Зважаючи на єдність одного Бога і на внутрішню динаміку біблійної віри, яка відстежує розкриття Божого плану спасення в просторі й часі, ми розглянули можливість підходу до Біблії як до одного цілого. Водночас не варто недооцінювати розбіжності та особливості біблійних текстів. Розбіжності вражають так само, як і єдність текстів, бо це єдність, що виражається у величезному розмаїтті, а не в однаковості. Єдність Біблії є єдністю «великої хмари свідків» (див. Євр. 12:1). До того ж, вона не статична, а динамічна єдність процесу. Святе Письмо проростало з історії стосунків Бога зі Своїм народом Старого і Нового Заповітів, і його тексти відображають усю багатоманітність цієї історії. Отож кожного разу, коли звертаємося до Біблії, а особливо – до Старого Заповіту, що охоплює такий великий проміжок часу, ми маємо справу не з однією книгою, єдиний автор якої створив з усього неподільне ціле. Біблія як єдність містить множинність – ta biblia, «книги», – яку укладали та редагували впродовж більш ніж десяти століть. Тому, тлумачачи біблійні тексти, ми повинні насамперед намагатися прочитати кожен з них з огляду на відповідну епоху, а вже тоді – у контексті всього об’явлення, частиною котрого він є. Це означає, що для достатнього розуміння всієї Біблії важливо зберегти історичний зміст нарівні з відчуттям провідної думки, що пронизує усі книги Старого та Нового Заповітів. Різноманітність та єдність у Біблії треба осягати разом, не нехтуючи однією з них на користь другої. Немислимо звести все до поверхневої однаковости, а спроба показати, мовби Старий Заповіт та Новий Заповіт говорять те саме, спотворює зміст обох заповітів.
Незважаючи на те, що Новий Заповіт пропонує певну новизну, загалом він не новий. Існує важлива послідовність у формі та змісті Божого об’явлення й у способах, якими люди відповідають на це об’явлення, і вона об’єднує обидва заповіти. Є засади та думки, які пронизують цілість, їх по-різному використовує кожен автор, і все-таки вони є справжнім мірилом єдности всього Святого Письма. Ця єдність – це єдність процесу й розвитку.
Обидва заповіти разом свідчать одну історію Божих відносин з людством. Однак Божі задуми та воля ясніше усвідомлені в Новому Заповіті. Це цілком зрозуміло, тому Старий Заповіт породжує свідчення спасительної Божої дії, проте остаточне й повне об’явлення очікує закінчення історичного процесу, кінця цієї епохи. Старий Заповіт ставить запитання, на які він ніколи не дає відповіді, і викликає надії та сподівання, що їх ніколи не задовольняє: отже, це відчуття невпевнености та очікування характерне для всього Старого Заповіту. Зате Новий Заповіт проголошує, що очікувана подія вже відбулася. Божий союз із людством раз і назавжди скріплений Христовими смертю та воскресенням. Прихід Ісуса Христа здійснив есхатологічну надію пророків і об’явив царство Боже, отож діло Христа – радше кульмінація, ніж заперечення старозавітної істини.
Богослови впродовж століть намагалися вивести зі Святого Письма цілком уніфіковану та однозгідну богословську систему. Вони також удавалися до різних засобів для того, щоб усі біблійні тексти говорили в один голос. Однак у біблійній науці завжди існуватиме різнорідність, оскільки така різноманітність існує й у самому Святому Письмі. Ця різноманітність залишила очевидні сліди в Старому Заповіті, так само традицію ранньої Церкви дуже по-різному зберігали в її різних гілках. Це означає, що нам слід остерігатися думки, наче біблійна різноманітність є чимось лихим чи неправильним. На жаль, довгий час домінував погляд, а в деяких церковних сферах він і досі продовжує переважати, що допускати існування будь-яких суперечливих голосів у Святому Письмі або ж дозволяти якусь розбіжність голосів у церковному тлумаченні Святого Письма – згубно для авторитету Божого слова. Усе ж після хвилі роздумів стає зрозуміло: якщо Бог має якийсь стосунок до свідчення про Нього самого у Святому Письмі, Він, вочевидь, не має нічого проти різнорідного характеру цього свідчення.
Тут нам варто пригадати сказане про динамічну єдність Біблії. Кожен біблійний автор має певною мірою унікальну перспективу. Кожен із них отримав якісь фрагменти істини. Оскільки Бог є об’єднувальною силою посеред різнорідности, ми розуміємо: різнорідність така сама важлива в Божому задумі, як і єдність. Фактично, можна сказати, що богословський та практичний плюралізм у християнській спільноті виник із плюралізму біблійного свідчення про Бога.
Інколи відносно легко зрозуміти причини розбіжностей. Наприклад, у Рим. 13:1-7 ап. Павло спонукає римських християн коритися «вищій владі»; Книга Об’явлення, навпаки, не має поваги до Римської імперії та її правителів. Ап. Павло вважає римських можновладців Божими слугами, котрі працюють на благо свого народу, тоді як пророк із Патмосу дивиться на Римську імперію як на слугу Сатани. Ці відмінності в ставленні до влади спричинені різними ситуаціями. Ап. Павло, громадянин Риму, писав у той час, коли Римська імперія славилася законом і порядком; ап. Іван Богослов, вигнанець через переконання, писав у період, коли римська влада енергійно протидіяла християнській вірі. Важливо пам’ятати про ці неоднакові обставини, якщо ми хочемо зрозуміти повчання різних авторів. Звичайно, це ще й означає, що не дозволено бездумно виривати вчення з його первісного контексту та застосовувати до нашої ситуації.
Найочевидніша правда – не слід читати перші глави Біблії як історичний звіт очевидця. 1-ша та 2-га глави Книги Буття пропонують два різні погляди на сотворення світу, і всі спроби узгодити обидві розповіді здаються штучними. У Бут. 1 діла сотворення – загалом їх є вісім – розбито на шість днів, внаслідок чого по два діла припадає на третій та шостий дні (Бут. 1:9-13,24-31). Ці шість днів творчої праці, увінчані відпочинком сьомого дня, представляють літургійний тиждень; відзначено, що день відпочинку закорінений у сотвореному порядку речей. У Бут. 2 послідовність подій є іншою: Бог сотворює людину не насамкінець, однак прямо сказано, що в момент сотворення Адама ще не було рослин і тварин. Зате обидві розповіді засвідчують: Бог – творець усього, і люди як Божі творіння цілковито завдячують Йому своїм життям. 1-ша та 2-га глави Книги Буття доводять, що існує відмінність між богословською єдністю та богословською однаковістю. Обидві розповіді слід читати з урахуванням оригінального способу, в який кожна з них подає інформацію про Божу творчість.
Наведемо ще один приклад. Порівнявши Нагірну проповідь (Мт. 5-7) із проповіддю Христа на рівнині, що її переповідає євангелист Лука (Лк. 6:17-49), зауважимо багато збігів між двома промовами, однак тоді як Матвій говорить, що Ісус – на пагорбі, у трактуванні Луки Христос перебуває біля його підніжжя. Це розходження досить легко пояснити символічним, а не географічним інтересом обох євангелистів. Певно, Матвій хотів зіставити Ісуса з Мойсеєм. Зобразивши, як Христос навчав на горі, він, безперечно, нагадував, що давній Закон було дано на горі Сінай (Вих. 19:20 – 24:2). Для Луки гора не має такого самого символічного значення, однак, імовірно, він так само мав на думці паралель із Мойсеєм, оскільки, з його слів, Ісус, як і Мойсей, піднявся на гору для молитви, а потім повернувся до її підніжжя, аби там навчати.
Наша готовність визнати, що у Святому Письмі наявні певні розбіжності, відповідає прикладові Ісуса. Розмова про подружжя в Мт. 19:3-9 свідчить: на думку Ісуса, Втор. 24:1 слід відкоригувати у світлі Бут. 1:27; 2:24; отже, Христос виявив суперечність між цими двома уривками: «То за ваше жорстокосердя дозволив Мойсей відпускати дружин ваших, спочатку ж так не було» (Мт. 19:8). У такий спосіб Ісус протиставляє людський дозвіл, який враховує фактичний гріховний стан людей, справжній Божій волі, котру можемо пізнати з порядку сотворення.
Те, що ми знаходимо в Біблії, а особливо в Новому Заповіті, далеке від систематичного викладу християнської віри або готового набору вирішень усіх наших проблем. Усе, що ми натомість маємо, – це низка документів, написаних за різних обставин. Зрештою, саме цього варто було очікувати, адже біблійні автори пишуть з огляду на свою ситуацію, виражаючи власний досвід і відображаючи ідеї свого середовища. Кожен із них є свідком істини в особливому історичному контексті та промовляє слово, надзвичайно важливе для життя Божого народу. Не можемо відкинути Проповідника лише тому, що його висловлюванням притаманні цілком інакші відтінки, аніж мовленню Девтеро-Ісаї, або відмовитися від Послання ап. Якова, бо не певні, чи схвалив би його вчення ап. Павло, а також од Євангелія від Івана – через недотримання спільного канону синоптичних Євангелій у зображенні Ісусового служіння.
Не варто дивуватися з цього багатоголосся. Якщо ми усвідомлюємо, що книги Святого Письма творились упродовж більш ніж тисячі років такими різними мовами, як єврейська та грецька, то, навпаки, нас мала би вразити відсутність згаданої поліфонії на їхніх сторінках. Коли ознайомилюємося з Біблією глибше, виявляємо подиву гідний факт – внутрішня єдність книг Святого Письма на тлі поверхневих відмінностей.
Тут ідеться про складне герменевтичне завдання. Цілком очевидно, не кожен біблійний текст буде однаково доречним у тій чи тій ситуації, однак якщо Церква свідома того, що живе слово звернено до неї, вона опиратиметься спокусі «переробити» Бога або Святе Письмо через певне занепокоєння стосовно одностайности. Неприйнятне для однієї спільноти здатне потужно промовити до досвіду іншої.
