Люди нерідко задають таке питання. Вони з дитинства знають, що у світі існують жахливі страждання, але знання залишається швидше в теорії і тому не турбує. І от коли стається щось дійсно жахливе з ними або з їх близькими – не просто зуб болить або грошей бракує, а справжня біда – вони нерідко згадують про Бога. Одні приходять до Нього за втіхою, а інші… інші кажуть: у “бога”, який допускає подібні речі, я не вірю.
Слід сказати, що частково вони праві: та “духовність”, яка виправдовує зло чи закликає нескінченно змирятися з ним, насправді бачить у “богу”, у кращому випадку, байдужого глядача, який спостерігає за муками свого творіння. Це поганський ідол, і вірити в нього не варто.
Власне, помилковість поганства не лише в тому, що богів ніби багато (якраз багато з язичників прийшли до розуміння, що насправді існує Єдиний), а в цій байдужості небожителів, які можуть підтримати окремих своїх улюбленців, але от на страждання переважної більшості людей навіть не звернуть уваги. Приходячи в храм свого божества, такий язичник відчував себе в приймальні царського палацу: до нього просто нікому не було діла.
Йому потрібно стати великим героєм, або принести якийсь небувалий дар (наприклад, свою дитину в жертву), або хоч би заручитися підтримкою впливового царедворця, щоб цар приділив увагу на пару хвилин. Через це в поганстві відбувається багато що.
Але сучасна людина, яка прекрасно засвоїла істини про всемогутність і безмежну любов Єдиного Бога, нерідко відчуває себе в храмі як в якийсь гуманітарній організації: про неї тут усі повинні піклуватися, для того установа і існує, але всі вони тут занадто черстві і неуважні, так що заслуженої допомоги від них не дочекаєшся. Ну і “бог” тут у них, напевно, такий же – додає такий відвідувач, і знати такого “бога” він не хоче.
Не часто, але трапляється і таке, що людину вражав не лише особистий біль, але і чужий. Історія XX століття розповідає нам про концтабори, де всілякі знущання з людей з чиєїсь злої примхи стали нормою життя. А рабство в європейських колоніях або стародавньому Римі, а людські і, більше того, дитячі жертвопринесення безлічі стародавніх народів? Скільки ж було цих мук.
Навіть і без чиєїсь злої волі ще двісті років тому в людей не було елементарної анестезії, і для більшості населення земної кулі голод був реальною і постійною загрозою. Та що там двісті років – і сьогодні на землі мільйони людей живуть приблизно в тих самих умовах. Цікаво, чи багато хто з них каже: “Не вірю в Бога, Який дозволяє нам страждати?”
Мені чомусь здається, що небагато. Сучасна людина європейської цивілізації звикла до комфорту і безпеки як до норми, і якщо вона їх втрачає, то бачить у цьому серйозне нещастя. Але в інших суспільствах людина усвідомлює, наскільки крихке її існування і наскільки сильне зло, і тому така людина дивується швидше благополуччю, ніж нещастю. Вона не стане обурюватися, що люди часто відчувають біль, голод, холод і приниження, як не стане дивуватися, що вони не літають небом і не живуть на землі вічно – так вже влаштований цей світ.
Втім, саме в такому суспільстві виникла книга Іова. Ця книга описує людину, яка пред’явила Богові найстрашніші звинувачення, коли низка бід спіткала її саму. Напевно, раніше вона була впевнена, що праведність і релігійність служать найнадійнішим захистом, що не повинно відбуватися нічого поганого з тим, хто щиро служить Богові. Що відповів на це Бог, ми поговоримо в наступних розділах. Але одну річ можна побачити відразу: гарантій немає.
Найправедніша людська поведінка не може служити охоронною грамотою від будь-яких нещасть. Та й яка ж це праведність, якщо вона – лише спосіб сплатити свій страховий поліс?
А що ж нам можна відповісти на обурений крик: “Не вірю в такого бога?” Якщо людина гостро переживає своє горе – напевно, нічого. Треба просто постояти з нею поруч і помовчати. До речі, друзі Іова мовчали разом із ним сім днів, і доки мовчали, поступали абсолютно правильно. Вже в усякому разі, абсолютно недоречними будуть тут ті викриття і настанови, які вони обрушили на його голову, вийшовши з мовчання, і за які їх потім суворо докорив Господь. Бачачи людину, яка плаче від болю – або плач сам, перев’язуючи її рани, або відійди убік.
Але якщо людина міркує про “такого бога” цілком тверезо і відсторонено, можна запитати її, в якого ж “бога” вона готова повірити. У того, який посилає з неба блискавку, щоб присікти злочини? Спопеляє будь-якого вбивцю чи насильника на місці? А якщо людину не вбивають, а лише сильно мучать або навіть принижують словом? Де та міра зла, яку Господь повинен негайно присікти? І чи готова ця людина до того, що її власні непристойні вчинки будуть негайно покарані всевидячим і всесильним Господом?
Чи не виявиться це свого роду концтабором, з якого не втечеш? Цілком можливо, що саме так влаштовано пекло, але точно не Царство Небесне.
У цьому Царстві люди не коять зла не тому, що їх за це покарають (тоді вони ув’язнені), і не тому, що їх позбавили до цього можливостей (тоді вони маріонетки), а тому, що їм більше не хочеться коїти зло. Вони виросли із зла, як виростають із дитячих пелюшок.
Можна запитати таку людину: ти була б готова повірити в Бога, Який не позбавляє людство вибору, але довго, повільно і наполегливо вчить його вибирати добро, веде його дорогою до справжнього Царства? Розділяє з людьми весь біль, усі страждання, усю безпорадність? Але якраз у такого Бога віримо ми. Про нього розповідає Новий Завіт, і особливо згадуються Його страждання.
Це і нестерпний фізичний біль, і нерозуміння найближчого кола учнів, які думали тільки про власну майбутню славу, і неприйняття власним народом, для якого Він зробив так багато. І, нарешті, мовчання Отця, Який не посилає ангельських легіонів на допомогу Синові, і навіть не відповідає Йому в найтяжчу і найстрашнішу мить.
Чи можливі такі страждання, про які ми, християни, скажемо Богові: “Ти не можеш зрозуміти, що це таке, ти нічого подібного не відчував?” Мабуть, ні. Але самому собі кожен із нас може задати інше запитання: “А де був ти, коли страждав Бог?” Так, зрозуміло, дві тисячі років тому нікого з нас не було на світі, але сьогодні ми абсолютно точно знаємо, на Чиїй стороні правда. І християни вірять: Він бере участь у кожному безневинному стражданні.
Ми бачимо Христа, Який страждає, на вулицях наших міст і в наших лікарнях, і… де виявляємося ми самі в цей момент?
Мені розповідали про християнина, який став громадянином Ізраїлю, пішов служити в ізраїльську армію. Звичайно, у вільний час розмовляли про найрізноманітніші речі, і одного разу один із товаришів по службі буквально схопив його за грудки і закричав: “Та де ж був твій Христос, коли наших дітей вбивали в Освенцімі?!” Той відповів: “Він був з ними, у газових камерах і печах крематорію”. Відповідь була прийнята, адже це єдина відповідь, гідна Бога і Людини.
І це саме та відповідь, яка відрізняє християнство від усіх інших вчень, що існують у нашому світі, повному страждань.
Він ще не знищив цих страждань. Але Він розділяє наші страждання, щоб ми змогли воскреснути разом з Ним.