Подарувати собі час

Хоча немає сумнівів у тому, що Бог промовляє до нас у різних подіях щоденності, все-таки ми не почуваємося в ній такими вільними, аби справді Його слухати, читати, молитися Божим Словом і зберігати його в серці. Це для нас щось неможливе. Залишаємося залежними від багатьох справ, які поглинають нашу психічну й духовну енергію та наші почуття. І це цілком природно.

Проявити мудрість – означає зуміти забезпечити собі протягом дня відповідний простір, аби віддалитися на певну відстань від щоденності. Для цього конче потрібне свідоме, особисте рішення. Цей простір не повинен бути відділений від нашої щоденності – він повинен бути таким, який допоможе нам дивитися на неї з відстані та розпізнавати в ній голос Бога, Який промовляє до нас у кожній порі дня і ночі. Про який простір ідеться?

Цей простір свободи передусім стосується часу. Треба подарувати собі конкретний час, аби підготуватися до зустрічі зі Словом. Не обманюймо себе. Якщо починаємо шукати цей час щойно під час Євхаристії, у процесі слухання Літургії Слова або читаючи Святе Письмо мимохідь, то в такому разі не дивуймося, якщо несподівано почуємо, що нам заважає шум. Найбільше зусиль у цій ситуації доведеться витратити на боротьбу з неуважністю, зовнішнім і внутрішнім шумом. Ось чому ще перед цим слід виділяти час для підготовки до зустрічі з Божим Словом.

На мою думку, найліпшим часом підготуватися до слухання Слова Божого на недільній чи щоденній євхаристійній Літургії, є вечір попереднього дня. Це, певна річ, вимагає самозречення й відповідної самодисципліни, без яких неможливо провадити духовне життя. Передусім треба пробудити в собі щире бажання виділяти щовечора 10-15 хвилин на зустріч зі Словом, яке завтра почуємо під час Євхаристії. У цій ситуації конче потрібне чітке рішення нашої волі, налаштування серця та зосередження розуму. Якщо шкодуватимемо для себе часу та проявлятимемо духовну скупість, це призведе до того, що наші зустрічі зі Словом стануть безплідними, а згодом ми взагалі від них відмовимося. Важливо, при можливості, щоб це був час, коли не відчуваємо тягаря безлічі справ, які вже за мить поглинуть нас. Тобто слід забезпечити собі психічний комфорт, спокійно відмежувавшись від усіх своїх занять. Інакше ми щомиті поринатимемо в атмосферу неспокою та поспіху, внаслідок чого складно або навіть неможливо буде зосередитися і досягти стану тиші й утихомирення.

Зазвичай наші прагнення, почуття, емоції дуже міцно прив’язані до того, що ми переживали або переживаємо впродовж дня. Надзвичайно сильні емоційні зв’язки єднають нас із людьми, нашою працею, переживаннями й різними справами. Усвідомлення своїх обов’язків часто просто-таки поневолює нас психічно й емоційно. Думаю, що мусимо погодитися завдати собі своєрідного емоційного болю та рішуче сказати: «А тепер настав час для мене». Отож, запитаймо себе: «Чи я справді хочу дарувати собі такий час?» Я переконаний, що кожен з нас, без огляду на своє покликання та функції – навіть якщо вони дуже важливі, святі й відповідальні – може і повинен дарувати собі такий час.

Віднайти в собі тишу

Після того, як уже чітко визначимо собі час для підготовки зі Словом, мусимо розпочати ще одну, дуже важливу духовну боротьбу. Про яку боротьбу йдеться? Ідеться про віднайдення тиші. Свідомо використовую слово «віднайдення». За хвилю повернемося до цього питання. Спочатку, однак, треба собі чітко визначити, що тиша – це невід’ємна частина духовного життя. Тобто глибока молитва Словом Божим неможлива без досягнення стану внутрішньої тиші. Молитва Словом є просякнутим довірою діалогом двох осіб. Аби розмовляти – треба слухати, а щоб слухати – потрібна тиша. Такою є логіка й закономірність духовного життя з Богом. Отож, для налагодження з Ним контакту конче потрібна тиша.

Ми нерідко охоче наголошуємо на тому, що молитися можна також працею, виконуючи різні обов’язки. Глибоко вірю в це, але за умови, що протягом дня ми виділяємо собі хвилину, щоб трохи довше помолитися в тиші. Тільки в такому разі можна молитися і працею, тобто під час праці переживати особистий контакт із Богом. Тому, визнаю щиро, я не вірю в те, що ми можемо молитися працею, молитися, виконуючи свої обов’язки, якщо перед цим не організуємо в собі простір тиші та не навчимося слухати Бога. Здатність поринати в тишу є доброю перевіркою глибини нашого духовного життя. Духовне життя буде настільки глибоким, наскільки міцною буде здатність жити в тиші. Уміння зберігати тишу – це також мірило нашої інтелектуальної й емоційної зрілості. Адже саме непідконтрольні думки й почуття заважають нам поринати в тишу.

Навчаючись досягати стану тиші, треба озброїтися терплячістю й витривалістю. Нерідко це триває доволі довго. Розпочинаючи шлях молитви Словом Божим, мусимо погодитися з тим, що на нас, можливо, чекає тривале занурення в тишу серця. Світ, який оточує нас, не сприяє цьому процесові. Ми є дітьми цивілізації, яка ворогує з мовчанням і тишею. Цивілізація ж не любить спокою. Ми теж живемо в цій дійсності й нерідко піддаємося їй. Помічаємо це, зокрема, тоді, коли відчуваємо, як поринаємо в атмосферу поспіху, як посилюється наш внутрішній неспокій і нетерплячість, як стаємо залежними від постійної праці. Коли нарешті настає така бажана вільна хвилина, ми нерідко просто нудьгуємо. Нудьга – це хвороба нашої епохи. Вона спричинена тим, що ми розучилися перебувати на самоті й у тиші, бо тоді зустрічаємося із самими собою, а цього здебільшого не хочемо. Не бажаємо зустрічатися зі собою, і тому тиша породжує в нашій душі напруження, стає для нас обтяжливою. Однак коли ми намагаємося втекти від тиші, це напруження тільки зростає. Так діється тому, що кожному з нас притаманний природний голод тиші.

Ось чому я сказав, що тишу мусимо в собі віднайти. Її не треба створювати, вона вже є в нас. У кожному з нас існує простір тиші й самотності, якого ми дуже потребуємо. А тому другим кроком, який маємо зробити, щоб організувати собі простір для зустрічі зі Словом, є віднайдення у своєму серці тиші. Мусимо усвідомлювати, що спочатку нам буде дуже важко. Адже невдовзі з’ясуємо, що цей природний простір тиші в нашій душі засипаний цілою купою невпорядкованих справ, переживань і страхів. Щоб глибше побачити й відчути це, варто виконати просту вправу: заплющити на хвилинку очі та – не намагаючись контролювати свої думки, прагнення й почуття – звернути увагу на те, що діється в нас усередині – на рівні нашого серця. Зазвичай у такій ситуації з’ясовуємо, що в нашій душі панує хаос думок і почуттів, а також непереборне бажання говорити.

Аби віднайти у своєму серці тишу, спочатку обов’язково потрібно організувати собі зовнішній простір тиші. Він є конче потрібним засобом для досягнення тиші серця. І це цілком природно, бо існує своєрідний зворотний зв’язок: що більше ми залежні від зовнішніх подразників, то меншою стає наша внутрішня чутливість, наша здатність слухати на рівні серця. І навпаки: що більшу тишу нам вдається забезпечити своїм зовнішнім рецепторам, то сильнішою стає наша внутрішня чутливість.

Дуже важливе значення для організації зовнішньої тиші має місце. І знову, подібно, як і з простором часу, це не повинно бути місце нашої праці. Якщо, звісно, це можливо. Важливо знайти таке місце, яке допоможе нам залишити за дверима всі турботи, обов’язки, справи, розмови тощо. Тут ідеться не про вдаване й показне бажання тиші, яке є причиною нашої ізоляції від світу чи надмірної уваги до себе і яке ми реалізуємо, втікаючи від налагодження стосунків із Богом та людьми. Маю на увазі тишу, котра відкриває нас для діалогу з Богом і котра дає змогу Богові промовляти голосно, попри галас нашого серця.

Духовним особам легше підшукати собі місце, де панує тиша. Вони мають таку змогу завдяки дарові самотності, чернечому уставу, наявності поруч каплиці чи храму тощо. Світським особам зробити це важче, тож перебувають у складнішому становищі. Вони мусять докласти більше зусиль, аби створити умови, які сприятимуть тиші, особливо якщо вони живуть у тісній родинній оселі та не мають власної кімнати чи кутка, де могли би помолитися. У подружньому житті може допомогти однодумність щодо духовних справ. Якщо обоє з подружжя одностайно бажають прямувати дорогою молитви Словом Божим, тоді вони, попередньо все узгодивши, можуть домовитися про певний час, який члени родини щодня проводитимуть у мовчанні. Подумаймо, якщо ми зазвичай більшість часу проводимо на роботі, перед телевізором, у крамницях, на прогулянках, то можемо також і щодо цього аспекту нашого життя дійти згоди, щоб дарувати одне одному вдома певний час тиші. Важливо тільки, щоб це було спільне рішення, бо важко пробудити в когось любов до тиші й переконати його в доцільності такої практики, якщо її дотримуються під примусом. А тому не менше значення має й те, щоб у домівках людей, покликаних до священства й чернечого життя, не окреслювати простір тиші лише юридично, а виховувати любов до неї за допомогою індивідуальної праці з кожним із членів спільноти. Мусимо досягти того, щоб кожен сам пізнав смак тиші та її сенс, самостійно відчув, що вона пробуджує в нас очікування Слова та що саме тому дуже потребуємо її. Я переконаний, що хоча спочатку практика запровадження моментів тиші в родині чи спільноті може здатися дивною та непотрібною, все-таки через деякий час ми зрозуміємо, що таким чином обдаровуємо одне одного великою цінністю. Запитаймо себе: «Чи я прагну тиші? Чи шукаю її?»

Попередній запис

Підготувати серце до слухання

Уміння слухати залежить не так від тренованості наших вух, як, радше, від підготованості серця. Найважливішим органом, потрібним для слухання й ... Читати далі

Наступний запис

Увійти в тишу

Тиша розвиває наше психічне й духовне життя. Спочатку, щоб увійти в тишу, можливо, витрачатимемо доволі багато часу. Однак не шкодуймо ... Читати далі