Непідготовані до слухання Слова

Ідемо до храму з прагненням брати активну участь у Євхаристії, слухати Слово Боже, але часто, інколи вже наприкінці Божественної Літургії, – усвідомлюємо, що ще не увійшли до церкви, що були на богослужінні тільки тілесно, а наші думки витали в тих сферах, де існують наші проблеми й турботи, де точиться наше щоденне життя. Який звідси можна зробити висновок? Бачимо, що стикаємося з перешкодою, яка існує всередині нас, – ми не здатні зосередитися, увійти в Євхаристію та вслухатися в Слово Боже так, щоб забути про всі інші справи. Попри те, що дуже хочемо, – не можемо.

Згадаймо в цей момент образ із євангельської світлиці Тайної вечері. Ми подібні на учнів Ісуса, з якими Вчитель дуже хотів споживати пасху (пор. Лк. 22:15). Ісус чудово знав, що сідає до столу з учнями у важкий для них момент, адже тоді вони відчували внутрішню невпевненість і мали неабиякі сумніви щодо атмосфери останніх днів. У їхніх серцях було багато справ, які не давали їм змоги зосередитися лише на одному й найважливішому. Вони мали чимало невисловлених запитань, неспокою і страху. Не були навіть упевнені у своєму зв’язку з Ісусом. Коли Ісус пророкує, що один з них зрадить Його, вони, збентежившись, «почали між собою питати, котрий з них мав би це вчинити?» (Лк. 22:23). Кожен з них, попри запевнення, що це не так, у глибині свого серця відчував, що сам може бути зрадником. Знали: є в них достатньо бруду не на одну, а на сотню зрад. Нічого їм для такого вчинку не бракувало: були пихатими, маловірними, охопленими сумом і сумнівами (А. Пронзато[1]). Отож, хоча й були поруч з Ісусом, хоча сиділи з Ним за одним столом, слухали Його слів, все ж внутрішньо залишалися розгубленими й невпевненими. Однак Ісус добре знав їх. Саме таких, внутрішньо хитких, а не інших учнів Він згуртував навколо Себе й звірився їм, що хоче спожити з ними пасху, перш ніж страждатиме (пор. Лк. 22:15).

Тайна вечеря, Філіп де Шампань

Добре відображає цю ситуацію порівняння, яке використав св. Августин. Людина, твердить він, схожа на глечик, у який вдарила «блискавка гріха» й розтрощила його на дрібні шматочки. Ісус є Тим, Хто з любов’ю збирає докупи всі уламки розбитої посудини. Він сполучає всі розбиті гріхом думки, об’єднує почуття, упорядковує прагнення. Чинить це за допомогою свого Слова та за посередництвом причастя з Його Тілом і Кров’ю.

А тепер зіставмо цей образ із самими собою. Дивлячись на учнів і на себе, бачимо велику схожість. Саме таким часто є наш духовний і психічний стан, коли після тижня праці й боротьби приходимо, немовби вирвані зі щоденності, у неділю послухати Слово Боже. Нерідко вже на початку Євхаристії відчуваємо, що нам важко увійти в сопричастя з Ісусом, зосередити увагу й слухати, що Він каже нам. Ми подібні на учнів зі світлиці Тайної вечері, які через хвилину після встановлення Євхаристії, зайняті собою, сперечаються, хто з них найбільший (пор. Лк. 22:24). Вони перебували з Ним, але були зайняті собою. Ми не можемо звільнитися від багатьох справ, які нас турбують і здаються нам «більшими» й «важливішими» за все інше. До того ж не вміємо зосереджуватися. Нам дошкуляють різні думки й хвилювання. Нас поглинає втома.

Усупереч загальноприйнятим уявленням почуття втоми – як це не парадоксально – є першим плодом участи в Літургії Слова та Євхаристії. Бо саме в цей момент відкривається правда про теперішній стан нашого духовного життя. Не помічаємо цього впродовж тижня, коли намагаємося полагодити безліч справ і не маємо часу для себе. Перші хвилини під час Євхаристії допомагають нам зрозуміти, що ми внутрішньо розбиті й нам важко налагодити близькі стосунки з Ісусом, Який перебуває серед нас і промовляє до нас. Так відбувається тому, що нам бракує внутрішньої свободи, яка дуже потрібна для встановлення дружнього зв’язку з Ісусом і Його Словом. Зауважмо, що тоді, коли наші прагнення, почуття й думки безладно крутяться навколо якихось речей, обов’язків або осіб, нам важко спрямувати їх до Ісуса, щоб увійти з Ним у сопричастя. Відчуваємо, що наше серце розривається: з одного боку, хочемо брати участь у Євхаристії, бажаємо слухати Слово, а з іншого – почуваємося непідготованими. Воля слухати в нас уже є, однак серце ще зайняте багатьма іншими переживаннями й емоціями. Не можемо слухати, бо наше серце ще не палає. Щоб слухати, слід підготуватися.


[1] Алессандро Пронзато (нар. 1932) – італійський священик, журналіст, письменник і професор. – Прим. пер.

Попередній запис

Зерно Слова кинуто

Є щось незвичне в образі Бога, Який промовляє до нас. Його слова сповнені силою й водночас делікатністю і «слабкістю». Подумаймо: ... Читати далі

Наступний запис

Підготувати серце до слухання

Уміння слухати залежить не так від тренованості наших вух, як, радше, від підготованості серця. Найважливішим органом, потрібним для слухання й ... Читати далі