Ніхто не сумнівається в тому, що блаженства грають особливу роль у християнському світогляді. Босюе сказав своїм черницям: «Якщо Нагірна проповідь – суть християнства, вісім блаженств – суть Нагірної проповіді».
Проте текст про блаженства дуже дивний. Чим більше думаєш про нього, тим більше він спантеличує. Блаженства, без сумніву, кличуть нас на нечувані висоти духовного і морального життя; але в той самий час вони канонізують риси, що прямо протилежні уявленню про пристойну, благополучну, нормальну людину.
Звісно, цю дивність ми знаходимо в Євангеліях всюди. Християнська зрілість полягає зовсім не в тому, щоб стати тією підтягнутою, поважною людиною, в якої все гаразд, бо вона точно знає, що таке бути християнином, і має достатню силу волі, щоб жити відповідно цих знань.
Мабуть, в апостола Павла була чимала сила волі, але він мучився таємничою «колючкою в тілі». Коли він хотів від неї звільнитися, Господь йому сказав: «Досить тобі Моєї благодаті»[1] (див: 2Кор. 12:7-9), і Павлу довелося дізнатися, що Божа сила здійснюється в немочі, тобто – тільки в слабкості нашій стає досконалою.
Сам Господь обрав шлях слабкості. У Бога є щось таке, що легше виразити слабкістю, ніж силою, бідністю, ніж багатством. Утілившись, Він став бідняком і невдахою. А ми, які покликані наслідувати Втіленого Бога, не повинні дивуватися, що нам треба вивчити високе мистецтво немочі.
Ясна річ, це не означає, що ми повинні опустити руки і взагалі не «докладати зусиль». І Біблія, і житія святих показують нам, що зусилля ці бувають воістину героїчними. Але не дай нам Бог неправильно їх розуміти!
Апостол пише, що він досяг праведності відповідно Мойсеєвого закону, з усією тією тонкістю її тлумачення, якої досягли фарисеї. Коли ж він став християнином, ця досконалість, ця праведність не принесли йому особливої користі; він як би не знав, що з ними робити.
Дуже легко вважати фарисеїв втіленням вади і брехні. У прямому розумінні слова вони не брехали; що ж до вад, вони, можна сказати, були кращими людьми тієї епохи – найбільш набожними, покірними Божій волі, найвідповідальнішими у своїх вчинках. Праведність їх погана лише одним: її можна виміряти, і визнати хоч колись, що ми її досягли. Вона може стати самоціллю.
Як спокусливо визначити моральність так, щоб рано чи пізно сказати: «Я все це виконав!» Як добре увійти до храму, сміливо піднявши голову, і подякувати Господу за те, що ти – така пристойна, така бездоганна людина! Як це покірливо (адже дякуємо ми не собі, а Богові), і як, насправді, нахабно і нестерпно нудно!
Часто вважають, що фарисей з притчі гордився своїми успіхами; але це невірно. Він чудово розумів, що всім зобов’язаний Богові. Провина його – не в зарозумілості, а в тому, що він невірно визначав, що таке праведність.
Почнімо з того, що завдяки не собі, а Богові, він все-таки може милуватися собою. Він задоволений собою. Задоволення це проникає в саме упокорювання. Навіть на сповіді ми, християни, можемо бачити себе «цілком правильними». Ось що пише Грем Грін у своєму відомому романі «Сила і слава».
Священик сповідує немолоду жінку. «Згадайте ваші справжні гріхи», – каже він. «Але я хороша жінка, отче», – здивовано відповіла вона. «Тоді що ж ви тут робите? На мене чекають погані люди, – сказав він. – Любите ви когось, окрім себе?» – «Я люблю Бога», – гордовито відповіла вона. Він швидко поглянув на неї і в слабкому світлі свічки, що стояла на підлозі, побачив суворі чорні очі під чорною шаллю. Ще одна з набожних… як усі… як він сам. «Звідки ви знаєте? – запитав він. – Любов до Бога така сама, як любов до людини.., до дитини. Коли когось любиш, хочеш бути з ним, бути ближче». Він безнадійно махнув рукою: «Хочеш захистити Його від себе».
Наші добрі справи, наша набожність, наші духовні досягнення небезпечні тим, що допомагають нам скласти таке уявлення про самих себе, яке нас задовольнить.
Думка ця, серед іншого, входить у слова про те, що ми повинні уподібнитися дітям (див: Мт. 18:3). Невипадково в усіх трьох синоптиків сцена з дітьми стоїть поряд із текстом про багатого юнака. Здавалося б, ось ідеальний кандидат у Царство Боже. Але в тому і річ, що ідеальних кандидатів немає і бути не може. Христос намагався пояснити, що виконання Закону нас не спасає; коли ж учні запитують, хто ж може спастися, Він відповідає: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (див: Мт. 19:26).
Багач хотів дізнатися, що потрібно зробити, щоб мати життя вічне; дізнатися – і досягти цього. Насправді ми повинні прийняти Боже Царство, як маленька дитина. Тоді, у давнину, не було сентиментальних ілюзій, завдяки яким здається, що діти якось особливо моральні. Христос не казав, що Боже Царство – великий майданчик, де грають ідилічні діти. Діти близькі до Бога не тому, що вони безгрішні, а тому, що вони безпорадні. Вони нічого не можуть «зробити», і, на відміну від багача, ні на що не «заслужили». Що б вони не отримали, це буде подарунком, даром.
У дітей немає минулого. Ми, дорослі, надто багато думаємо про минуле і навіть пишемо автобіографії, як би готуючи свій «імідж» до зустрічі з Богом. Навіщо все це? Навіщо ми гаємо час? Чи не краще, як діти, жити сьогоденням, де немає місця ніяким «іміджам»? Саме тут і зараз зустрічається з нами Бог. Якщо ми хочемо, можна сказати, що Він зустрічається з нами «ніде». Ми – не наше минуле; ми – те, що тут і зараз стоїть перед Богом.
Це – не психологічна, а богословська істина; зовсім не потрібно щохвилини відчувати себе як би щойно створеним. Такі відчуття і відповідні захоплення дали б те ж саме, що і фарисейське задоволення собою.
Кожен, хто шукає способи наблизитися до Бога, набуде цих способів, а Бога втратить. Духовна людина не хвилюється навіть про духовний спокій, і не страждає через його брак. Будь-які відповіді на питання: «Що я можу зробити, щоб мати життя вічне?» – не потрібні, вони безплідні. Щоб перевершити «праведність фарисеїв», ми повинні абсолютно змінити наші уявлення про праведність. Ми повинні інакше бачити, що таке – бути праведним і, тим більше, що таке – себе праведним відчувати. З часів Нового Завіту праведність не можна виміряти. Ясна річ, ми як і раніше знаємо, що, наприклад, вбивство – гріх, а не вбивати – добре і праведно. Але скільки б ми доброго не зробили, скільки б гріхів не побороли – ми всі такі ж недбайливі раби. Церкві знадобилося багато століть, щоб досягнути на практиці тої милості до кожного, хто кається, але богослови завжди знали, що Новий Завіт не допускає жодного розподілу на «чистеньких» і «нечистих». Авва Феодот колись учив: «Не звеличуйся над перелюбцем, якщо ти чистий, інакше і ти порушиш закон. Бо Той, Хто сказав «не перелюбствуй», сказав і «не суди»».
Кожен із нас обдарований великою честю: усі ми – жалюгідні бідняки, які очікують на милість Божу.
[1] Усі цитати зі Святого Письма відповідають перекладу о. Івана Хоменка
