Книги на «межі» Біблії
Сьогодні, коли Біблія виглядає як цілісний том, її читачі звикли думати, що канон (тобто склад) Біблії завжди був чітко визначений, а межа між Писанням і всією іншою літературою була всім добре відома. Насправді це далеко не так: коли пророк або євангеліст починав писати чи проповідувати, він зовсім не ставив собі за мету доповнити Біблію ще однією книгою, – ні, він повідомляв людям те, що вважав за необхідне. І лише потім община вірних – спочатку древній Ізраїль, а потім християнська Церква – визнавала його текст адекватним і точним викладом своєї віри. При цьому, звичайно, завжди існували лжепророки і лжевчителі, творіння яких община вірних відкидала.
Можна було б подумати, що вирішальну роль тут грало авторство текстів: скажімо, Ісая чи Павло – усім відомі проповідники Істини, так що і книги, які носять їх імена, будуть визнані священними. Але це далеко не так: у каноні Писання на центральному місці стоять твори Луки (Євангеліє і Діяння), який не був навіть свідком земного життя Ісуса, а от книга, яка називається «Євангеліє від Петра», вважається підробкою. Її явно не писав апостол Петро, якого ми знаємо за двома новозавітними Посланнями, – його ім’я було приписане до цього тексту, щоб надати йому більше авторитету. Така ситуація типова для апокрифів.
Що ж тоді називається апокрифом? Грецькою це слово означає «таємний, сокровенний» і в різних традиціях використовується по-різному. Ряд старозавітних книг православні називають неканонічними, католики – другоканонічними, а протестанти – апокрифічними.
До складу юдейських і протестантських видань не входять деякі книги (Маккавейські, Іудифі, Товита, Премудрості Соломона та ін.) і значні уривки з інших книг (передусім Есфірі і Даниїла), які поміщені в православних і католицьких виданнях Біблії. Тому якщо ви зустрінете англійську Bіble wіth Apocrypha, це лише означатиме, що в Старий Завіт включені неканонічні книги Старого Завіту, не більше того.
У православних і католиків апокрифами прийнято називати інші книги, які ніколи і ніде не входили до складу Біблії, наприклад, «Книгу Ювілеїв». Тепер ми поговоримо саме про такі книги.
Апокрифи до Старого Завіту
Що стосується старозавітних апокрифів, то йдеться в основному про тексти, які «доповнюють» Біблію, їх авторство часто приписується біблійним персонажам. Це «Книга Ювілеїв», «Завіт дванадцяти патріархів», «Книга Еноха», «Видіння Ісаї», «Псалми Соломонові» і деякі інші тексти. Як правило, точне авторство і навіть час написання цих текстів нам невідомі, вони доходять до нас у різних рукописних варіантах і в цьому сенсі не можуть вважатися джерелом, що надійно викладає погляди якоїсь певної людини чи групи людей. Але проте вони прекрасно показують те ідейне і культурне середовище, в якому виник Новий Завіт (деякі з них могли бути написані незабаром після Нового Завіту чи одночасно з ним). Ми не знаємо точно, хто і коли написав цю фразу з апокрифа, але ми можемо бути упевненими, що ці ідеї, образи, поняття були досить широко поширені в юдаїзмі так званого «міжзавітного періоду» (між Старим і Новим Завітами), інакше б вони просто не дійшли до нас. У цьому відношенні вони дуже корисні і цікаві.
Мабуть, найцікавіша частина старозавітних апокрифів – це тлумачення (єврейською «мідраші») на канонічні біблійні тексти. На додаток до біблійних оповідань вони пропонують безліч подробиць, іноді абсолютно фантастичних, а іноді просто суперечливих. От, наприклад, як описує «Книга Ювілеїв» життя перших людей у Раю, кажучи від імені Самого Бога: «Адам і дружина його були в саду Едемському сім років, обробляючи і зберігаючи його. І Ми дали йому заняття і навчили його все видиме вживати в справу, і він працював. Він же був голий, не знаючи цього і не соромлячись. І він охороняв сад від птахів, і звірів, і худоби, і збирав плоди саду і їв, і зберігав залишок для себе і своєї дружини, і робив запас». Такий «сад Едемський» більше нагадує звичайні городи, ніж місце вічного блаженства.
Інші апокрифи, наприклад, Книга Еноха, навпаки, оповідають про самий кінець часів, і це зближує їх з Одкровенням Іоанна Богослова. Власне, одкровення (грецькою «апокаліпсис») про кінець часів – дуже популярний свого часу жанр, але тільки одна з таких книг, як ми бачимо, увійшла до Біблії. Правда, елементи апокаліптичних видінь можна зустріти і в пророчих, і в деяких інших книгах Писання. До цього жанру належить і «Вознесіння Мойсеєве» – єдиний апокрифічний текст, чий сюжет явно переказується в Новому Завіті (Іуди 9), хоча, звичайно, його авторам були відомі багато інших апокрифічних книг.
Є і такі апокрифи, які продовжують біблійні традиції. Серед них ми знайдемо і пророчі книги («Завіт дванадцяти патріархів»), і навіть псалми: книга «Псалмів Соломонових», мабуть, єдина збірка молитов найперших юдеохристиян, що дійшла до нас. Дивуватися з того, що текст, створений вже після пришестя Христового, носить ім’я царя, що жив майже за тисячу років до Нього, не доводиться – така особливість апокрифічної літератури. Ім’я знаменитого пророка чи героя, що стоїть у заголовку книги, вказує не стільки на її авторство, скільки на ту духовну традицію, до якої належить цей текст.
«Інше благовістя»
Немало апокрифів примикає і до Нового Завіту, але тут ситуація вже зовсім інша. Серед новозавітних апокрифів багато книг, які претендують на свою рівнозначність з книгами Нового Завіту або навіть на абсолютну істинність, але з найдавніших часів Церквою вони не визнаються справжніми. Це передусім «Євангелія» від Петра, Фоми, Філіпа, Никодима, Іуди, Варнави, Марії (Магдалини) – так би мовити, «альтернативні версії» історії Ісуса з Назарету, які приписуються різним персонажам Нового Завіту, але явно не були ними написані. У них, як правило, можна помітити ідеологічну чи богословську основу, яку таке євангеліє повинне підтримати. «Євангеліє від Іуди» викладає гностичний погляд на євангельські події, «Євангеліє від Фоми» – маніхейський, а «Євангеліє від Варнави» – мусульманський. Зрозуміло, що такі тексти розходяться в багатьох принципових положеннях з канонічними текстами Нового Завіту: єдиним вірним учнем Ісуса виявляється раптом Іуда Іскаріот («Євангеліє від Іуди»), або ж Ісус категорично відмовляється називатися Сином Божим («Євангеліє від Варнави»).
Такі тексти були відомі завжди. Ще апостол Павло попереджав про проповідників «іншого благовістя» (2Кор. 11:4, Гал. 1:7-8), не уточнюючи, правда, що конкретно мається на увазі. Але за його палкими словами, зверненими до різних громад, ми можемо припустити: йшлося про проповідників, які перекручували самі основи християнської віри про життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
Але звідки ж ми знаємо, що праві саме канонічні Євангелія, а не ці? Сьогодні кожна нова знахідка підноситься в пресі як сенсація: от ще одна свіжа, оригінальна версія, можливо, вона істинна? Чи, принаймні, рівноправна? Дійсно, в епоху розквіту альтернативних історій і навіть альтернативних етичних систем у це так зручно вірити.
Насправді усе досить просто. Канонічні книги Нового Завіту – при усій своїй різноманітності та іноді незначних розбіжностях у дрібницях – єдині в головному, а всі «інші благовістя» малюють нам власні, категорично несумісні одна з одною картини, проте кожна з них дуже добре узгоджується з певною течією, що змагається з християнством. Якщо право «Євангеліє від Іуди», то абсолютно неправий не лише канонічний Новий Завіт, але і «Євангеліє від Варнави», і навпаки. Є і різні інші критерії (наприклад, наявність фактичних помилок у тому ж самому «Євангелії від Варнави», що ясно вказує, що його автор, на відміну від апостола Варнави, ніколи не бував у Палестині), але найголовніший принцип – прийняття тексту общиною вірних. У найперших списках книг визнаних Церквою ми знаходимо звичні нам чотири канонічних Євангелія – і жодного разу не зустрічаємо якогось іншого.
Отже, прийняти такі апокрифи нарівні з канонічними книгами неможливо, але і вони на свій лад дуже корисні – вони розповідають нам про вчення, що змагалися з християнством як у перші віки християнської Церкви, так і пізніше.
Відразу після Біблії
До апокрифів Нового Завіту зазвичай відносять і багато інших текстів, що не суперечать Біблії, а доповнюють і розширюють її оповідання. Це різноманітні оповідання про життя, проповідь і мученицьку смерть апостолів (тих же самих Варнави, Філіпа, Фоми) або різні послання, у тому числі приписувані Павлу (Лаодикійців і 3-є до Коринф’ян; втім, вони явно не належать апостолу і складені з Павлових цитат якимись його послідовниками).
Але особливо цікаві, звичайно ж, тексти, написані молодшими сучасниками і учнями Апостолів, які в давнину іноді навіть включали в Новий Завіт. Їх авторів часто називають «мужами апостольськими» – вони жили за часів Апостолів і були їх учнями. Ці твори помітно відрізняються від власне новозавітних текстів, але в той же час прекрасно показують, як розвивалася рання Церква.
Наприклад, у Новому Завіті ми не зустрінемо чіткої церковної ієрархії, яку знаємо сьогодні, там слово «єпископ» – практично синонім слова «пресвітер» (священик). Можна іноді почути, що сучасна ієрархія з єпископом на чолі склалася досить пізно, у Середні віки – але виявляється, що вже на рубежі І-ІІ ст. від Р.Х. Ігнатій Богоносець у своїх посланнях, особливо в «Посланні до ефесян», детально викладає вчення про єпископа як про голову місцевої християнської громади і керівника пресвітерів.
Втім, у Новий Завіт послання Ігнатія, судячи з усього, ніколи і ніким не включалися. Проте в деяких найдревніших списках у нього входили послання апостола Варнави і римського єпископа Климента, а також два дуже важливих свідчення про життя ранніх християн – книги під назвами «Дідахе» і «Пастир Ерми». Їх цілком можна вважати новозавітними апокрифами.
Слово «дідахе» означає «вчення», і повна назва цього твору – «Вчення Господа через дванадцять апостолів народам». Цей твір починається із слів: «Є два шляхи: один – життя і один – смерті». Далі йде виклад правил самого раннього періоду життя Церкви, з якого ми дізнаємося про Євхаристію, інші обряди, молитви, пости і звичаї перших християн, про те, як будувалися взаємини між різними громадами.
А «Пастир», написаний римлянином на ім’я Ерм (іноді його ім’я пишуть як Герма), був у давнину, мабуть, не менш популярний, ніж канонічні книги Нового Завіту. Це перелік одкровень, які повідали Ерму прекрасна пані (символ Церкви) і ангел в образі пастиря (тобто пастуха). Ця книга описує життя римської християнської общини початку ІІ ст. від Р. Х., у період гонінь, і дає безліч настанов усім християнам.
От що, наприклад, передавала через Ерма усім християнам Пані-церква: «Послухайте мене, діти. Я виховала вас у великій простоті, невинності і цнотливості, за милосердям Господнім, Який вилив на вас правду, щоб ви очистилися від всякого беззаконня і брехні, а ви не хочете відступитися від неправди вашої. Живіть у мирі, піклуйтеся один про одного, підтримуйте себе взаємно і не користуйтеся одні творінням Божим, але щедро роздавайте тим, хто має потребу. Тим тепер кажу, хто начальствує в Церкві: не будьте подібні до лиходіїв. Лиходії, принаймні, отруту свою носять у сосудах, а ви отруту свою тримаєте в серці; не хочете очистити сердець ваших і чистим серцем зійтися в однодумність, щоб мати милість від Великого Царя. Дивіться, діти, щоб такі розділення ваші не позбавили вас життя. Як хочете ви виховувати обранців Божих, коли самі не маєте вчення? Тому напоумляйте себе взаємно і будьте в мирі між собою, щоб і я, радісно з’явившись перед Отцем вашим, могла дати звіт за вас Господові».
Можна тільки пошкодувати, що в наступні віки ці прекрасні і мудрі апокрифи якось вийшли з вжитку. Увагу людей захоплювали інші тексти, менш повчальні, але яскравіші.
Апокрифи, що навіть визнаються Церквою, не мають абсолютного авторитету Священного Писання. Це можуть бути корисні, цікаві і повчальні книги, а можуть бути і книги відверто хибні, єретичні – але в усякому разі Церква не вважає їх Словом Божим. Це людське слово, яке багато може розповісти нам про історію християнства і інших релігій, багато чому може навчити, але підходити до нього, як і до всякого людського слова, слід вкрай обережно.
