Слово Боже та іспит сумління

Звернімо увагу на кілька істотних моментів, яких не повинно забракнути під час іспиту сумління, здійснюваного у світлі Слова Божого.

Під час іспиту сумління, як і під час кожної молитви, найважливішим є Бог, а не ми самі. Отож ми повинні зосередити своє серце на Його Особі, а не на власній. Можемо запитати: «А що з нашими слабкостями? Що з нашими гріхами? Хіба не про них ми маємо говорити перед лицем Бога?» Відповідь проста. То не ми повинні займатися нашим гріхом, а Бог. Тільки Він здатен показати нам наш гріх і відслонити перед нами його коріння. Адже ми пам’ятаємо слова з Послання до євреїв, які запевняють нас, що слово живе та діяльне, здатне проникати в помисли нашого серця. Можемо бути певні: якщо ми щиро слухатимемо Його Слово – Господь зможе ретельно подбати про наше серце.

Що означає це спостереження для самого іспиту сумління? А воно означає те, що у своїй вечірній молитві ми насамперед запитуємо не так про наші дії, як про вчинки Бога щодо нас. Запитуємо Бога: «Як Ти об’явився мені сьогодні? Як промовляв до мене в подіях дня? Як любив мене нині?». «Чверть години перед Богом увечері» має допомогти нам виявити присутність Бога впродовж дня та побачити, як Слово ставало тілом у конкретних щоденних ситуаціях. Така молитва передусім учить нас споглядати Бога, присутнього в нашому повсякденному житті. Споглядання породжуватиме в нашому серці вдячність і радість. Ідеться про те, щоби втішатися тим, що Він сьогодні промовляв до нас і як діяв у нашій щоденності, тобто відчути те саме, що Марія, яка носила в серці Слово й роздумувала над ним, а в домівці Єлисавети відчула, як її душу наповнює радість і вдячність. Вона помітила те, чого не змогла зауважити в момент Благовіщення. Під впливом наступних подій щоденності вона помітила, як у її малому, простому й звичайному житті Бог діє та звершує великі речі.

Якщо ми навчимося, як Марія, зауважувати дію Слова, яке оселилося в нас, тоді в нашому серці зродиться природна вдячність, а з нею – радість і спокій. Поступово ми звільнятимемося від розчарування, яке завжди загрожує нам тоді, коли перестаємо дякувати. Людина, що не вміє дякувати, сумна, зосереджена на собі й претензійна. Брак вдячності робить нас замкнутими. Натомість вдячність відкриває нас на Бога та Його присутність у нашому житті. Стаємо дедалі чутливішими до того, що Він каже нам у повсякденному житті. А це, своєю чергою, допоможе нам правильно дивитися на себе. Наш іспит сумління в такому разі не буде лише спробою прискіпливо й формально розподілити наші вчинки на добрі й погані. Не обмежуватимемо наших стосунків з Богом до запитання: «Що я зробив сьогодні поганого?» У нас виникатиме набагато глибше запитання: «Як Бог нині промовляв до мене? До чого мене сьогодні закликав?»

І щойно, як природний наслідок цих запитань, з’явиться в нас інше питання – про нашу поведінку й учинки. «Як я відповідав сьогодні на Його Слово?» У цьому запитанні йдеться не лише про зовнішні прояви поведінки, які, як відомо, є відображенням і продовженням нашого внутрішнього стану, прагнень і поривів, – Слово Боже, яке здатне осудити помисли нашого серця, вестиме нас до серця. Бо із серця, як каже Ісус, походить те, що чинить людину нечистою (пор. Мф. 15:19). Тому треба серйозно ставитися до свого внутрішнього життя. Бог за допомогою Свого Слова торкається нашого внутрішнього світу та показує нам, що діється на ниві наших прагнень, внутрішніх імпульсів і почуттів.

Отож увечері маємо звернути увагу на Слово, яке було з нами протягом дня, і запитати: «Які почуття Бог розворушив сьогодні в мені? Як виражав щодо мене Свою волю? До чого мене запрошував?»

Бог, Який закликає нас налагодити з Ним тісний зв’язок, любить нас справжньою любов’ю, і тому казатиме нам правду про нас. Відслонюватиме в нас те, чого не можна погодити з Його волею. Його слово, наче скальпель доброго лікаря, усуватиме з нашого внутрішнього єства хворі місця. Торкатиметься наших ран, невпорядкованих і грішних сфер нашого життя. Місце нашого гріха, наших слабкостей і поневолення стане місцем особистої зустрічі з Богом і очищення, – місцем спасіння, а не засудження.

Щойно тоді, коли будемо відкриті на Бога та Його Слово, зможемо переживати свою гріховність як засіб визволення й зцілення. Що ближчими будуть наші стосунки з Богом, то глибший і зріліший біль відчуватимемо за те, що відкидали й ображали Його. І тоді ми почнемо сприймати Слово Бога, яке торкатиметься нас і оголюватиме нашу гріховність, не як Слово, що засуджує, а як Слово, котре спасає. Іспит сумління стане для нас особистим і сповненим любові закликом Бога до навернення. У нас поглиблюватиметься нове сприйняття й переживання Бога. Що ближчими будуть наші стосунки з Богом, то сильніше й глибше ми переживатимемо свою гріховність. Досвід власного гріха вестиме нас не до духовного знеохочення та відкинення самих себе, а до жалю серця та вдячності за Боже милосердя, до прагнення налагодити інтимний зв’язок із Богом.

У світлі такого сприйняття Бога та власної слабкості зміниться наш погляд на щоденність. Зрілість наших взаємин із власною повсякденністю залежатиме від зрілості наших стосунків із Богом. Коли почнемо дивитися на себе очима Бога, тоді також зможемо дивитися Його очима й на навколишній світ. Щоденність набуде глибшого сенсу. Відчуємо Його близькість і Його любов, яка є незмінною. Дізнаємося, що Бог завжди дотримується слова, а отже, виконує Свої обітниці.

Попередній запис

Розпізнавання Божої волі у світлі Слова

Насамперед твердо скажімо собі, що духовна спонтанність полягає не в тому, щоб іти за кожним своїм бажанням, кожним емоційним імпульсом ... Читати далі

Наступний запис

Роль чуттєвої сфери в наших стосунках із Богом

Наприкінці цих роздумів варто порушити тему участи наших відчуттів у молитві Словом Божим. Цілком природно це питання тісно пов’язане з ... Читати далі