Церковна проповідь

Місія Церкви – єднати всіх людей із Богом через участь в Ісусові Христі. Ця участь у Христі стає можливою для кожної людини завдяки її прийняттю християнського послання в особистому акті віри та хрещення. Оскільки «віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим. 10:17), то одна зі справ, яку Церква повинна робити, щоб виконувати свою місію, – благовістити Добру Новину: «Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасений. Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10:13-14).

У Новому Заповіті головною метою проповідування було повідомлення Доброї Новини народові, який доти ніколи її не чув (Дії 2:14-42; пор.: Рим. 15:20-21). У наш час продовжуємо наповнювати слово «проповідування» тим самим смислом, однак тепер, як правило, вживаємо його на означення проповіді всередині Церкви. Таке проголошення слова відіграло центральну роль у житті Церкви, було б складно уявити собі спільноту віри без проповіді. Церква вважає, що вона покликана сповіщати зміст Святого Письма і своїм членам, і невіруючим, тому проповідування є суттєвим складником в її пастирському служінні.

Святе Письмо – першоджерело для пояснення Божого слова в проповіді. Писання – це відправна точка, і завдання проповідника – отримати з нього звістку, яка справді стане Божим словом для конкретних слухачів. Та співвідношення між Біблією і життям не таке просте, як може видатись на перший погляд. Інколи зробити це порівняно легко, тому що існує прямий зв’язок між біблійною вісткою й нинішніми умовами живої спільноти. Світу Біблії відомий звичайний людський досвід. Тут трапляється нечесність під час торгівлі на ринку та відбуваються різні злочини; зображено дітей, які бавляться і вмирають на вулицях, і різні ситуації щастя, відчаю та горя. Біблія розповідає історію народу в пустелі, що скаржився на нестачу їжі саме в той момент, коли Бог звільнив його з рабства; тут також ідеться про учнів, обраних для супроводу самого Сина Божого, але зазвичай нетямущих і здатних на втечу та відречення від Христа. Біблія обізнана з конфліктами інтересів; вона належно оцінює складність прийняття відповідальних рішень і навіть відбиває неоднозначність добра й зла. Хоч історія ніколи не повторюється, однак суттєві подібності між подіями зберігаються. Існує чітка аналогія між багатьма теперішніми ситуаціями та минулими біблійними подіями й обставинами, і події минулого здатні живити та просвічувати тих, хто сьогодні намагається жити у вірній покорі Божій волі.

У складніших випадках подолати розрив між «тоді» і «тепер» не так уже й легко. Коли ми маємо справу з трудним біблійним уривком, буде нереально застосувати його зміст до нашого часу, не збагнувши значення самого тексту. Тоді потребуємо спроби витлумачення, і це вимагає більш ніж простого читання Святого Письма. Іншими словами, згадану актуалізацію біблійної ідеї неможливо здійснити без копіткої герменевтичної праці, а це, своєю чергою, вимагає належного вишколу, за якого б людина правильно розуміла біблійні тексти. Отож усі зацікавлені в тому, щоби голос Святого Письма був почутий у наш час, повинні дбати найперше про герменевтику[1].

Завдання проповідника в Церкві не полягає у висловлюванні особистих поглядів. Уже Старий Заповіт показує усвідомлення цієї базової вимоги в дискусії про істинність та обман пророків і пророкування. Лукавих пророків незмінно звинувачували в тому, що вони проголошували всього лише людське слово – Божим, аби догодити сильним світу цього або натовпові (Єр. 14:13-16; 23:9-40; 28). Справжні пророки, навпаки, проповідують не те слово, яке походить від них самих, а те, яке приходить до них. Той спосіб, в який Боже слово приходило до Мойсея, Єремії чи Йони, засвідчує, що з Божим словом ототожнювалося буття, далеке від пророчих умів, їхнім першим бажанням було ухилитись та втекти від нього як від того, що перевищувало людські сили (пор.: Вих. 3:11; 4:10; Єр. 1:6; Йона 1:3). Сам Ісус повідомляє істину, яку Він почув від Отця (Ів. 8:40), й апостолам годі не розповідати про те, що вони бачили й чули як свідки життя та воскресення Ісуса (Дії 4:20).

Подібно Церква здатна відважитись говорити про Бога тільки тому, що Бог говорив до неї, і слово, яке несуть християнські проповідники, – це слово Церкви, а не їхнє власне. Як колись Бог діяв через Христа, так тепер Бог діє через тих, які «подібні до образу Сина Його» (Рим. 8:29; пор.: 2Кор. 3:18). Те, що колись Своєю фізичною присутністю робив у світі та для світу Христос, тепер у світі й для світу робить спільнота. Слово, яке промовляв Ісус, не чутне в нашому сучасному світі, поки його не проголошує Церква. Велич Божих оповісників полягає в постійному вмиранні для власного слова заради того, щоби з цілковитою точністю передати Боже слово (пор.: 1Кор. 2:1-5; 2Кор. 4:2; 1Сол. 2:4-7).

Отож, беручи за приклад Івана Христителя, «служителі слова» повинні дати свої свідчення. У простягнутій руці Христителя, який вказує на Агнця Божого (Ів. 1:29), та в його строгому заклику «готуйте дорогу для Господа» (Мт. 3:3), ми вбачаємо справжнє завдання християнських провідників та вчителів – вказувати на прихід Христа, свідчити Його та вирівнювати для Нього стежки. Християнське проповідування – це місія Церкви, спільноти тих, до кого було звернене Боже слово й кому було довірено проголошувати це слово світові. Ось чому ап. Павло застерігає новонавернених перед хибним уявленням, мовби Боже слово походить від них: «Хіба вийшло від вас Слово Боже? Чи прийшло воно тільки до вас?» (1Кор. 14:36).


[1] Герменевтика – напрям наукової діяльності, пов’язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів

Попередній запис

Прийняття слова: Слово та Дух

За словами св. Павла, успішність Євангелія не залежить від особистости проповідника чи манери викладу (1Кор. 1:17). Євангеліє – це «сила ... Читати далі

Наступний запис

Проповідницька місія

Для того, щоб охарактеризувати цю роль, Новий Заповіт використовує різні метафори, усі вони призначені наголосити переконання, що проповідник – це ... Читати далі