити як прозу, притчу – як детальний богословський твір, а апокаліптику – як історію. Біблія промовляє гимнами прослави Бога, моральними повчаннями та премудростями ізраїльських проповідників, зверненнями пророків, листами і принагідними посланнями, а найчастіше – наративними текстами. Таке велике розмаїття текстів, із їхньою емоційною принадністю та поетичною красою, засвідчує майстерність біблійних авторів, які надали своєму повідомленню блискучої літературної форми. Духовна глибина й поетична краса біблійних текстів навзаєм зумовлюють роль Святого Письма як повсякчасного головного джерела молитовної та літургійної мови.
Коли ми намагаємося сформулювати визначення поезії, нас гнітить відчуття, мовби нам так чи інакше бракує чогось істотного, чого ми не здатні цілковито зрозуміти. Проте, безперечно, справжня поезія впливає на почуття та уяву куди інтенсивніше, ніж повсякденна мова. Ба більше, характерні риси вірша – ритм, паралелізм, алітерація тощо – це найприступніші художні засоби усної культури, в якій пам’ять (зберігання живої традиції) украй важлива. Отож не дивно, що в Біблії переважає поезія. Псалми, Книга Йова, Пісня Пісень і Плач Єремії цілком або майже цілком поетичні; пророки звіщають значну частину своїх проповідей віршами, а уривки ранішої поезії вставлені в прозові розповіді в такий спосіб, що відмінність між давнішим віршем і пізнішим наративом часто дуже помітна. Саме тому, крім іншого, варто дати змогу своїм естетичним здібностям відгукуватися на незліченні поетичні рядки, яких особливо багато в Старому Заповіті, від пісні Девори (Суд. 5) та плачу Давида (2Сам. 1:17-27) – до питань вселенського масштабу, які Господь ставив із бурі Йову (Йов. 38:31), чи навіть сповідей Єремії, пісень Стражденного Слуги і пророкової сатири з приводу загибелі вавилонського володаря (Іс. 14:12).
Найбільшого поширення набула в Біблії лірична поезія, зазвичай представлена у формі тріюмфальних од, що прославляють перемоги (пор.: Вих. 15:1-18), або як вияв радости, болю, горя, подяки чи прослави, зокрема в 1Сам. 2:1-10; Лк. 1:46-55,68-79 та Псалмах. Однак найбільш типовим з-поміж усіх біблійних літературних жанрів є наратив. Саме цією формою, а не прямими догматичними формулюваннями виражено біблійну віру. Декілька біблійних книг мають виразне історичне спрямування, проте, як уже було зазначено, мета біблійних оповідачів – насамперед ділитися релігійною звісткою, а не перевіряти точність кожного джерела з наукового погляду. Самі історичні події є важливими настільки, наскільки вони підкріплюють Боже об’явлення. Навіть більше, не все, про що йдеться в біблійних історіях, фактографічне, тобто не всі розповіді мають однаковий стосунок до реальних історичних подій. Зокрема Старий Заповіт містить декілька вигаданих, а все ж правдивих оповідей, у тому розумінні, що вони дають змогу проникнути в самісіньку суть взаємин між Богом та Його народом.
Скажімо, Книга Юдити нагадує новелу, пересипану поодинокими історичними відомостями (вторгнення асирійців). Сама подія вигадана, однак ми вже знаємо, що вимисел може представляти істину. Ім’я головної героїні розповіді, Юдити, означає «єврейка», і ця єврейська жінка уособлює цілий народ у його довірі до Бога та здатності протистояти переслідуванню і смертельній небезпеці. Отож новела про Юдиту за допомогою вимислу доносить правду, яка засвідчує століття боротьби Ізраїлю зі своїми гонителями.
Згідно з різними напрямами сучасної літературної теорії (зокрема т. зв. «новою критикою») літературний твір потрібно розглядати сам по собі й у тому варіянті, в якому він постає перед теперішнім читачем, тобто вважати його замкненою системою. Адже він створює «світ» тексту зі своїми особливою структурою, символічною злагодженістю та здатністю породжувати комунікацію. Попередні етапи та редакції, навіть якби їх удалося розпізнати, практично не мають жодного значення. Не надто важить і час написання твору, адже для його сприйняття не обов’язково встановлювати історію виникнення тексту та відтворювати історичні обставини, в яких постали певні його частини. Навіть намір автора можна вважати неістотним. Після опублікування літературний твір розпочинає самостійне життя й набуває власного значення. Тому його варто тлумачити крізь призму його-таки системи координат, залишивши поза увагою чи то історичні, чи будь-які інші факти, яких стосується твір, та умови його появи і сприйняття.
Такий метод аналізу сприятиме вивченню Біблії в разі, якщо літературознавець свідомий того, що це не єдино правильний підхід до розгляду Святого Письма. Прихильник «нової критики» дуже ризикує залишитися на рівні формального вивчення, не спромігшись відчитати справжнього послання Біблії.
