Блаженство миротворців тісно пов’язане з блаженством чистих серцем, бо мир і чистота нероздільні. Істинний духовний мир буває лише в чистих серцем, а без такого миру не зумієш примирити інших.
У ченців-пустинників є одне передання: три християнина присвятили свої справи Богові. Один вирішив мирити людей, другий – допомагати хворим, третій пішов у пустелю. Перший не зміг владнати сварки і в смутку пішов до другого; той теж погано справлявся зі своєю справою. Вони вирушили до третього, у пустелю, і запитали, що робити. Він помовчав, налив води в чашу і сказав: «Дивіться». Спершу вода була неспокійна, потім заспокоїлася, і вони побачили в ній свої обличчя. Тоді він сказав: «Так само той, хто живе серед людей, не бачить своїх гріхів, бо не знає спокою. Але якщо він дізнається спокою, він побачить себе»[1].
Історія ця вчить не лише тому, що мирити людей може лише той, хто сам набув миру. Вона вчить і другому: мир тісно пов’язаний із самопізнанням, без якого неможливі такі насущні чесноти, як упокорювання і надія на Бога.
Таке самопізнання буває лише в милосердних. Поки наш зір не очищений милосердям до ближніх, ми не зможемо побачити себе в тихій воді упокорювання і хвилюватимемося лише про те, щоб наш уявний образ був найбільш привабливим. Цей шлях веде не до миру, а до душевної хвороби.
Шлях до миру – прийняття правди. Все те, чого ми не бачимо в собі, стає нашим ворогом. Ці відкинуті властивості швидко набувають втілення в тих, хто нас оточує. Не всяка ворожнеча викликана саме цим, але це грає дуже велику роль у тому, що ми не ладнаємо з ближніми.
Тільки повна правда може породити істинний мир. Але природа наша роздроблена і спотворена. Правда про нас – неповна, вона спотворена. Щоб правда стала повною, потрібне спокутування, потрібен хрест.
Як завжди, тут необхідно знати одну парадоксальну психологічну істину. Якщо ми занадто сильно прагнутимемо до «миру душевного», ми втратимо і той, який у нас був. Умиротворення починається з того, що ми приймаємо його відсутність. Коли ми тривожимося, спроба позбутися «нервозності» нічого не дасть, вона тільки додасть новий привід для занепокоєння. Коли ми в депресії, нема сенсу посилювати її, страждаючи від того, що ми в депресії.
Покласти на Господа турботи свої – зовсім не те ж саме, ніж за всяку ціну намагатися позбутись хвилювань. Мир у Христі – не суб’єктивне почуття. Ми, у буквальному розумінні цих слів, віддаємо Христу наші турботи і хвилювання. Христос же дає нам мир, «що вищий від усякого уявлення» (Флп. 4:7); тільки він може з’єднати і заспокоїти наші роздроблені душі. Але цей мир невідділимий від хреста. Не можна набути миру і боротися із зовнішніми знегодами.
Слід нагадати у зв’язку з цим, що в Євангеліях мир владно проголошується, а не повільно виробляється. Євангельський мир – не відсутність турбот; він позитивний, твердий і має вагу. Христос каже апостолам: «Мир залишаю вам, Мій мир даю вам». (Йн. 14:27) – і посилає їх нести звістку про мир («Мир домові цьому» Лк. 10:5). Мир цей такий відчутний, майже матеріальний, що, якщо в будинку його не приймуть, він як би відскочить назад, до апостола. Звичне вітання «шалом» стає владним проголошенням істини Божої, яка не в приклад сильніша за психологічні, емоційні, соціальні чинники. Сповіщаючи мир, ми сповіщаємо животворчу силу Божу в самій серцевині неправди і гріха. Миротворцем стане лише той, хто, у Христі і в Церкві, підкориться Господньому слову. Тільки тоді, у такому послуху ми можемо передавати мир іншим.
[1] Порівняйте це зі словами прп. Серафима Сарофського: «Набудь миру, і навколо тебе спасуться тисячі».
