“Де був Бог, коли я страждав?”

Люди нерідко задають таке питання. Вони з дитинства знають, що у світі існують жахливі страждання, але знання залишається швидше в теорії і тому не турбує. І от коли стається щось дійсно жахливе з ними або з їх близькими – не просто зуб болить або грошей бракує, а справжня біда – вони нерідко згадують про Бога. Одні приходять до Нього за втіхою, а інші… інші кажуть: у “бога”, який допускає подібні речі, я не вірю.

Слід сказати, що частково вони праві: та “духовність”, яка виправдовує зло чи закликає нескінченно змирятися з ним, насправді бачить у “богу”, у кращому випадку, байдужого глядача, який спостерігає за муками свого творіння. Це поганський ідол, і вірити в нього не варто.

Власне, помилковість поганства не лише в тому, що богів ніби багато (якраз багато з язичників прийшли до розуміння, що насправді існує Єдиний), а в цій байдужості небожителів, які можуть підтримати окремих своїх улюбленців, але от на страждання переважної більшості людей навіть не звернуть уваги. Приходячи в храм свого божества, такий язичник відчував себе в приймальні царського палацу: до нього просто нікому не було діла.

Йому потрібно стати великим героєм, або принести якийсь небувалий дар (наприклад, свою дитину в жертву), або хоч би заручитися підтримкою впливового царедворця, щоб цар приділив увагу на пару хвилин. Через це в поганстві відбувається багато що.

Але сучасна людина, яка прекрасно засвоїла істини про всемогутність і безмежну любов Єдиного Бога, нерідко відчуває себе в храмі як в якийсь гуманітарній організації: про неї тут усі повинні піклуватися, для того установа і існує, але всі вони тут занадто черстві і неуважні, так що заслуженої допомоги від них не дочекаєшся. Ну і “бог” тут у них, напевно, такий же – додає такий відвідувач, і знати такого “бога” він не хоче.

Не часто, але трапляється і таке, що людину вражав не лише особистий біль, але і чужий. Історія XX століття розповідає нам про концтабори, де всілякі знущання з людей з чиєїсь злої примхи стали нормою життя. А рабство в європейських колоніях або стародавньому Римі, а людські і, більше того, дитячі жертвопринесення безлічі стародавніх народів? Скільки ж було цих мук.

Навіть і без чиєїсь злої волі ще двісті років тому в людей не було елементарної анестезії, і для більшості населення земної кулі голод був реальною і постійною загрозою. Та що там двісті років – і сьогодні на землі мільйони людей живуть приблизно в тих самих умовах. Цікаво, чи багато хто з них каже: “Не вірю в Бога, Який дозволяє нам страждати?”

Мені чомусь здається, що небагато. Сучасна людина європейської цивілізації звикла до комфорту і безпеки як до норми, і якщо вона їх втрачає, то бачить у цьому серйозне нещастя. Але в інших суспільствах людина усвідомлює, наскільки крихке її існування і наскільки сильне зло, і тому така людина дивується швидше благополуччю, ніж нещастю. Вона не стане обурюватися, що люди часто відчувають біль, голод, холод і приниження, як не стане дивуватися, що вони не літають небом і не живуть на землі вічно – так вже влаштований цей світ.

Втім, саме в такому суспільстві виникла книга Іова. Ця книга описує людину, яка пред’явила Богові найстрашніші звинувачення, коли низка бід спіткала її саму. Напевно, раніше вона була впевнена, що праведність і релігійність служать найнадійнішим захистом, що не повинно відбуватися нічого поганого з тим, хто щиро служить Богові. Що відповів на це Бог, ми поговоримо в наступних розділах. Але одну річ можна побачити відразу: гарантій немає.

Найправедніша людська поведінка не може служити охоронною грамотою від будь-яких нещасть. Та й яка ж це праведність, якщо вона – лише спосіб сплатити свій страховий поліс?

А що ж нам можна відповісти на обурений крик: “Не вірю в такого бога?” Якщо людина гостро переживає своє горе – напевно, нічого. Треба просто постояти з нею поруч і помовчати. До речі, друзі Іова мовчали разом із ним сім днів, і доки мовчали, поступали абсолютно правильно. Вже в усякому разі, абсолютно недоречними будуть тут ті викриття і настанови, які вони обрушили на його голову, вийшовши з мовчання, і за які їх потім суворо докорив Господь. Бачачи людину, яка плаче від болю – або плач сам, перев’язуючи її рани, або відійди убік.

Але якщо людина міркує про “такого бога” цілком тверезо і відсторонено, можна запитати її, в якого ж “бога” вона готова повірити. У того, який посилає з неба блискавку, щоб присікти злочини? Спопеляє будь-якого вбивцю чи насильника на місці? А якщо людину не вбивають, а лише сильно мучать або навіть принижують словом? Де та міра зла, яку Господь повинен негайно присікти? І чи готова ця людина до того, що її власні непристойні вчинки будуть негайно покарані всевидячим і всесильним Господом?

Чи не виявиться це свого роду концтабором, з якого не втечеш? Цілком можливо, що саме так влаштовано пекло, але точно не Царство Небесне.

У цьому Царстві люди не коять зла не тому, що їх за це покарають (тоді вони ув’язнені), і не тому, що їх позбавили до цього можливостей (тоді вони маріонетки), а тому, що їм більше не хочеться коїти зло. Вони виросли із зла, як виростають із дитячих пелюшок.

Можна запитати таку людину: ти була б готова повірити в Бога, Який не позбавляє людство вибору, але довго, повільно і наполегливо вчить його вибирати добро, веде його дорогою до справжнього Царства? Розділяє з людьми весь біль, усі страждання, усю безпорадність? Але якраз у такого Бога віримо ми. Про нього розповідає Новий Завіт, і особливо згадуються Його страждання.

Це і нестерпний фізичний біль, і нерозуміння найближчого кола учнів, які думали тільки про власну майбутню славу, і неприйняття власним народом, для якого Він зробив так багато. І, нарешті, мовчання Отця, Який не посилає ангельських легіонів на допомогу Синові, і навіть не відповідає Йому в найтяжчу і найстрашнішу мить.

Чи можливі такі страждання, про які ми, християни, скажемо Богові: “Ти не можеш зрозуміти, що це таке, ти нічого подібного не відчував?” Мабуть, ні. Але самому собі кожен із нас може задати інше запитання: “А де був ти, коли страждав Бог?” Так, зрозуміло, дві тисячі років тому нікого з нас не було на світі, але сьогодні ми абсолютно точно знаємо, на Чиїй стороні правда. І християни вірять: Він бере участь у кожному безневинному стражданні.

Ми бачимо Христа, Який страждає, на вулицях наших міст і в наших лікарнях, і… де виявляємося ми самі в цей момент?

Мені розповідали про християнина, який став громадянином Ізраїлю, пішов служити в ізраїльську армію. Звичайно, у вільний час розмовляли про найрізноманітніші речі, і одного разу один із товаришів по службі буквально схопив його за грудки і закричав: “Та де ж був твій Христос, коли наших дітей вбивали в Освенцімі?!” Той відповів: “Він був з ними, у газових камерах і печах крематорію”. Відповідь була прийнята, адже це єдина відповідь, гідна Бога і Людини.

І це саме та відповідь, яка відрізняє християнство від усіх інших вчень, що існують у нашому світі, повному страждань.

Він ще не знищив цих страждань. Але Він розділяє наші страждання, щоб ми змогли воскреснути разом з Ним.

Попередній запис

Що таке апокрифи

Книги на «межі» Біблії Сьогодні, коли Біблія виглядає як цілісний том, її читачі звикли думати, що канон (тобто склад) Біблії ... Читати далі

Наступний запис

Хвороби та Біблія

Іов та його друзі, Ілля Рєпін Завжди і у всі часи серед людей були ті, хто ... Читати далі