Бог розмовляє з людьми їхньою мовою, мудро співпрацюючи при цьому зі слугами, що їх обирає з-посеред людей і посилає говорити від Божого імени. Пророки були благовісниками Ягве. Сповнені нездоланного бажання звіщати слово, почуте, коли Господня «рука» була на них (пор.: Єз. 37:1), вони промовляли від імени Ягве як речники Його розуму та волі. Ця вістка й доручення її повідомляти були частинами того самого надзвичайного досвіду. Ісая чув голос Ягве, що казав: «Кого Я пошлю, і хто піде для Нас? А я відказав: Ось я, пошли Ти мене!» (Іс. 6:8). Ягве промовляв також до Єремії: «…ти підеш до всіх, куди тільки пошлю Я тебе, і скажеш усе, що тобі накажу» (Єр. 1:7).
Біблійні розповіді про покликання пророків мають тут вагоме значення. Боже слово – цілком безкорисливий почин, що завжди випереджує: скажімо, Божий заклик є несподіванкою для Мойсея, який перебуває на самоті (Вих. 3:1-14), та для Самуїла з його дитячою простотою (1Сам. 3:1-18). Пророк Амос порівнює Божий поклик зі страшенним ревінням лева: «Лев зареве, хто того не злякається? Господь Бог заговорить, хто пророкувати не буде?» (Ам. 3:8). Побачивши Святого, пророк Ісая вжахнувся, адже був свідомий, що він – «людина з нечистими устами», котра живе «посеред народу нечистоустого» (Іс. 6:5). Через промовистий жест Бог вкладає в уста Єремії Свої власні слова (Єр. 1:9) і повідомляє йому: «будеш як уста Мої» (Єр. 15:19; пор.: Єр. 5:12-13; Лк. 1:70; Дії 3:18; 3:21). Господь наказує Єзекіїлю з’їсти сувій, на якому написане пророцтво (Єз. 2:8 – 3:3) – і той слухається Божого голосу, хоча й мовить: «…Дух підійняв мене, і взяв мене, і йшов я» (Єз. 3:14). Проголошуючи: «Так говорить Господь», – пророки стверджують, що отримали доручення від Бога й засвідчують, що в наступних їхніх словах не буде нічого особистого. Отож вони сповнюються «сили й Господнього Духа, і правди й відваги, щоб представити Якову прогріх його, а Ізраїлеві його гріх» (Мих. 3:8).
Пророки свідчили та пояснювали свої послання відповідно до ситуації, в якій перебували. Своїми пересторогами вони ставили під загрозу привілеї тих, хто посідав політичну, економічну чи релігійну владу. Пророки ризикували своєю репутацією та життям, кидаючи виклик усталеним суспільним нормам, і ставили своїх слухачів перед необхідністю зробити моральний вибір. Нелегка справа – проголошувати пророче слово за таких обставин, завжди складних, часто невтішних, а інколи й небезпечних (пор.: Єр. 26). Та попри особисті відмінності, усім пророкам були притаманні характерна громадянська позиція та творча енергія, які відповідали їхньому покликанню звіщати Боже слово.
Слово віри
Слово Боже – це «слово віри» (Рим. 10:8). Віра є очікуваною відповіддю людини на слово проповіді. Ми віримо в слово (Ів. 4:50; пор.: Мр. 1:15), однак, як предмет віри, слово є також джерелом сили, що допомагає це слово прийняти. Як випереджувальна благодать, Боже слово несе благодать початку віри: «…віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим. 10:17). Отже, віруючий приймає вістку «не як слово людське, але як правдиво то є Слово Боже» (1Сол. 2:13). Щодо апостольського слова, даного й отриманого подібно до Євангелія Ісуса Христа, то воно діяльне та успішне, адже проголошує: слово примирення примирює (2Кор. 5:18-20), а слово спасення спасає (Рим. 1:16; 1Кор. 1:18); слово благодаті приносить благодать (Дії 14:3; 20:32), а слово життя, або живе слово, передає життя (Євр. 4:12). Досягши вуха та оселившись у серці, живе слово Боже породжує нас удруге (1Пет. 1:23). Народжені словом істини, ми є першими плодами нового творіння (Як. 1:18).
Слово постійно плекає віру, ріст якої зупиниться лише з кінцем нашого життя на землі (Еф. 2:8; пор.: Рим. 12:3). Писання часто навчає про живильний характер слова. У Второзаконні прямо заявлено, що «не хлібом самим живе людина, але всім тим, що виходить із уст Господніх, живе людина» (Втор. 8:3; пор.: Дії 7:38); ці слова Христос повторить під час спокус у пустелі (Мт. 4:4). Псалмопівець черпає насолоду зі слів обітниці: «Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам!» (Пс. 119:103; пор.: Пс. 19:10[11]) – і тому намагається знайти в них усе більшу поживу: «Я уста свої розкриваю й повітря ковтаю, бо чую жадобу до Твоїх заповідей» (Пс. 119:131). Посеред випробувань, зневаги та ворожнечі Єремія нагадує Богові, як палко він прийняв Боже слово: «Як тільки слова Твої знаходилися, то я їх поїдав, і було слово Твоє мені радістю і втіхою серця мого» (Єр. 15:16). Видінням і знаком із приголомшливим символічним значенням Бог дає Єзекіїлю зрозуміти, що божественне слово має стати його їжею: «Сину людський, з’їж, що знайдеш! З’їж цього звоя, і йди, говори до Ізраїлевого дому! … І я з’їв. І був він в устах моїх солодкий, як мед» (Єз. 3:1; 3:3). Пізніше провидець із Патмосу отримає такий самий наказ від Божого вісника (Об. 10:8-11).
Книга Мудрости приписує Божому слову вищість над будь-якою земною їжею: «…Господи, …не плоди різнородні прогодовують людину, а слово Твоє зберігає тих, які в Тебе вірять» (Муд. 16:26). Тому страшна Божа кара – за словами пророка Амоса, жахливий голод – бути духовно голодним та не мати змоги зустріти Боже слово: «Ось дні настають, говорить Господь Бог, і голод пошлю Я на землю, не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова! І будуть ходити від моря до моря, і з півночі до сходу блукатимуть, щоб знайти слово Господа, та не знайдуть його!» (Ам. 8:11-12).
Слово Боже приносить божественну втіху в глибину людських душ. Такою була мета Девтеро-Ісаї: «Утішайте, втішайте народа Мого, говорить ваш Бог! Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що виповнилась його доля тяжка, що вина йому вибачена» (Іс. 40:1-2). Псалмопівець, своєю чергою, уповає на Боже слово: «Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на слово Його я вповаю» (Пс. 130:5; пор.: Пс. 19:7-11 [8-12]; 119:49-50), Ориген же говорить, що «Боже слово є лікарем душі» (Гомілія на Книгу Виходу, PG 12.269В).
