Біблійна оповідь. Єврейський народ та рання Церква плекали історію не заради неї самої, а щоб докладно розповісти про чудеса та спасительні діла, які Бог вчинив для Свого народу. Шукаючи історію в її сучасному вигляді, ми б шукали те, чого богонатхненні автори, а отже, й сам Бог не мали наміру передавати. Так, приміром, кожен читач Біблії відразу зауважує, що в старозавітних розповідях Ягве зображений як той, хто діє у світі та житті людей. Цей образ ґрунтувався на уявленні, яке побутувало в культурі стародавнього Близького Сходу: мовляв, певні події та їхні взаємозв’язки були наслідками Божого сприяння. У рамах цієї культурної традиції природа й історія вважалися сферами божественної діяльности. Передусім це стосувалося дивних, разючих, катастрофічних та надприродних подій. Вважалося само собою зрозумілим, що такі природні катаклізми, як несамовиті буревії, землетруси, посухи, напасті та пошесті мали божественні чинники. Незвичні та надзвичайні події, як-от затемнення сонця або появу комети, приписували прямим божественним втручанням, тоді як розквіт та занепад народів, соціяльні зміни, війни та доленосні рішення вважали опосередкованими діями богів. Не лише дивовижні чи неочікувані події сприймалися як знаки божественних втручань; сни, а надто несподівані повороти долі мимоволі приписували надприродним силам.
Мало в яких біблійних текстах божественні втручання такі панівні та структуротворчі, як в оповідях Книги Виходу. Божа присутність настільки пронизує хід подій, аж можемо сказати, що Ягве крок за кроком здобуває свободу для цього народу. Ягве вирішив звільнити вибраний народ із землі рабства та привести його до землі, обітованої його предкам, і для досягнення цієї мети Ягве виявляє верховну владу над природою та людством (пор.: Вих. 1-15).
Такий спосіб розповіді про події може видатися дивним теперішнім читачам, адже вони виховані сучасною науковою думкою й цікавляться взаємодією природних та історичних сил. Тому ті, хто читає Біблію, мають передусім усвідомлювати: переконання в тому, що Господь – це Бог, Який творить чудеса, – є дуже важливим для біблійної віри; проте водночас читачі повинні пам’ятати, що це переконання було започатковане й уперше сформульоване у світі, який користувався зовсім іншими шаблонами мислення. Біблійні розповіді не є працею безпристрасного історика, якому відомі всі техніки сучасної історіографії; вони належать до близькосхідної традиції зображення подій і висловлення думок. Їхня мета полягала передусім у тому, аби передати релігійну звістку, а не науково перевірити та підтвердити точність кожного джерела інформації. Історичні події важливі настільки, наскільки вони здійснюють Боже об’явлення. Тому корисно запитати себе: потрібно наголошувати на конкретиці єгипетських кар чи на значенні виходу з Єгипту як спасительної події?
Спробуймо стисло й по суті сформулювати герменевтичний принцип: об’єднувальним фактором біблійної розповіді є Божа дія в історії людства. Тому ми повинні наполягати на тому, що біблійний оповідач різнився від сучасного історика. Стародавні біблійні автори не були істориками в нинішньому значенні; у свій спосіб вони також були «пророками». Сучасні історики, навпаки, записують «видимі явища», тимчасом як Божої дії не побачиш. Оскільки її нереально безпосередньо спостерегти або зафіксувати, Божа дія виходить за межі компетенції історичної науки. Історики не підтверджують і не заперечують Божої дії, бо вона існує поза фактами, які вони можуть почерпнути з історичних джерел. Якщо історик і віддає належне такій діяльності, то це радше як актові віри, аніж науковому висновку. Аналогічно невіруючий історик, який заперечує Божу активність ув історії Ізраїлю, висловлює не науковий висновок, а судження, що має якусь іншу підставу.
Різні способи розповіді про історичні події. Зв’язок окремих біблійних уривків з історичними подіями видається прямим, адже їхньою підставою є свідчення очевидця. Це вдало ілюструє кінцева глава 2-ї Книги Царів, де розповідь про падіння Єрусалиму значно багатша на деталі опису подій, ніж на богословське пояснення того, що відбувається. Проте ми не повинні читати всі розповіді Святого Письма так, немовби вони були звітами очевидця, та нехтувати непоодинокими випадками образної форми викладу. У багатьох місцях історичний каркас заповнений поетичною та творчою реконструкцією історії, як-от у Суд. 5:20: «Із неба войовано, зорі з доріг своїх битих воювали з Сісерою».
З іншого боку, потрібно усвідомити, що більшу частину розповідного матеріялу Біблії можна назвати історією лише в дуже широкому значенні цього слова. Наприклад, подія виходу з Єгипту міцно закріпилася в кожному пласті ізраїльської традиції, одначе природа цих традицій – епічної, літургійної, віросповідної, поетичної – унеможливлює історичну реконструкцію, досить переконливу з історичного погляду.
Проблема історичности. Для уникнення непорозумінь ми повинні чітко пояснити, що ні не заперечуємо наявности в Біблії історичного складника, ні не маємо наміру, як це роблять деякі біблісти, висловлювати припущення, неначе історичний зміст християнської віри є просто мінімальним або його немає взагалі. Спасительна подія є частиною земної історії, і відокремити керигму від історичних фактів означало б відмежувати віру від її джерела; читаючи Біблію, осягаємо очевидну річ: священні автори були впевнені, що Бог утрутився в історію, аби здійснити те, що ми називаємо історичними подіями.
Вислів «подія плюс інтерпретація» став примовкою у вивченні Біблії. Хоч інтерпретація є вкрай важливою, адже дає нам значення, яке варто розглядати, подія аж ніяк не другорядна; без неї було б нездійсненним Боже втручання в історію, а відтак не було б інтерпретації, об’явлення та спасення (пор.: 1Кор. 15:12-20).
Своєю чергою, потрібно розрізняти біблійний запис і реальне історичне явище. Розповідний текст без історичної довідки (наприклад, Ісусові притчі) може забезпечити основні поняття та категорії християнської свідомости для зрозуміння себе та світу. Щодо істини, то її однаково ефективно передає читачеві як фіктивний, так і історично вірогідний наратив. Справді, існують вигадані розповіді (як-от притчі про милосердного самарянина чи блудного сина), ближчі до життя, аніж добре задокументовані, проте нецікаві історичні екскурси.
Ці спостереження покликані вберегти від тенденції, надто спрощуючи, ототожнювати істину з історією. Наративна критика стоїть на перешкоді таких спроб. У Біблії істина виражена в розмаїтті літературних форм і жанрів, зокрема в псалмах, молитвах, притчах та приповідках. Якщо визнаємо, що діяльне Боже слово має на меті насамперед спасення людини, нам потрібно навчитися сприймати Біблію в такій перспективі. Нас не повинно вражати, коли дізнаємося, що Йов, Йона чи Юдита – це радше літературні образи, аніж історичні постаті. Такі яскраві та символічні персонажі, як Гамлет чи Дон Кіхот, спроможні відкрити таємничі сторони людського буття, що інакше залишились би прихованими від людських очей. Ось чому передусім важливо відшукати богословське значення осіб, зображених у розповідних текстах – чи то закорінених в уяві, чи в дійсності.
