Про автора цієї книги ми нічого не знаємо. Його ім’я, Малахія, що означає «посланець», згадується в першому вірші, а більше про нього нічого не говориться ні в книзі, яку ми розглядаємо, ані в інших місцях Письма. Малахія був останнім пророком, і його книгою закінчується Старий Завіт. Після нього аж до самого з’явлення Івана Хрестителя, про прихід якого й пророкував Малахія, Бог не посилав до Юди Своїх вісників.
Описувані ним події добре узгоджуються з тим, що ми знаємо про стан останку, який повернувся, у пізній період правління Неемії. Тому цілком імовірно, що Малахія жив і проголошував слово Яхве саме в цей, або ж дещо пізніший час.
Книгу важко розділити на певні частини. Починаючи з вірша Мал. 1:1 і аж до дев’ятого вірша наступного розділу, пророк звертається до священиків, а в усій решта книзі – до народу, причому не тільки до останку. Пророк говорить про вину всього Юди.
У розділах 3 і 4 йдеться про майбутній день приходу Господнього. А до настання цього дня з’явиться подібний до Малахії вісник.
У пророцтві говориться про суперечку Яхве зі Своїм народом. Цей суд складався з восьми частин (зверніть увагу на наступні вірші: Мал. 1:2,6-7; Мал. 2:14,17; Мал. 3:7-8,13). Знову й знову народ викривається в тому, що відійшов від Господа; хоча він і стверджував, що служить Богові, у серці він відійшов від Нього, противився Йому й, узагалі, був украй жорстоким.
Усе це для нас має послужити серйозним застереженням, особливо якщо ми схильні до таких самих гріхів. Наприкінці практично кожного історичного періоду люди зовні зверталися до Бога і Його Слова. Однак вони далеко не завжди внутрішньо підкорялися Йому. Їх більше турбувало місце та становище, аніж правдиве благочестя. У результаті в дні нашого Господа процвітало фарисейство, що стало результатом описаного Малахією стану народу.
Сумним був стан Юди, але, незважаючи на це, у перших розділах говориться не про суд, а про любов. «Я вас полюбив, – говорить Господь» (Мал. 1:2). Хіба можна уявити собі більш ніжні слова? Але серце народу було озлоблене, він став байдужним і глухим! І, незважаючи на все це, Божа любов залишалася незмінною. Народ із презирством відповідав Богові: «Як Ти нас полюбив?», бо очікував від Нього земних благ і світської слави. І тому що в нього не було ні того, ні іншого, він брав під сумнів Божу любов, зовсім забуваючи про свою безтурботність і невірність, за які Бог карав його.
Але Господь терпляче відповідає на ці запитання: «Чи ж не брат Ісав Якову? – каже Господь, – а Я Якова був полюбив, а Ісава зненавидів». Далі Господь говорить про вічне руйнування Едома, бо він був «народ, на якого навіки розгнівавсь Господь». З іншого боку, хоча благословення Ізраїлю відкладалося, воно обов’язково настане, і тоді всі народи визнають: «Стане великий Господь понад границю Ізраїлеву!» (Мал. 1:1-5). І тільки через довгі століття історії Якова та Ісава стало зрозуміло, кого символізували ці дві людини.
Апостол урочисто цитує фразу «полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів» (Рим. 9:13) і говорить, що Божа мудрість з’явилася ще до народження цих дітей, коли Він сказав: «Більший служитиме меншому» (Рим. 9:12). При уважному огляді цих віршів стає зрозуміло, що не йдеться про те, як говорять крайні кальвіністи, що Бог визначив одних для пекла, а інших – для життя на небесах. Апостол пише про невід’ємне право Яхве розпоряджатися творінням на власний розсуд, і радіє, що Йому було завгодно виявити милість тим, хто заслуговував лише на гнів. А як приклад наводяться Яків та Ісав, бо ще до їхнього народження Бог вирішив, що народ Якова буде вищим за народ Ісава. Старший служитиме меншому, а це є свідченням Божої суверенної влади. А потім, коли вся старозавітна історія підійшла до завершення, Бог підводить підсумок: «Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів». До кінця Бог виявляв благодать тому, хто схопив за п’яту свого брата.
Чим за все відплатив Ізраїль Богові? Очевидно, що син має шанувати свого батька, а слуга – свого пана. Що ж зробив Ізраїль? Навіть священики у відбудованому храмі безчестили Боже ім’я. А коли Господь викривав їх у цьому, вони гордовито заявляли: «Чим ми погордили Йменням Твоїм?» (Мал. 1:6).
Бог розкриває перед ними всі їхні гріхи й проголошує, що вони приносять Йому опоганену трапезу, зневажаючи Його святістю й відкидаючи Його заповіді. Не чекаючи відповіді на попереднє запитання, ізраїльтяни ставлять наступне: «Чим Тебе ми зневажили?» (Мал. 1:7). Зі Свого боку Бог виявляє дивне терпіння й благодать, а народ – крайню жорстокість і легковажність. Ці люди, фактично, говорили: «Трапеза Господня – вона погорджена», бо вони приносили Йому сліпе, кульгаве та хворе, а найкраще залишали собі. Чи могли вони дозволити собі таке ставлення до свого князя або будь-якої іншої людини, яка мала владу? А до Нього, великого Царя, вони ставилися нешанобливо.
До того ж Господь закликає їх покаятися й попросити тієї благодаті, яку вони відкинули, але в якій мали велику потребу. Коренем усіх їхніх гріхів була зажерливість, і саме вона щодня затягувала їх усе далі й далі. Священики не зачиняли дверей храму тільки через належну їм платню, а вогонь на жертовнику запалювали тільки заради наживи. У них не було любові до Бога, а святе покликання перетворилося на звичайне заняття, що приносило прибуток. Тому в Господа не було благовоління до них, і Він не міг приймати жертвоприношення з їхніх рук (Мал. 1:7-10).
Очевидно, немає необхідності особливо говорити про схожий стан у наші дні. Навіть найбільш недуховна й світська людина побачить, що в сучасній церкві превалюють світські пожадливості й зажерливість, а благочестя й посвячення Богові – це, швидше, винятки. Навіть там, де відбувалося пробудження й повернення до Слова Божого, виникали подібні гріхи й робили свою темну справу, тому ніщо, окрім молитовного духу й пильності не зможе вберегти нас від захоплення цим гріховним потоком.
Блаженно усвідомлювати, що, незважаючи на існуючі недоліки, Бог усе одно прославиться. Тому написано: «Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами, і кадиться в кожному місці для Ймення Мого дар чистий, бо звеличиться Ймення Моє між народами, каже Господь Саваот» (Мал. 1:11). Навряд чи в цьому місці Письма говориться про наш час благодаті для язичників – швидше за все, йдеться про прекрасний час благословень у майбутньому. Це буде час відродження всього творіння, про яке споконвіку сповіщали святі пророки. Тоді звеличиться ім’я Яхве, Його Слово на всій землі буде в пошані, а всі народи купатимуться в сяйві Його благовоління.
Далі пророк знову повертається до викриття. Юда опоганив трапезу Господню, ставлячись до неї як до чогось нечистого. Юдеї вважали, що приходити до Трапези Господньої для них занадто накладно, й ставилися до цієї святині зневажливо. Стан їхніх сердець виявлявся в тому, що вони приносили неналежні й неугодні Йому жертви, і цим викликали на себе прокляття. Невже так можна було ставитися до Царя над царями, ім’я Якого мало шануватися серед язичників (Мал. 1:13-14)? Вони так багато знали про Його силу та благодать, а виявилися зовсім невартими Його любові. А народи, яких досі не торкнулося благовоління Яхве, ще повинні схилитися перед Його величчю й славою.
Ті, хто до кінця так і не усвідомив особливостей дії Духа в наш час, застосовують схожі місця Письма до сучасного періоду благодаті для язичників. І хоча такі уривки насправді показують, що покликання народів, яке відбувається в наш історичний період, узгоджується з Писаннями пророків, у всій повноті ці обітниці здійсняться в Тисячолітньому царстві. Тому ми з вірою очікуємо великого виконання цієї надії в майбутньому.
Горе нам і сором, якщо ми хоча б трішки схожі на людей, описаних у розділі, який ми щойно розглядали!
