Той самий Бог в обох Заповітах об’являє божественну спасительну волю та відкупительний задум. Отже, між Старим та Новим Заповітами існує істотна схожість, зумовлена спільністю ідей, вірувань та мови. Усі найважливіші біблійні теми – Бога, Храму, вибору, союзу, жертви, праведности, спасення, гріха – наявні в обох Заповітах, і переконуємося в тому, що присутність цих спільних тем не випадкова, а природна. Ці ключові терміни мають особливу характерну рису в Старому Заповіті, котра більше ніде не трапляється, і вони формували контекст, в якому новозавітні відповідники у світлі приходу Христа набували конкретніших відтінків значення. Втілення Христа перевершує всі старозавітні очікування, однак у Старому Заповіті завжди можна знайти подібні події. Звичайно, старозавітні книги не розкривали любови, яку Бог виявить у Своєму втіленому Синові (пор. Ів. 3:16); проте вони показують, що Бог зволив у таємничій формі діяти помітно і зрозуміло для людини, і тому це також – свідчення Божої милости: «Я вічним коханням тебе покохав, тому милість тобі виявляю!» (Єр. 31:3).
Цілковито погоджуючись із твердженням, що той самий Бог, Який говорив через пророків, об’явив Себе через Ісуса Христа, християни від самого початку сприймали Старий Заповіт як богонатхненне слово. Іншими словами, християнське використання Старого Заповіту передусім опирається на віру в те, що Єдиний Бог Ізраїлю є, до того ж, Богом і Отцем Ісуса Христа. Ба більше, ця віра була необхідною для християн, адже сам Ісус називав Бога Святого Письма Своїм «Отцем» та розповідав про те, ким Він є, читаючи Писання в синагозі (пор.: Лк. 4:16-21). Фактично, Ісус був освіченим юдеєм. Він читав переважно Закон і пророків. Як юдей, що покликав Своїх учнів іти за Собою, Ісус проповідував, навчав та настановляв, а дивлячись на плоди Його вчення, можна виснувати, як Ісус розшифровував Закон і пророків. Сприймаючи Святе Письмо як одне ціле, Ісус учився тлумачити його з погляду пророків, зокрема Іс. 52:13-53:12. У Писанні Він виявляв Божу волю щодо Ізраїля, щодо Себе як сина Ізраїля та щодо Своїх учнів. Отож годі збагнути весь вплив Ісусових слів, якщо ми не почуємо їх на тлі історії та пророкування, мудрости та поезії Його народу.
Перейнявши приклад Ісуса, автори Нового Заповіту постійно зверталися до Мойсея, пророків та псалмів. Вони вважали безумовним авторитет Писання і використовували книги пророків, аби довести, що Ісус – це обіцяний Ізраїлю Месія, та представити християнську спільноту як справжній Божий Ізраїль. Однак таке апологетичне використання Старого Заповіту не було їхньою основною метою. Старий Заповіт був важливим для ранньої Церкви, бо себе саму та Євангеліє Ісуса Христа вона осмислювала як сповнення одвічного Божого задуму, що вже здійснюється в історії Ізраїлю. Справді, Старий Заповіт був засобом, за допомогою якого апостоли здобували поняття й мову, якою вони могли проповідувати Євангеліє. Саме тому обізнаність із Законом і пророками завжди була ключем до розуміння Нового Заповіту.
Отже, якщо Новий Заповіт часто згадує про Старий, правда й те, що Старий Заповіт повсякчас виходить за свої межі, до сповнення Божих обітниць. Історія Ізраїлю розвивалася від обіцянки до виконання, а оскільки кожне виконання було тільки частковим, воно спрямовувало до іншого виконання, яке ще мало настати. Довкола Старого Заповіту витає атмосфера певної незавершености, і складається враження, що розум, який занурюється в ці твори, мав би першим це зауважити. Очевидно, юдейську Біблію можна читати як завершену та цілісну в собі самій і розуміти в її ж власному світлі, однак цю книгу породило очікування Месії, а отже, вона скеровує до чогось більшого від себе. Християни стверджують, що відповіддю на це очікування є Ісус. До речі, термін «месія» – це єврейське слово, яке означає «помазаний», а його грецький відповідник christos став теперішнім «Христос». До часів Ісуса в Ізраїлі скрізь очікували приходу Месії, і в той період це слово стало технічним терміном на позначення ідеального царя з роду Давида, який відновить ізраїльське царство (пор.: Дії 1:6). Сам Ісус дуже не хотів, щоб Його кликали Месією і заборонив Своїм учням називати Себе цим іменем, але рання Церква, вживаючи згадане слово стосовно до Ісуса, визнала, що Він є втіленням месіянської надії Ізраїлю. Отже, без Нового Заповіту християнам годі повністю зрозуміти Старий.
З огляду на всі ці міркування, сформулюймо таке герменевтичне правило: для християн Старий Заповіт набуває повноти значення лише у зв’язку з Христом, готуючи Його прихід, слугуючи прообразом і звіщаючи про Нього. З іншого боку, Новий Заповіт мислимо зрозуміти суто як здійснення того, що Бог розпочав упродовж історії першого союзу. Без Старого Заповіту як богоданого інтерпретаційного контексту ми спотворили б Новий Заповіт, керуючись власними категоріями мислення. Без Нового Заповіту Старий Заповіт легко хибно розтлумачити як Боже об’явлення, що надає перевагу одному народові, а його месіянські очікування можуть помилково трансформуватись у світський месіянізм. Попередні покоління не знали таїнства Христа (Еф. 3:4-5), однак вони бачили Його мовби віддалік; і тому Старий Заповіт так глибоко і витончено переплетений з писаннями Нового Заповіту, що жодне «хірургічне» втручання не в змозі їх розділити.
Для християн Старий Заповіт та Новий Заповіт є частинами однієї великої симфонії: одна частина потребує іншої. Пророча вістка про спасення проголошує докорінно нову спасительну Божу дію, спрямовану поза межі Старого Заповіту. Тому справжній підхід до Біблії передбачає серйозне ставлення до повного канону Святого Письма: з одного боку, жоден біблійний текст не повинен розглядатися відірвано від цілісности біблійної вістки, а з іншого – тлумач повинен усвідомити, що все біблійне послання набуває свого основного значення в контексті пасхального таїнства смерти та воскресення Христа.
Оскільки Біблія походить від одного Бога, то очевидно, що кінцевий результат матиме своєрідну єдність, однак єдність Біблії не є правилом, яке маємо сприймати як належне; це радше щось таке, чого потрібно шукати; вона є не просто початком, а й метою процесу вивчення, тлумачення та богословських роздумів. Іншими словами, всеосяжна єдність – це те, чого слід шукати з вірою, а водночас те, що потрібно напрацювати та встановити екзегетам і богословам.
