Існує ще одне міркування, варте особливої уваги. Старий Заповіт наголошує на живому, творчому та об’явленому характері Божого слова, «…Я в уста твої вкладу слово Своє за огонь, а народ цей то дрова, і він пожере їх!», – мовить Господь до Єремії (Єр. 5:14), та ще каже: «Хіба слово Моє не таке, як огонь, говорить Господь, і як молот, що скелю розлупує?» (Єр. 23:29). Одначе звертаючись до Нового Заповіту, ми зауважуємо, що в діяльності, яка була характерною лише для Бога, тепер бере участь Ісус. Для здійснення Своєї волі Йому достатньо тільки виголосити її, таким чином ми розуміємо, що Ісусові притаманна могутність Божого слова. Ісус зціляв простим словом (Мт. 8:3; Мр. 7:34; Лк. 7:14); єдиним словом наказу вигнав демонів з одержимого (Мт. 8:32); вітри й море слухалися Його голосу (Мр. 4:39), Ісусових слів прощення вистачає для відпущення гріхів розслабленого (Мт. 9:6; Мр. 2:10-11).
У синоптичних Євангеліях багато уваги зосереджено на проповіді Ісуса. Матвій ретельно записав, що слухачі Христа були приголомшені авторитетом, із яким Він навчав (Мт. 7:28); та й сам Ісус, як вказували євангелисти, відчутно наголошував на важливості Своїх слів. Оскільки слова Христові наділені дієвою силою, усе, що говорить Ісус, мусить збутися: «Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої» (Мт. 24:35).
Євангеліє від Івана запроваджує цілковито нове розуміння Божого слова. Іван стверджує, що Слово було споконвіку, воно є особою та Богом, і він ототожнює Боже Слово з Ісусом Христом. Отож Бог завершив в Ісусові Христі довгий процес об’явлення, вклавши божественну мету спасення в людську плоть та кров.
У пролозі до свого Євангелія Іван вживає слово «споконвіку», яке означає час, коли, крім Бога, нічого не існувало (Ів. 1:1). Проте в ту таїнственну пору Слово було з Богом, перебуваючи в містичній єдності з ним, і це Слово було Богом. Ніщо не постало без творчого втручання Слова. Воно є першопричиною всього сущого, джерелом життя, світлом, що просвітлює кожну людину. Водночас воно не залишилося, немов чужинець, осторонь світу, який є ділом Слова: «І Слово сталося тілом…» (Ів. 1:14). Його прихід посеред нашого гріха та смерти – то нездоланна вершина всього Божого об’явлення.
Ісус прийшов у світ, аби свідчити істину (Ів. 18:37). У Євангелії від Івана не йдеться про багато правд: Ісус – це Істина, і він приносить у світ цю одну-єдину Божу Істину чітко та переконливо. «Я» на устах Ісуса сповнене тієї самої гідности, що і «Я» Ягве: «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів. 1:18).
Відтоді, як Слово стало тілом, може бути лише одне «Боже слово» у строгому значенні цього терміна – слово, яке Отець промовив із вічности, і воно воплочується на землі в певний історичний момент. Однак очевидно, що «Бо Кого Бог послав, Той Божі слова промовляє, бо Духа дає Бог без міри» (Ів. 3:34). І якщо Слово, яке є Богом, повинне було прийти до всього світу, то мав існувати спосіб, завдяки якому проповідувані та писані слова стали б посередниками віри у воскреслого Господа.
Слово, обітниця та союз
Боже слово об’являється в Божому промислі обітниці та союзу. Як обітниця, слово стверджує сьогодні те, що Бог зробить для Свого народу в майбутньому. Пообіцяти означає ручитися: раз давши обіцянку, не візьмеш її назад. Бог не може застосувати божественної сили для того, аби порушити обітницю, яку Він колись дав; це означало б, що Бог не дотримує Свого слова. Ізраїль із роду в рід прославляє вірність Ягве присягам, складеним Давидові, Божому обранцю (Пс. 89; Пс. 132), і повсякчас нагадує Богові ту обітницю – джерело відваги та надії (Пс. 119). Боже слово не промине (Пс. 119:140; пор.: Пс. 19:8), воно «випробуване вогнем» і в ньому немає підступу (Пс. 18:30 [31]). Божа обітниця є істинною, бо Бог – вірний.
Укладаючи союз, Бог вільно обирає тісні стосунки зі Своїм народом: стає його Богом, оскільки той робиться Божим народом. До того ж Ізраїль став народом Божим, ще не бувши остаточно сформованим народом; Ізраїль є народом лише тією мірою, якою він є народом Божим. Цінність союзу полягає в тому, що він започатковує взаємини зі співрозмовником – надійним партнером, здатним відповідати в щирому діялозі, від якого не можна ухилитися. Бог «пізнав» Ізраїль (Ам. 3:2), тому Ізраїль повинен «знати» Бога (Ос. 13:4; пор.: Ос. 4:1). У пророків союз набуває свого багатого подружнього виміру близькости, наслідування та взаємної жертовности. Бути готовим до цього союзу – значить відповідати на поклик, погоджуватися на покликання, підніматися до рівня діялогу.
Слово є дією однієї особи, яка звертається до іншої; це запрошення до певного міжособистого взаємозв’язку. Поза особистими контактами слова, фактично, стають закостенілими та порожніми. Адресатом Божого об’явлення завжди є людина, яка може свідомо і вільно відповісти на Божу любов. Тому на кожному етапі божественного плану спасення Бог вимагає від творіння «так» і очікує на нього – «так» народу під час укладення першого заповіту (Вих. 24:3), його «амінь» при відновленні союзу в часи Езри (Неем. 8:6), «нехай буде» Марії на зорі нового закону (Лк. 1:26-38); «амінь», що його людство в Ісусові Христі говорить Божій славі (2Кор. 1:20-21), та «Прийди!», яке навчена Духом Наречена говорить Господу (Об. 22:17).
Відбувається обмін творчими силами; як Бог, так і людина дієво залучені в цей процес. Безперечно, Божа творча сила є суверенною, однак майбутнє сотвореного порядку істотно залежить від Його використання сили. Створюючи людину на Свій образ та вдихаючи в її ніздрі подих життя (Бут. 1:26; 2:7), Бог творить істоту, здатну слухати та відповідати (пор.: Вих. 4:11), розуміти благословення, яке дає плоди (Бут. 1:28-30), а також – наказ стосовно забороненого плоду (Бут. 2:16-17).
Під час кожної події почасти ефективний Божий вплив, однак майбутнє сотвореного суттєво зумовлене тим, як люди розпоряджаються своєю власною силою; а що ж до божественного суверенітету, то це призводить до його самообмеження. Тому слід сказати про божественний ризик та вразливість, які походять від творіння. У цьому контексті промовиста біблійна цитата про оселення ізраїльтян в Обіцяній Землі: «Прокляніте Мероза, каже Ангол Господній, проклясти прокляніть його мешканців, бо вони не прийшли Господеві на поміч, Господеві на поміч з хоробрими!» (Суд. 5:23).
