Об’явлення в історії та через історію. Біблісти підкреслили саморозкриття Бога в могутніх спасенних ділах, у такий спосіб давши нам глибше розуміння історичного характеру біблійного об’явлення. Біблійна релігія пов’язана з місцями, іменами та подіями. Перед нами об’явлення, яке потрібно розглядати з вірою в межах певних історичних фактів. Бог активно присутній у людській історії, і важливі події – це Божі дії, носії чи канали Божого самовираження.
Тоді як інші релігійні документи розповідають насамперед про подвиги богів, Біблія унікальна завдяки зображенню реальних подій, пов’язаних із конкретними людьми. Ягве – Бог Ізраїлю – це не вічна ідея чи абсолютний етичний принцип, а Бог, Який чув стогін народу та пам’ятав про союз з Авраамом, Ісаком і Яковом; це Бог, Який, узявши до уваги скрутне становище ізраїльтян в Єгипті, зробив для них те, чого вони самі не змогли б для себе вчинити (Вих. 2:24-25). Пізнати цього Бога означає досвідчити божественних дій у конкретних справах та людських взаєминах. Якби Ягве обрав за «святий народ» і «Свою власність» (Вих. 19:5-6) єгипетських рабовласників, а не ізраїльських рабів, об’явився б цілком інший Бог. Аналогічно Бог Петра, Павла, Івана та Якова знаний та проповідуваний як Бог, Який воскресив із мертвих Ісуса.
Згідно з Біблією, лише безбожні безумці можуть казати у своїх серцях: «Нема Бога!» (Пс. 14:1; 53:1[2]). Слова: «Небо звіщає про Божую славу» (Пс. 19:1[2]), – становлять передумову і Старого Заповіту, і Нового Заповіту; тобто немає потреби доводити існування Бога, тому що всесвіт є достатнім свідченням цього для кожного, хто має відкритий розум і чуйне серце (пор.: Муд. 13:1-9; Рим. 1:19-20). Навіть погані безумці не є атеїстами, оскільки вони беруть під сумнів діло Боже, а не існування самого Бога. Вони не заперечують факту, що Бог існує. Вони заперечують той факт, що Бог починає брати участь у людських справах, що Бог діятиме як Суддя та Спаситель; отже, вони відмовляються коритися владі слова Божого. А втім, навіть якщо Біблії відомо, що велична сила Божа проявляється в чуді творіння, їй зрозуміло й інше: природа не здатна виявити найглибші таїнства Божої благодаті та Божої любови. У 26-ій главі автор Книги Йова усвідомлює верховенство Бога над природою в чудесах землі, моря, неба, проте підсумовує: «Таж це все самі кінці дороги Його, бо ми тільки слабке шепотіння чували про Нього» (Йов. 26:14).
Усе творіння говорить про разюче та надзвичайне верховенство Бога. Однак найбільш знаменною вісткою Біблії є не те, що Бог існує, а те, що Бог говорив з Ізраїлем і Церквою, аби увійти в особисті взаємини з цілим людством (пор.: Євр. 1:1-2). Старий Заповіт ґрунтується на вірі в те, що Бог виявляє Себе в конкретних подіях історії Ізраїлю. Рідко в Старому Заповіті йдеться про Бога з огляду на Його особливі божественні прикмети, натомість майже завжди – зважаючи на Божі дії й накази. Тому величні діла Ягве у визволенні Ізраїлю з Єгипту є найістотнішими для пізнання Ягве. Порятунок із «дому неволі» став зразком ніжної доброти та могутньої допомоги: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства» (Вих. 20:2).
Ізраїльтяни не визнавали жодного божества, присутнього в природі; їхній Бог є трансцендентним та особистісним Богом, а людська історія, як і природа, цілковито Йому підвладна. Історія, у розумінні ізраїльтян, є процесом, яким керує Ягве і який рухається до кінця, що його визначив Ягве; це сфера, яку Бог обрав для самооб’явлення, і нею, крім того, спроможне бути Боже слово. Книга Второзаконня чітко виражає таке ставлення на противагу «натуральним релігіям»: «Щоб ти, звівши очі свої до неба, і побачивши сонце, і місяць, і зорі, усе військо небесне, щоб не був ти зведений і не вклонявся їм, і не служив їм; бо Господь, Бог твій, приділив їх усім народам під усім небом. А вас Господь узяв та й вивів вас із залізної гутничої печі, з Єгипту, щоб ви стали для Нього народом наділу, як сьогодні це видко» (Втор. 4:19-20).
Вершиною взаємин Бога з Ізраїлем є втілення Слова: Слово, яке від початку було в Бога та яким були сотворені всі речі; слово, що «заговорило» людським голосом у Законі та з уст пророків; те саме Боже слово «сталося тілом, і перебувало між нами» (Ів. 1:14). Відтак уже не історична подія перетворювалася на слово, а саме слово ставало історичною подією. Відтоді й надалі вираз «Боже слово» може мати одне-єдине точне й основне значення – особистісне Слово. Будь-яке інше використання цього виразу правомірне лише остільки, оскільки проливає світло на особу втіленого Слова.
Історичний досвід і пізнання Бога. Найвиразнішою особливістю Ізраїлевої «свідомости Бога» є квінтесенція його історичного досвіду, цей накопичений досвід поглиблював його знання. Як тільки народ довіряв себе божественному партнерові в діялозі, ставала зрозумілішою реальність Бога та одночасно прояснювалася доля самих людей. У Книзі Виходу, зокрема, Бог об’являється як той, хто потрапив у певну ситуацію й повинен діяти: «Я справді бачив біду Свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями, бо пізнав Я болі його. І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки» (Вих. 3:7-8). Отже, перший досвід стосунків Ізраїля з Богом став визначальним для більшої частини його подальших уявлень про Бога та для Божого зв’язку зі Своїм народом (пор.: Ос. 11:1; Ам. 2:10; Мих. 6:1-5).
Проте досвід лихоліть та вигнання також навчав Ізраїль, чого Бог очікує від вибраного народу. Коли попередження про нещастя, які часто виголошували пророки, ставали дійсністю, а їхні слова про фатальний кінець – підтвердженою істиною, така людська катастрофа задумувалася як інструмент Божого гніву та своєрідне богоявлення, пристосоване до внутрішнього стану грішника. Військова поразка, вторгнення чи всенародна катастрофа через людські дії були інструментом, яким Ягве карав Ізраїль за його релігійні проступки. Для пророків народна ганьба була закликом до суспільного й особистого навернення у світлі глибшого розуміння Божої активної діяльности в історії (пор. також: Пр. 3:11-12; Євр. 12:5-6).
Саме тому таїну людського призначення нереально пізнати через природу, адже там не спадає на думку таємниця людського непослуху. Сніг і спека, зима й літо, сонце й зорі, вітер і град виконують Боже слово (пор.: Пс. 148:8). І навпаки, людським створінням дозволено вільно сходити з дороги спасення й іти власними шляхами. Тому таїну людського призначення треба шукати в історії, яка почалася з учинку непослуху Божій заповіді (пор.: Бут. 3), а тепер є місцем Божого спасительного діла в Христі.
Історія та слово. Самооб’явлення Бога глибоко закорінені в історії, і жодне з них не вільно розглядати як подію, відокремлену від цілости. Переконливість християнської віри спирається на події – різдво, смерть і воскресення Ісуса Христа. Якби цього не відбулося, то не було би спасення й наша віра була б марною (1Кор. 15:1-19). Однак подія позбавлена значення, доки її не пояснять крізь призму віри. Немає вичерпного розуміння фактів, допоки не сказані слова, що їх роз’яснюють; а інколи ці слова випереджують Божі спасительні дії, готуючи для них дорогу (пор.: Вих. 3:7-10), або часом супроводжують їх чи йдуть слідом за ними, аби звернути увагу на їхнє значення (пор.: Вих. 15:1-21). Тож не дивно, що у взаєминах Бога зі Своїм народом безперервний досвід Божих діянь підіймав осіб, які звіщали ті слова. Ці особи – пророки й апостоли.
Пророцтво є необхідним складником історії, учасник якої – Бог. Упродовж постійного спілкування Бога зі Своїм народом пророки (вживаємо це слово в якнайширшому значенні) мали вельми своєрідне призначення. Вони одним із численних способів отримували божественне об’явлення (пор.: Чис. 12:6-8) і були покликані передавати цю божественну вістку Божому народові (Іс. 6:9; Єр. 1:7; Єз. 3:4; Ам. 7:15). Однак пророцтво – це не пасивне та бездіяльне сприйняття прихованої істини. Протягом усього часу свого служіння пророки усвідомлювали Божу підтримку, знали, що вони – Божі речники, навіть якщо не кожне «Так говорить Господь…» було новою надприродною звісткою. Пророки радше були тими, хто своїм духом, серцем і всім своїм життям відображали досвід свого народу. Їхнє особисте уявлення про Бога в поєднанні з традиційною вірою Ізраїлю давало глибоке розуміння Божої волі та його промислу в історії. Завдяки цьому вони вияснювали значення подій: чи то посухи, чи вторгнення чужоземного війська, чи падіння таких могутніх імперій, як Асирія і Вавилон. Пророк, величне діло та його смисл становлять одне ціле. Ізраїль був народом, який мав побачити та зрозуміти Боже діяння в усьому, що відбувалось, і відповідати, як належить.
Апостоли, подібно як і пророки, стоять між Богом і Божим народом, між Богом та історією, між Богом і спільнотою віри. Ісус обрав їх для того, щоб вони йшли слідом за Ним упродовж Його життя на землі (Дії 1:21-22) та були свідками Його воскресення (Дії 2:32; 10:40-41; 1Кор. 9:1-2; 15:5-8). Три синоптичні Євангелія свідчать, що принаймні одного разу Ісус послав апостолів із завданням проповідувати покаяння з огляду на прихід царства Божого й оздоровлювати хворих (Мт. 10:21; Мр. 6:7-13; Лк. 9:1-6). Це служіння розширювало місію самого Ісуса, як зазначено у висловлюванні: «Хто вас приймає – приймає Мене, хто ж приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Мт. 10:40; пор.: Лк. 10:16; Ів. 13:20). Після Свого воскресення Господь послав апостолів зробити «учнями всі народи» (Мт. 28:18-20; пор.: Мр. 16:15-16; Лк. 24:45-49; Ів. 20:21-23; Дії 1:8). Їхнє свідчення Ісусового вчення, і насамперед потвердження Його смерти та воскресення, заклало підвалини Церкви. Воно слугує зв’язковою ланкою між Ісусом та повоскресною спільнотою віри. Апостольський досвід перебування з Христом повіки залишатиметься основою життя Церкви. Безсумнівно, джерелом апостольського свідчення були слова та вчинки Ісуса (Еф. 3:3-5), однак у всій повноті це знання було передане «через Духа» (Еф. 3:5). У Діях апостолів Дух сходить на апостолів, аби підготувати їх до свідчення, яким вони повинні воздати належне Христові (Дії 1:8). Четверте Євангеліє ще більше увиразнює: «А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди» (Ів. 16:13). Через Духа Боже слово об’явилося в Новому Заповіті.
Для тих, хто тлумачить Біблію, важливо правильно розуміти зв’язок між словом і ділом. Будь-яка форма дуалізму є досить штучною. Дії Божі сповнені смислу, оскільки вони вміщені в рами словесного спілкування. «Бо не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Ам. 3:7), і пророк, тобто людина, через яку повідомлювано слово, проголошує Божу дію, що має статися, і водночас пояснює стосунок цієї дії до Божого задуму. Спонука та мета Бога є необхідними складниками зображення божественного втручання, і ця мета залишилася б невідомою, якби спасительні дії не були пов’язані з вербальним спілкуванням.
Інші засоби об’явлення. Святе Письмо як єдине ціле, незважаючи на величезну кількість релігійних та богословських поглядів, які містяться в біблійних текстах, представляє нам драму Божої причетности до людської історії. Кожен елемент Біблії набуває найвищого смислу в контексті тієї розповіді. Втім, ми повинні також віддати належне складності та багатошаровому характеру біблійних традицій. Об’явлення через історію – це не єдина категорія, завдяки якій переживаємо присутність та реальність Бога. Існує велике розмаїття засобів, що за їхньою допомогою Біблія описує взаємодію Бога з людством; упродовж історії ми виявляємо різні способи об’явлення, зокрема культові теофанії, видіння, сни, універсальний імператив Закону та пряме словесне спілкування між Богом та людиною-співбесідником, наприклад, Мойсеєм чи пророками. Пророк Єремія міг розмовляти й навіть сперечатися з Богом (пор.: Єр. 12:1-2), говорить він і про перебування «на таємній Господній нараді» (Єр. 23:18). Його взаємини з Богом виявляли особистий зв’язок із Всевишнім. Таким самим глибоко особистим досвідом було й покликання Ісаї (пор.: Іс. 6:5). Самооб’явлення Бога в словах і видіннях безпосередньо пов’язане з Божим самооб’явленням через величні діла, але, мабуть, немає вагомої причини односторонньо узалежнювати перше від другого. Скажімо, у Чис. 12:6-8 наведено звернення Бога до Аарона та Маріям: «Послухайте ж ви Моїх слів: Якщо буде між вами пророк, то Я, Господь, дамся пізнати в видінні йому, у сні говорити з ним буду. Не так раб мій Мойсей: у всім домі Моїм він довірений! Говорю Я з ним уста до уст, а не видінням і не загадками, і Образ Господа він оглядає. І чому не боялися ви нарікать на Мойсея, Мойого раба?». Отже, Біблія представляє Бога, Який говорить із Мойсеєм «лице в лице, як говорить хто до друга свого» (Вих. 33:11), і в такий спосіб дарує йому глибинне пізнання Всевишнього.
Ми вже зазначали, що царина природи – це одна із найважливіших форм об’явлення Бога, а Псалми прославляють його як Творця та Спасителя, Який діє в історії (пор.: Пс. 136). Крім того, є ефективний спосіб, завдяки котрому дозволено говорити та повчати про Бога без постійного й безпосереднього покликання на конкретний історичний факт. Найяскравішим прикладом є сапієнціяльна література. У таких книгах, як Книга Йова, Книга Приповістей та Книга Проповідника історію навряд чи можна вважати домінантною категорією. У них не важливе подальше тлумачення історичних подій; натомість мають значення думки та практики, які пройшли випробування часом та спираються на розуміння людського досвіду.
