За словами св. Павла, успішність Євангелія не залежить від особистости проповідника чи манери викладу (1Кор. 1:17). Євангеліє – це «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1:16), жива дійсність, спроможна передавати своє життя тим, хто вступає з нею в реальне спілкування. У словах Євангелія зображено присутнього Христа та відтворено силу відкуплення Його смерти і воскресення (1Кор. 15; пор.: Рим. 1:4). «Слово життя» (Фил. 2:16) справді передає нове благодатне життя; у благій вісті «спасіння свого» (Еф. 1:13) спасення сходить на тих, хто слухає її; а «слово про хреста» за світськими мірилами є цілковитим безглуздям, однак для тих, що спасаються, це – «Сила Божа» і «Божа мудрість» (1Кор. 1:18; 1:24). Завдяки вірі слово Христа перебуває в глибині серця (Кол. 3:16), даруючи йому скарби спасення, які Христос здобув через хрест та воскресення (пор. Еф. 3:17).
Християнська традиція, не заперечуючи внутрішнього динамізму Божого слова та його спасительної сили, завжди наполягала на духовній відкритості людини, котра наближалася до Божого слова. Неможливо зрозуміти Бога та Боже слово, не повіривши, воднораз не вдасться зглибити значення богонатхненного тексту Святого Письма без просвітлення Святого Духа. Як поетичний твір залишається зовсім чужим для людини, що ніколи не переживала поетичного настрою, так і Біблія залишатиметься частково «закритою» для читачів або слухачів, які не здійснюють поступу у вірі під проводом Святого Духа, аби відкрити звістку відкуплення християнам – послання Христа. Безумовно, такі не збагнуть справжнього значення Святого Письма; вони натраплять у тексті лише на відображення власних думок. Св. Павло говорить про це просто й гарно: «Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого» (1Кор. 2:11).
Завдяки внутрішньому свідченню Святого Духа ми дізнаємося про слово і воно стає для нас Божим словом. Дух є спільником слова. Бог діє в нас двояким способом: ізсередини – через Духа і ззовні – через слово. Дух оживляє букву, тож слово, промовлене там і тоді, стає для нас Божим словом тут і тепер. Тим-то Біблія ніколи не старіє, а завжди є нашою сучасницею, отримуючи через Духа щоразу нове життя.
Хоча світло Святого Духа необхідне для того, щоб увійти в особливу площину Святого Письма, було б помилкою протиставляти особисте просвітлення Святим Духом автентичному тлумаченню Писання Учительського уряду Церкви. Свідчення Духа разом із впливом слова Божого має визнавати не лише поодинокий віруючий, а й уся спільнота Церкви. Своєю силою слово будує спільноту вірних (Дії 2:41; 6:7; 12:24; 19:20), а Дух істини діє в Церкві як годувальник та помічник, провадячи її до всієї правди (Ів. 16:13). Безумовно, вчення Церкви не може замінити віри її членів, однак воно може й повинне спрямовувати віру особи й допомагати кожному розрізняти, що дійсно походить від Духа, а що є тільки вимислом. Завдання Церкви – розпізнавати, що випливає зі справжньої віри, а що є наслідком буяння в складному механізмі людської уяви.
Відмова від слова
Коли ми читаємо біблійні тексти, які доводять силу Божого слова, переживаємо моменти радости та подиву; проте коли дивимось на наш світ, постає багато запитань. Якщо Боже слово настільки могутнє, чому ми не переживаємо цього глибше? Чому поруч стільки темряви? Чому так легко зійти на шлях гріха і так важко йти праведною путтю?
Ці запитання порушують проблему, яка, врешті-решт, стосується таїнства Бога та спілкування Бога з людьми. Таким чином ми наближаємося до самого центру проблеми зла, і кожна спроба дати належну відповідь виходить за межі людського розуміння. Бог завжди зустрічається з людством в якийсь неочевидний спосіб, і навіть у виявах божественної «слави» видимі явища – світло й вогонь – це не сам Бог, а лише знаки Божої присутности (пор.: Вих. 13:21-22; 33:17-23).
Тут потрібно визнати, що ніхто з нас не має адекватної відповіді на поставлені вище питання. У царині віри ми бачимо «ніби у дзеркалі» (пор.: 1Кор. 13:12) й усе наше знання зведене до крихітного освітленого острівця посеред темряви, адже Бог – це «Бог таємничий» (Іс. 45:15), і божественне об’явлення не усуває цієї таємничости Бога сповна. Однак навіть у такому разі Боже слово почасти нас просвітлює (пор.: Пс. 119:105), тому відважуємося дещо сказати на цю складну тему.
Ініціатива у взаєминах Бог – людина належала Богові. Як ми побачили, їхні стосунки перебувають у межах союзу. Цей союз, або взаємний договір передбачає Божу благодатну дію та радісну, вільну відповідь людини. Бог вирішує у Своїй найвищій свободі дарувати вірність і відкриває божественну волю в Декалозі (Вих. 20:1-17; Втор. 5:6-21), Золотому Правилі (Мт. 7:12), Великій Заповіді (Мт. 22:36-40) чи в пророчих словах: «…чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих. 6:8).
Отже, Бог не вважав за потрібне вживати тільки силу для здійснення божественних намірів і досягнення Своїх спасительних цілей. Панівна Божа сила не має нічого спільного з примусом. Бог наважився довершувати божественне діло у світі, ставши залежним від людини. Творінню дано владу відмовитися від Бога, силу зробити світ іншим, ніж бажає його Творець. Ця влада – реалізувати своє буття цілком незалежно та якомога самостійніше – є трагічною величчю, що супроводжує людські створіння впродовж історії.
Сніг і спека, зима й літо, сонце та зорі, вітер і буревій виконують «слово Його» (пор.: Пс. 148:8), однак люди вільні відкинути його. Дехто відкриває свої серця до слова та вірує в нього. Інші ж закривають свої вуха, черствіють і не визнають його. «До свого Воно прибуло, та свої відцурались Його», – сказано в Євангелії від Івана (Ів. 1:11); і ще: «…світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки» (Ів. 3:19).
Спілкування є не лише слуханням, а й розмовою. Ісус мав це на увазі, коли кількаразово говорив Своїм слухачам: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мт. 13:9). Знаючи, що спасительне Боже слово можна сприйняти по-різному, Ісус промовив: «Тож пильнуйте, як слухаєте!» (Лк. 8:18). Ці слова – відгомін 95-го псалма: «Він наш Бог, а ми люди Його пасовиська й отара руки Його. Сьогодні, коли Його голос почуєте, не робіте твердим серця вашого, мов при Мериві, немов на пустині в день спроби, коли ваші батьки Мене брали на спробу, Мене випробовували, також бачили діло Моє» (Пс. 95:7-9; пор.: Вих. 17:1-7; Чис. 20:1-13). Коли Ізраїль щоразу відмовлявся від свого покликання, Бог не міг примусити його до покаяння. Ізраїлевого «ні» не вдалося б пересилити без зруйнування усталених взаємовідносин між Богом і людьми. Це особливість Божої безпорадности, на яку вказує Біблія: «Народе ти Мій, що тобі Я зробив і чим мучив тебе, свідчи на Мене!» (Мих. 6:3).
Перемога слова
Ще один аспект таїнства Божого слова, який слід розглянути, – його остаточний та непорушний характер: «Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме» (Іс. 40:8; пор.: Пс. 119:89). Бог не відмовляється від того, чого воліє та про що каже (Пс. 110:4); Христос і Собі говорить: «Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!» (Мт. 24:35).
Новий Заповіт є есхатологічним союзом між Богом та відкупленим світом у розп’ятому та воскреслому Ісусі. Цей союз можуть порушувати окремі особи остільки, оскільки не дозволяють йому керувати їхнім життям; однак союз між Богом і Церквою неможливо зруйнувати, адже в ньому – невичерпне джерело Божої любови.
Прихід Христа до нас є вирішальним виголошенням того, що Бог мав намір сказати. Тепер Боже слово виражене з найбільшою повнотою, а Церква за своєю глибинною суттю – це спільнота тих, хто чує Боже слово та зберігає його. Як «спільнота віри, що слухає», Церква має переживати силу Божого слова й розкривати цю силу всередині своїх видимих кордонів і поза ними. Як «стовп і підвалина правди» (1Тим. 3:15) вона повинна прояснювати «під натхненням Святого Духа» всі первісні глибини об’явленого слова. Особливо під час євхаристійних зібрань, коли читають та пояснюють Святе Письмо, нам потрібно усвідомити, що Бог так само очевидно говорить до Свого народу, як колись звертався до нього на горі Сінай або через пророків. Це сам Христос через Своїх служителів проголошує Боже Євангеліє для окремого зібрання та прагне від нього у відповідь тієї ж люблячої віри, якої прагнув од тих, кому проповідував у Палестині.
Розкрити силу Божого слова – це основний обов’язок «служителів слова», їхнє призначення – дати змогу Христовому голосу знову бути почутим і подарувати кожному нагоду відродити почуття віри, що з’єднує віруючого з тілом Христа. Через їхні голоси Боже слово повинне пронизувати, як двосічний меч, вирізняючи думки серця. Воно має запропонувати нові випробування шляхетности Божого народу та висунути нові вимоги щодо його любови до ближнього.
