Минулого разу ми говорили про труднощі, що пов’язані з перекладом книги Притч Соломонових, в якому я брав участь.
Тема, яку найчастіше пов’язують з книгою Притч, – виховання дітей. Навіть тим, хто не розкривав Біблії, відомо, що цар Соломон велів їх обов’язково шмагати різками. Ніби як і було таке… але що саме він сказав? Найчастіше цитують вірш 13:25: «Хто шкодує різки своєї, той ненавидить сина; а хто любить, той з дитинства карає його». І ми постаралися сказати приблизно те ж саме, тільки дещо афористичніше: «Кому шкода різки, не шкода сина, а хто любить сина, не забуде напоумити». Так званий «Сучасний переклад» 1993 року забуває про різки, але уточнює інші педагогічні моменти: «Батьки, які щиро люблять свою дитину, не утримуються від її покарання, люблячі батьки тут же карають її». Тобто покарання має слідувати негайно.
А що говориться в оригіналі? Майже те і сказане… майже. Буквально: «той, хто береже жезл свій, ненавидить сина свого і той, хто любить його прагнення його настанова». По-перше, жодного «дитинства», як у Синодальному, тут немає. Взагалі вся книга Притч – настанови батька синові, тільки дорослому юнакові, адже в ній говориться про вибір дружини, про небезпеки, які підстерігають юнака в розпусної жінки і т. д. Зовсім не дитячі сюжети.
Далі, щодо різок. В оригіналі стоїть слово שֵׁבֶט (шевет), «жезл». Так може називатися будь-яка палиця, але найчастіше ми зустрічаємо його саме як жезл, символ влади і авторитету. Наприклад, у псалмах: «Жезл Твій і палиця Твоя – вони потішили мене» (22:4); «Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти – жезл Царства Твого» (44:7). Тут жезл – символ вищої влади Бога над віруючим, Його беззаперечного авторитету… і приблизно таким же в ідеалі Біблія бачить авторитет батька по відношенню до своїх дітей. Так, у ті часи цей авторитет реалізовувався в тому числі і через тілесні покарання, ніхто навіть не запитував, чи допустимі вони – у тому суспільстві не їх ставили під сумнів, як і багато що інше (багатоженство, приміром, або рабство). А біблійний вірш свідчить, по суті, про те, що батько, який нехтує належним вихованням і настановою свого сина, насправді його просто не любить. А що батьківський жезл у таких випадках інший раз і по спині пройдеться, так це саме собою зрозуміло, це як ті самі саночки, на яких всякий катався, тут древнім нічого не треба було уточнювати.
Та ж тема є присутньою і у вірші 19:18, у буквальному перекладі з оригіналу: «Виправляй сина твого, бо є надія, і до умертвіння його не прагни душею твоєю». Загалом, зрозуміло, що робити (займатися вихованням) і чого не робити (прагнути до погибелі). Але як одне пов’язане з другим? Можна зрозуміти так, що зневага вихованням сина приведе його рано чи пізно до погибелі. А можна простіше: стараючись у вихованні за допомогою жезла, дивися, не удар на смерть. І що там стосовно надії? Мабуть, займатися вихованням має сенс лише до певного віку, поки є надія, а потім вже пізно буде. Саме так і зрозуміли цей вірш ми, причому постаралися зберегти двозначність оригіналу у відношенні «не згуби». Наш переклад звучить так: «Напоумляй сина, доки не пізно, дивися, не погуби його».
Але існує інше прочитання щодо надії: ти можеш на щось сподіватися відносно свого сина тільки в тому випадку, якщо займаєшся його вихованням. «Сучасний переклад» 1993 р. роз’яснює це зі всілякими подробицями: «Учи сина свого і карай, якщо він неправий. Це єдина надія. Якщо відмовляєшся робити це, допомагаєш його руйнуванню».
А найоригінальнішим виявляється Синодальний переклад: «Карай сина свого, доки є надія, і не обурюйся криком його». Звідки узяли перекладачі цей самий крик? Мабуть, з власної педагогічної практики із застосуванням різок, але не з єврейського оригіналу – це точно.
Втім, проблеми з перекладом виникають і там, де сенс оригіналу максимально ясний. От, наприклад, 25:2, у буквальному перекладі: «Слава Божа приховувати справу, слава царів розслідувати справу» (теж, загалом, про виховання, тільки йдеться про царевичів). Це яскравий випадок антиномічного паралелізму, при якому два явища або поняття протиставляються: Божа слава відкривається в тому, як таємничо і в той же час мудро влаштований всесвіт, а от царська слава (як і слава самого Соломона) походить від уміння вивести таємне на світло. Так, але як сказати це коротко і ємко?
Синодальний переклад вірний, але втрачає динамізм оригіналу: «Слава Божа – покривати таємницею справу, а слава царів – досліджувати справу». Нам, вважаю, вдалося знайти вдаліший варіант: «Славний Бог, Який таємне приховав; славний цар, який таємне зрозумів».
Втім, Притчі – порівняно легкий матеріал. Навіть якщо спотвориш приказку у перекладі, цього, як правило, ніхто і не зауважить. Але є такі місця, переклад яких впливає на розуміння біблійного богослов’я в цілому, про які ревно сперечаються між собою представники різних конфесій і шкіл. В основному це новозавітні уривки – і про них ми поговоримо наступного разу.
