«Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт» (Євр. 4:12-13).
У цьому відомому біблійному уривку Боже слово названо живим та діяльним, гостріше від усякого меча обосічного. Оскільки Бог є Богом, що діє з могутньою силою, Його слово є діяльним і потужним. Мов «гострий меч» або ж «добірна стріла» (Іс. 49:2), воно постійно проникає глибше та глибше. Боже слово не має «тупого боку»; воно завжди розсікає чи однією, чи другою стороною, спасаючи або засуджуючи.
Пронизуюча сила Божого слова настільки могутня, що воно входить у найсокровенніші глибини людського буття. Воно випробовує й розрізняє думки та наміри серця. Серце в згаданому випадку, як завжди в Писанні, означає центральне місце людської особи, глибоке джерело людського життя у всіх його аспектах: духовному, інтелектуальному, моральному й емоційному. У сокровенному центрі особи, де здійснюють щоденні вибори та приймають радикальні рішення, вірні наново відроджуються «Словом Божим живим та тривалим» (1Пет. 1:23). Це місце має зайняти слово, і там його слід зберігати; саме в ньому Боже слово діє. Цей досвід пережили учні дорогою до Еммауса: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?» (Лк. 24:32). Проте Боже слово набуває вигляду не лише промовленого чи написаного слова. Подібно Боже слово може становити й ціла подія, і її також треба утримувати у своєму серці, як учинила Марія з подіями Ісусового дитинства: «А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм» (Лк. 2:19; пор.: Лк. 2:51).
У Книзі пророка Ісаї промовисто окреслено істотний характер, невичерпну життєдайність і силу Божого слова: «Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (Іс. 55:10-11).
Боже слово – це запрошення, після зустрічі з яким неможливо залишитися байдужим чи мовчазним, його необхідно або прийняти, або відкинути. Наприкінці Нагірної проповіді Ісус протиставляє тих, хто, слухаючи Його слова, виконує їх, тим, які слухають, але не виконують. Перші нагадують чоловіка, що зводить будинок на камені, а другі – того, який ставить будинок на піску (Мт. 7:24-26; Лк. 6:47; 6:49). Ці метафори відкривають перспективу майбутнього суду. Кожного Господь судитиме залежно від його чи її ставлення до Божого слова. Отже, Христос свідчить: «Слова, що їх Я говорив вам, то дух і життя» (Ів. 6:63), але говорить про тих, хто не визнає Його: «Хто цурається Мене, і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його» (Ів. 12:48).
Боже слово в сотворенні та історії спасення світу
Для стародавніх євреїв навіть повсякденні розмовні слова були чимось більшим, аніж звуками для передавання думок. Слова не були швидкоплинними звуками, які перестають існувати, коли втихають їхні вібрації. Євреї вважали, що вони сповнені життєвої енергії мовця, та, раз виголошені, продовжують виявляти силу й без того, хто їх сказав. Прокляття або ж благословення, промовлене на смертному ложі, було особливо могутнім; наприклад, Ісак не міг забрати назад благословення, помилково вділеного Якову (Бут. 27:27-40), а передсмертні слова Якова та Мойсея представлені визначальними чинниками подальшої історії ізраїльських племен (Бут. 49:1-27; Втор. 33:1-29). Через діяльну силу Валаамового слова Ягве спершу не дозволив йому кинути прокляття на Ізраїль (Чис. 22:12), а згодом змінив це прокляття на благословення (Втор. 23:5; пор.: Неем. 13:2). Згадуванню Божого імени надавали ще більшого значення; як пригадує нам четверта заповідь, цього не можна було робити необдумано. Усе ж, незважаючи на те, що, на думку ізраїльтян, прокляття та благословення обов’язково спричиняли наслідки, вони не приписували цієї сили самим лише словам, а – могутності Ягве (пор.: Чис. 23:8). Отже, Боже слово, промовлене через пророка, містило міць Ягве та виказувало свою питому потужність у конкретній ситуації. З таким осмисленням Божого слова повністю співзвучні слова сотника Ісусові: «Та промов тільки слово, і видужає мій слуга» (Мт. 8:8).
Творче Боже слово перебуває на початку всього. Воно і спілкується з дійсністю, і творить її. Завдяки безмежній владі слово дає життя істотам, до яких звернене. Воно є настільки могутнім та плідним джерелом, що сотворює: «Бо сказав Він і сталось, наказав і з’явилось» (Пс. 33:9). «Ти сказав, і вони з’явились, вислав Твій дух – і він сотворив їх. Ніхто не може протистати голосові Твоєму!» (Юдт. 16:14). Всесвіт, який сотворений Божим словом та лише завдяки йому існує, також несе на собі Його відбиток, знак та сліди. Ми бачимо, чому всесвіт може бути красномовним і чому «небо звіщає про Божую славу» (Пс. 19:1[2]).
Псалмопівці схильні зображати панування Божого слова над силами природи: «Посилає на землю наказа Свого, дуже швидко летить Його Слово! Дає сніг, немов вовну, розпорошує паморозь, буцім то порох, Він кидає лід Свій, немов ті кришки, і перед морозом Його хто устоїть? Та Він пошле Своє слово, та й розтопить його» (Пс. 147:15-18).
Проте Слово, що на початку показало Свою владу над хаосом вод (Бут. 1:1-13; Йов. 38:8-11; Сир. 39:17) і встановило тишу на морі (Пс. 65:7 [8]; 89:9 [10]; 107:29), також являє свою силу в історії людства (пор.: Пс. 136). Слово здійснює Божий план для людського роду та провадить його в критичні моменти. Боже слово оповіщає божественні замисли щодо минулого, теперішнього та майбутнього, не обмежуючи при цьому свободи дій людини, а отже, має особливе пророче значення. Воно є вираженням Божої волі та задуму, змістом Божого благодатного союзу, попередженням про суд над невірністю. Це не загублений лист, жоден мовлений звук не канув у німу порожнечу.
Інколи слово передує втручанням Бога в історію, вістуючи про них; воно ходить «перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати» (Лк. 1:76; пор.: Іс. 40:3; Мт. 3:2; Лк. 1:17). Таким способом Боже слово більш або менш ясно повідомляє про те, яким буде майбутнє, перш ніж Господь зробить його минулим; і в призначену годину сила божественної руки здійснює обіцянку Божого слова. Іноді воно лунає через якийсь час, аби пояснити та пролити світло на глибину значення подій, що відбулися.
В інших ситуаціях словесне спілкування Бога з Його партнером – людиною — набуває форми діялогу. Це засвідчує, що такі дії та зустрічі формували досвід Бога в Біблії, і названий досвід кристалізувався в мово- та літературознавчих твердженнях. Із Мойсеєм Бог розмовляє віч-на-віч, «не видінням і не загадками» (Чис. 12:7-8), так як говорять із другом (Вих. 33:11). У цій словесній бесіді найвиразніше збережено антропоморфний аспект Бога Ізраїля, проте в той самий час однозначно стверджено Його особовий характер.
Увесь ізраїльський народ був відокремлений та піднесений понад інші народи, оскільки до нього звернене Боже слово: «Своє слово звіщає Він Якову, постанови Свої та Свої правосуддя ізраїлю: для жодного люду Він так не зробив, той не знають вони правосуддя Його» (Пс. 147:19-20; пор.: Рим. 9:4). Від цього моменту Ізраїль отримав привілей називатися Божим народом, бо він слухав Боже слово і промовляв його з вірою. Закон уже не перебував у недосяжних небесних висотах чи за морями: «Бож дуже близька до тебе та річ, вона в устах твоїх та в серці твоїм, щоб виконувати її» (Втор. 30:14). Апостол Павло використовує зазначений біблійний уривок, говорячи про «слово віри, що його проповідуємо» (Рим. 10:8); воно має приготувати людину, яка увірувала в Бога серцем на оправдання, а устами визнала на спасення (пор. Рим. 10:10).
