Кевін Картер отримав Пулітцерівську премію за фотографію “Голод у Судані”, зроблену на початку весни 1993 року. Цього дня Картер спеціально прилетів у Судан, знімати сцени голоду в маленькому селі. Втомившись від зйомки померлих від голоду людей, він вийшов із села в поросле кущами поле і несподівано почув тихий плач. Оглядівшись, він побачив маленьку дівчинку, яка лежала на землі, і вочевидь помирала з голоду. Він хотів сфотографувати її, але несподівано в кількох метрах приземлився стерв’ятник.
Дуже обережно, намагаючись не злякати птаха, Кевін вибрав найкращий ракурс і зробив фотознімок. Після цього він почекав ще хвилин двадцять, сподіваючись, що птах розпрямить крила і надасть йому можливість зробити кадр трохи краще. Але птах не ворушився і, врешті-решт, він не витримав і відігнав його. Тим часом дівчинка мабуть набралася сил і пішла – точніше сказати поповзла – далі. А Кевін сів біля дерева і заплакав. Йому раптом жахливо захотілося обійняти свою дочку…
Через день він повернувся в Йоганнесбург (ПАР). У цей час голод у Судані був “модною” темою і “Нью-Йорк Таймс” відразу ж купив його фотографію. 26 березня 1993 року вона була опублікована. Що тут почалося! Фотографія відразу ж стала символом тяжкого становища в Африці, а Кевін Картер став знаменитістю. Це була перемога! Але справжня перемога прийшла пізніше, 23 травня 1994 року, коли Картер отримав престижну Пулітцерівську премію.
І лише одно затьмарювало радість. Спочатку тихо, потім усе голосніше і голосніше стало звучати запитання: а що сталося з дівчинкою? Чому він не допоміг їй? Газети більше не називали його “геніальним фотографом”. “Людина, спокійно налаштовувала свій об’єктив, щоб зняти муки маленької дівчинки”, – писав журнал “Тайм” (Флорида), – “все одно, що хижак, ще один стерв’ятник”.
Пізніше Картер казав друзям, що шкодує про те, що не допоміг дівчинці: адже поруч був табір Об’єднаних Націй, де голодуючим надавали допомогу. Але було вже надто пізно. Він впадає в глибоку депресію. Це тут же позначається на його роботі: поспішаючи на важливу зустріч, він спізнюється на літак, потім втрачає зняті плівки…
Останній ранок свого життя – ранок 27 липня – Кевін був у прекрасному настрої. Провалявшись у ліжку до обіду, він пішов у редакцію місцевої газети, поспілкувався з колишніми колегами. Потім зайшов до вдови свого близького друга, вбитого кілька місяців тому. Близько 9-ї години вечора Картер під’їхав до невеликої річки, за допомогою садового шланга з’єднав вихлопну трубу із салоном, включив музику, завів машину і … заснув.
У передсмертній записці Кевін Картер писав: “Я втомився … без телефону … без грошей на квартплату … на дітей … на повернення боргу … гроші!!! Мене переслідують спогади про вбивства і трупи, злість і біль … про голодних або поранених дітей“.
Така історія життя і трагічної смерті однієї обманутої людини. Але чому обманутої? Бо цей чоловік був обманутий ворогом роду людського, і тому гнався, як і більшість з нас, за ідолами цього світу: людською славою, матеріальним достатком, і тому не зміг побачити основного – маленької вмираючої дівчинки, якій він міг би допомогти. І насправді, не так важливо, вижила вона чи ні, головне, що він міг це зробити, але… не зробив. Для нього головніше було зробити сенсаційний знімок, і він його зробив. Але як далі можна побачити це призвело лише до катастрофи його особистого життя, життя його близьких. Відверто кажучи шкода Кевіна, який не зміг зробити у своєму житті правильного вибору. Лише одного…
Усім нам, як і Кевіну Картеру, Бог надає чимало можливостей здійснити цей вибір – зустрітись зі своїм Творцем і прийняти Його у своє серце, у своє життя. І ця можливість дається нам багаторазово на протязі всього життя, і лише від нас залежить цей вибір: прийняти чи відкинути Ісуса Христа, як свого Господа і Спасителя.
Автор: Михайло Лукін
