У минулих двох статтях я наводив приклади з перекладів старозавітної книги Притч Соломонових. Настала пора перейти до Нового Завіту – він більш відомий, і для християн, звісно, більш значущий. Суперечки про те, як прочитати і перекласти той або інше вираз з Євангелія – це, по суті, суперечки про саму суть християнського ставлення до Бога, до себе і до оточення.
Усім напевно знайоме вчення Льва Толстого про непротивлення злу – воно засноване на цитаті з Нагорної проповіді (Мф. 5:38-42). У переказі Толстого вона звучить так: «В колишньому законі сказано, що той, хто погубить душу, має віддати душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, вола за вола, раба за раба і ще багато що інше. А я вам кажу: злом не борися із злом і не лише не бери судом вола за вола, раба за раба, душу за душу, а зовсім не протився злу. Якщо хто хоче судом узяти в тебе вола, дай йому другого; хто хоче відсудити в тебе каптан, віддай і сорочку; хто виб’є в тебе з однієї вилиці зуба, підстав йому другу вилицю. Змусять тебе спрацювати одну роботу, спрацюй дві. Беруть у тебе маєток, – віддавай. Не віддають тобі гроші, – не проси».
Це вже ціла розгорнута програма дій, в Синодальному перекладі усе набагато коротше: «Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не протився злому. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два. Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся». Прямо скажемо, Толстой немало тут домислив від себе. Але що все-таки було в оригіналі?
Ключовий вираз тут «не протився злому» в Синодальній версії і «зовсім не опирайся злу» у Толстого. Сенс різний: одна справа – зла людина як особа, а інша – зло як дія чи навіть як загальна моральна категорія. Що в оригіналі? Там форма давального відмінка (як і в українському перекладі): τῷ πονηρῷ. Проблема в тому, що в давальному співпадають чоловічий і середній рід грецьких прикметників. Якщо це чоловічий, то йдеться про людину (злий), а якщо середній – то про явлення чи поняття (зло). Можна зрозуміти і так, і так.
Найближчий контекст, мабуть, підказує, що йдеться все-таки про людину, яка б’є по щоках або віднімає одяг. Але варто подивитися і на дієслово «опиратися», грецькою ἀντιστῆναι – буквально це «протистояти», часто так говорять про війну або про суд (до речі, про суд говориться трохи вище, у віршах 25-26 того ж розділу: краще б ні з ким не судитися, а то не відомо, чи вийдеш сам виправданим). От, власне, звідки Толстой узяв про суд.
У Новому Завіті це дієслово зустрічається ще кілька разів, в основному в значенні активної протидії: «А Еліма-волхв противився їм, намагаючись відвернути проконсула від віри» (Діяння 13:8). Тобто не просто заперечував, але робив контрзаходи – і зазнав поразки. Цікаву паралель можна знайти в Рим. 13:2, де це дієслово використане цілих три рази: «Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд». Що ж, потрібно покірливо виконувати будь-які веління влади? А якщо вони розходяться з ясно вираженою в заповідях волею Божою? Чому ж тоді християнські мученики відмовлялися принести жертву ідолам на першу вимогу законної влади? Але не протистояти ще не означає погоджуватися. Мученики відмовилися виконувати вимоги своїх правителів, але вони не піднімали повстань, не влаштовували палацових переворотів. Іншими словами, вони не намагалися перемогти дракона, щоб самому стати драконом. На жаль, в історії Церкви далеко не завжди виходило саме так.
У Посланні Якова 4:7 ми знаходимо вираз із тим же самим дієсловом, яке неначе суперечить євангельській заповіді: «Отже, покоріться Богові; противтеся дияволові, і він утече від вас». Але схожість уявна: так, диявол є найбільший прояв зла, так що злу протистояти можна і треба – а от боротися із злом методами зла, як вказував і Толстой, для християнина неприпустимо.
Інша справа, що Толстой пішов набагато далі і в результаті став заперечувати взагалі всяку можливість самозахисту. Він помер на самій зорі століття революцій і концтаборів і не встиг побачити, до чого призводить запропонована ним тактика заспокоєння агресора. Але ми це знаємо добре, так що сьогоднішні переклади сперечаються з Толстим, і намагаються свідомо виключити його розуміння. «Сучасний переклад» 1993 року: «Не чиніть опір поганій людині»; переклад Російського біблійного товариства: «Не мстися тому, хто заподіяв тобі зло». Тільки і це, звичайно, звужене тлумачення, особливо в другому варіанті. Тільки мститися не можна? А превентивних ударів завдавати? А, скажімо, відновлювати конституційний лад або насаджувати демократію – адже ці дії ми не називаємо помстою?
Взагалі, побутова, повсякденна релігійність зазвичай буває зациклена на злі в усіх його проявах: нечиста сила, гріхи і вади займають у ній головне місце, а завдання вірного розуміється як протистояння вселенському злу за допомогою особливих правил і ритуалів. Так це може виглядати абсолютно в усіх традиціях – а євангельський погляд пропонує радикальну відмову від усього цього. Не боротися із злом і не підкорятися йому, а зайнятися чимось важливішим і осмисленим – вибудовувати свої стосунки з Богом, наприклад. Навіть якщо за це б’ють.
Євангельські цитати незручні, вони виглядають екстремістськими, за ними ніяк не хочеться жити – а значить, потрібно їх якось роз’яснити, переговорити, бажано, у переносному значенні. Один з найвідоміших тлумачів старовини, Оріген, читаючи ці слова Нагорної проповіді, теж ніяк не міг прийняти заклик підставляти при ударі по правій щоці ліву. Він вирішив, що це слід зрозуміти алегорично, посилаючись на те, що б’ють-то зазвичай правою рукою, і отже, по лівій щоці. Інше популярне пояснення – що йдеться не просто про удар, а про удар символічний, зовнішньою стороною долоні, тому він і припадає не на ту щоку. Ніби, йдеться про ситуацію, коли не просто б’ють, а коли завдають образи: потрібно її стерпіти і навіть підставити «правильну» щоку.
Загалом, зрозуміло: коли дають по фізіономії, хочеться чи у відповідь дати, чи втекти. А підставлятися далі – ніяково виглядає навіть з точки зору природного відбору. Адже не може ж Євангеліє суперечити його принципам? Та от схоже, що може. І слова «права» і «ліва» тут не вказують на дві конкретні сторони, а просто йдуть у звичному порядку: «день і ніч, небо і земля, чоловік і дружина, права і ліва» (а не «ніч і день, ліва і права»).
Допустимо навіть, про ляпас – це алегорично. А як про сорочку, яку треба віддавати? Як про відстань, яку треба пройти? Як про того, хто просить (адже до нас постійно звертаються з проханнями)? Євангеліє реалістичне – воно вимагає від людини неможливого.
* Цікавими думками з приводу Нагорної проповіді ділиться Філіп Янсі у своїй книзі “Ісус, Якого я не знав” у 7 розділі “Нагорна проповідь: проповідь-докір” (Ред.)
