Як з’явився канон
Відкриваючи сьогодні Новий Завіт, читач виявляє під його обкладинкою 27 книг. Якщо ж подивитися на ранню історію Церкви, у перших християн такого списку канонічних текстів не було. Не було навіть самого поняття «канон» – стосовно Біблії це слово означає закритий список книг, що входять до неї. Але в цьому немає нічого дивного: християнство не виникло відразу в готовому виді, як виникають іноді тоталітарні секти, з повністю готовим списком правил і постанов на всі випадки життя. Воно розвивалося природним чином, і далеко не відразу з’явився остаточний список книг Священного Писання.
Найперші списки, що дійшли до нас, зустрічаються в творах діячів Церкви, які жили в ІІ, ІІІ і ІV віках, – Юстина Філософа, Іринія Ліонського, Климента Александрійського, Кирила Єрусалимського та інших.
Важливе те, що в усіх цих списках без виключення ми знайдемо чотири відомих нам Євангелія, книгу Діянь і майже всі Павлові Послання. У них можуть бути відсутніми Послання до Євреїв, книга Одкровення і частина Соборних послань. В той же час у них можуть включатися і деякі інші тексти, що сьогодні не входять до Нового Завіту: Послання апостола Варнави і Климента Римського, «Пастир» Ерми, «Дидахе» (інша назва «Вчення дванадцяти апостолів») і Одкровення Петра. Усі ці тексти були написані незабаром після новозавітних книг, і вони дають нам багато цінних відомостей про історію ранньої Церкви.
Той канон, який ми знаємо сьогодні, так само як і сам вираз «канонічні книги», зустрічається вперше в Пасхальному посланні святого Афанасія Александрійського 367 року. Проте, невеликі розбіжності в списках канонічних книг зустрічалися аж до V-VІ ст., але це стосувалося в основному визнання книги Одкровення Іоанна Богослова, насиченої містичними образами і складною для розуміння.
Проте всі ці розбіжності ніяк не міняють загальної картини – у що вірили християни, що розповідали вони про Ісуса.
У чому різниця між канонічними текстами і апокрифами
Вже в перші століття християнства з’явилися книги про життя Ісуса Христа, які претендували на абсолютну істинність і достовірність. З’являлися вони і в пізніший час, аж до наших днів. Це «євангелія» від Петра, Фоми, Філіпа, Никодима, Іуди, Варнави, Марії (Магдалини) – так би мовити, «альтернативні історії» Ісуса з Назарету, авторство яких приписується різним персонажам Нового Завіту. Але навряд чи хтось сьогодні сприймає такі претензії на авторство серйозно. У цих «євангеліях», як правило, чітко можна простежити ідеологічну чи богословську схему, чужу християнству. Так, «Євангеліє від Іуди» викладає гностичний погляд на події Нового Завіту, а «Євангеліє від Варнави» – мусульманський. Очевидно, що тексти писали не апостоли, яким вони приписувалися, а прибічники тої чи іншої релігійної школи, а для надання вагомості своїм трудам оголосили їх авторами інших людей.
Окрім цих книг, до новозавітних апокрифів часто відносять і багато інших текстів, що не суперечать Новому Завіту. Це діяння окремих апостолів (Варнави, Філіпа, Фоми), деякі послання, у тому числі приписувані Павлу (до Лаодикійців і 3-е до Коринф’ян), і ті самі книги, які в давнину іноді включали в Новий Завіт. Проте про них розумніше говорити як про післябіблійні твори в християнській традиції.
Важко навести якісь формальні критерії, за якими перші християни приймали одні книги і відкидали інші. Але ми бачимо ясну спадкоємність традиції: на периферії списку могли бути якісь коливання, але найголовніші тексти, що говорять про основи християнської віри (такі, як чотири Євангелія або Послання до Римлян), визнавалися усіма, відразу і беззастережно, при цьому жодні «альтернативні» версії не визнавалися ніким з ранніх християн.
При цьому до нас дійшли численні рукописи канонічних текстів Нового Завіту, починаючи з ІІ століття. Вони теж можуть розрізнятися в дрібних деталях, але жодних сенсаційних відкриттів у них знайти неможливо.
Знахідки нових апокрифів тривають, і в цьому немає ніякої сенсації. Християни завжди визнавали, що, окрім їх власного Писання, існують інші тексти, шановані іншими людьми. Врешті-решт, і в наш час люди продовжують записувати власні «одкровення» і привласнювати їм священний статус – саме так з’явилася, наприклад, у 1830 році «Книга мормона», яку послідовники цього вчення включають у своє Священне Писання. Що ж, це їхня справа.
Християни наполягають лише на тому, що їх Писання тотожно Писанню ранньої Церкви, і в них дійсно є докази на користь цього твердження. Можна твердо сказати: існуючий канонічний текст відбиває в собі те, у що вірили свідки земного життя Христа – Його учні, перші проповідники християнства.
Додаток: Синайський кодекс
Другий за віком (після Ватиканського кодексу) і найповніший рукопис Біблії. Час створення – кінець ІV століття. До складу, окрім книг канону Священного Писання, входять також тексти Послання апостола Варнави і «Пастир» Ерми.
Кодекс є одним з основних джерел з текстології Священного Писання Старого і Нового Завіту, оскільки він у найбільшій мірі – у порівнянні з прадавніми манускриптами – зберіг текст грецької Біблії.
Кодекс був знайдений у монастирі святої Катерини на горі Синай у 1844 році німецьким біблеїстом Костянтином фон Тішендорфом, який вивіз кілька листів у рідний Лейпциг. Наприкінці 1850-х років фон Тішендорф побував на Синаї у складі російської місії і зумів викупити в ченців основну частину кодексу, яка поступила в Імператорську публічну бібліотеку в Санкт-Петербурзі. У 1930-х роках радянська влада продала майже увесь об’єм кодексу у Великобританію (зараз у РНБ зберігаються фрагменти тільки трьох листів кодексу, що були знайдені на початку XX століття). У 1975 році в монастирі святої Катерини було знайдено ще декілька його фрагментів.
У 2005 році усі чотири власники листів кодексу – Російська національна бібліотека в Санкт-Петербурзі, Британська бібліотека, бібліотека Лейпцігського університету і монастир святої Катерини – домовилися про високоякісне сканування манускрипту з метою розміщення повного тексту в Інтернеті. З 6 липня 2009 р. тексти доступні повністю на сайті www.codex-sіnaіtіcus.net.
