Необхідно уточнити, що тут і мови немає про клопіт, про активну діяльність. Іноді така діяльність потрібна, але до миротворення вона не має жодного відношення. Миротворець нікого не заспокоює, не шукає зручних компромісів – він просто сповіщає, що роздроблена дійсність переможена Божою цілісністю. Тут і мови немає про поступки чи потурання. Цілісність Божа вміщує все, що є. Нічого не треба відкидати, окрім брехні. Мир, який ми сповіщаємо, такий повний, що може на перший погляд здатися суперечливим. Церква за своєю суттю має бути складною, різносторонньою, парадоксальною, як Слово, що породило її. Ми не досягли б миру, спрощуючи складність життя. Ось чому християнин не може «приймати чиюсь сторону». Ось чому Церква так застерігає від приватної істини, єресі. Справа Церкви – знаходити добре в незліченній безлічі ситуацій, думок, людей, що являє собою її реальний шлях. Наша мета – стверджувати, а не заперечувати і сперечатись.
Ясна річ, це в жодній мірі не означає, що ми повинні приймати будь-яку думку. Коли це необхідно, Церква піддає анафемі думки і вчення, які визнає невірними. Проте вона заперечує їх саме тому, що вони вузькі, односторонні, і у свою чергу протиставляє не протилежну думку, а Божу правду в її цілісності.
Найнебезпечніша спокуса у всякій суперечці – вчепитися у свою думку і підкреслювати її несумісність з думкою супротивника. Так буває і в церковних людей; але Церква ніколи цим не задовольниться. Апостол Павло навіть вбачає пророзумову цінність в існуванні єресі (див: 1 Кор. 11:19). Щоб стати мудрим християнином, треба дізнатися всі інші школи думки. Увага до різноманітності думок і повинна відрізняти християн від єретиків і сектантів. Навіть відкинуті нами погляди щось вносять до нашого світогляду.
У XIII столітті на півдні Франції набула величезної сили альбігойська єресь, і Церква не могла з нею впоратися, поки Дієго і Домінік не стали проповідувати по-новому. Проповідь їх вражала тим, що вона багато в чому була схожа на вчення єретиків. Щоб суперечка стала плідною, ці ченці глибоко вникнули в те, у чому вони були згодні із супротивником. Це була не хитрість; просто вони визнавали, що в єретиків є щось, що дуже корисне для Церкви. І альбігойська єресь, і чернечі ордени відповідали на одну і ту ж потребу християнства.
І знову, це не означає, що ніколи ні з ким не можна сперечатися. Часом корисно утямити, уточнити істину, навівши вагомі аргументи на її захист. Можна відстоювати те, що ми вважаємо вірним (чи, точніше, найбільш вірогідним), щоб внести свій внесок до скарбниці істини. Проте ми маємо бути готовими до того, що наш шматочок правди зовсім не такий, яким ми його бачимо.
Так само ми не маємо права відмахуватися від чужих думок, навіть якщо абсолютно з ними не згодні. Нехай ми не убачаємо в них і крихти правди – ми зобов’язані допустити, що, врешті-решт, щось істинне в них є. У кожному злі є зерно добра, а в кожній неправді – тяга до правди. Істинний християнин уміє бути з будь-ким і нікого не відкидає, бо він прагне відкрити всюди явлене Слово, сповістити про нього і тим самим сповістити мир цілісності Божої і цілісності творіння.
За словом Климента Олександрійського, найвірніша ознака християнина – його здатність розуміти інших. Проте така християнська цілісність майже неминуче приходить у протистояння з нетерпимими і приватними істинами віку цього. Христос дає Свій мир «не так, як світ дає» (Йн. 14:27). Він Сам казав, що приніс не мир, але меч (див: Мт. 10:34). Цілісність істинного християнства протилежна світському, занепалому життю, яке поклоняється незліченним замінам істини, безглуздим і нетерпимим.
Але миротворці блаженні, бо вони назвуться синами Божими. Вони – сини Христа, Його спадкоємці (див: Рим. 8:17). Якщо ми миротворці, ми розділяємо з Ним Його надбання. Отець дав Йому все; і ми можемо стати «учасниками Божої природи» (2 Пет. 1:4). У цій недоступній розуму причетності ми і набуваємо істинного блаженства.
