У другому розділі Бог говорить священикам про їхні гріхи більш докладно. Вони були помазані на служіння в храмі, відділені для святості й присвячені найсвятішому служінню, «щоб приносити дари та жертви за гріхи» (Євр. 5:1), але відкинули своє покликання й почали думати тільки про власну вигоду. Думаючи, «ніби благочестя – то зиск» (1Тим. 6:5), вони використовували будь-яку можливість для задоволення власних бажань і так зреклися свого святого покликання.
«А тепер до вас заповідь ця, священики!» (Мал. 2:1) – ця фраза ясно і недвозначно вказує на існування ієрархії. Якщо священики не бажали прислухатися до слова Божого, то Господь пошле на них прокляття і скасує все благословення. Більше того, Він уже розпочав це робити. Насіння священиків буде відкинуто, а плем’я Левія втратить своє почесне місце. Це сталося, коли завіса в храмі роздерлася, але очевидним стало тоді, коли римляни під проводом Тита зруйнували Єрусалим. Урочисті свята теж будуть опоганені, і самі священики стануть нечистими за законом, щоб нечистота їхніх рук і сердець стала явною для всіх (Мал. 2:2-3).
Спрадавна Господь уклав завіт життя та миру, за яким Левій зі своїми братами був повністю відділений для Бога. Бог уклав з Левієм цей завіт за присутність страху перед Богом, тоді коли Ізраїль у пустелі зробив лите теля (Вих. 32:25-29). Однак під час розпорошення Ізраїлю це не завадить Богові вилити на нього Свій гнів. Ізраїльтяни вже не боялися Його імені, як це було в пустелі. Тоді в їхніх устах був закон істини і не було беззаконня; вони щиро ходили перед Богом у світлі та правді, і через них Бог засудив зло (Мал. 2:4-6).
Усе це є прекрасним описом присвяти Господу. Бог прославляється в житті священика, тільки якщо той зберігає в чистоті своє серце та життя. А якщо священик зневажає написаним у цих віршах, то говорити про відділення від нечистого та прихильність до істини – це обман і лицемірство.
Вуста священика мають зберігати провидіння, а народ має шукати від уст його закону, бо священик – «ангол Господа Саваота» (Мал. 2:7). Тому так важливо серйозно й вдумливо вивчати Слово Боже, підкоряючи йому все своє життя. Служитель Божий у Новому Завіті має «поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди» (2Тим. 2:15). І справа тут не в тому, щоб дотримуватися певного вчення або йти вслід за якимсь учителем. Усе що потрібно – це дотримуватися всього Святого Письма як Божого керівництва для Його народу й насичуватися ним, як духовним хлібом.
Для цього недостатньо простих занять із вивчення Біблії. Важливо бути виконавцями Слова, щоб жодна буква з нього не залишалася для нас мертвою, щоб ми керувалися ним і жили відповідно до написаного.
Саме цього не робили священики, до яких звертається Малахія. Залишивши шлях послуху, для простодушних людей вони самі сталися спокусою в законі, через що ті відійшли від Господа. Тому завіт Левія був порушений, а священики, у моральному розумінні, перестали бути нащадками Пінхаса, меч якого зупинив поразку, і вірність якого мали пам’ятати всі наступні покоління (див. Чис. 25:7-8). Знехтувавши законом, священики самі стали знехтуваними, і обманутий ними народ їх зненавидів, їхні шляхи свідчили проти них, тому їхнє служіння було не до вподоби Господу (Мал. 2:8-9).
Віршем Мал. 2:10 розпочинається друга частина цієї книги, що триває до кінця пророцтва й в якій пророк звертається до народу Юди. Це звернення було останнім прямим Божим словом до приходу Праведного, Котрий є «Амінь, Свідок вірний і правдивий» (Об. 3:14). Про Його Прихід, який мав настати після служіння Івана Хрестителя, йдеться в тексті Мал. 3:1.
У народу один спільний батько, Авраам, і кожен є творінням одного Бога, Господа Саваота. Чому ж тоді брати віроломно ставляться один до одного, опоганюючи тим самим завіт своїх батьків (Мал. 2:10)? Батько в цьому вірші – це не Бог, тому що Бога як Батька явив Господь Ісус. Ізраїльтяни могли називати Бога тільки Батьком усього народу, а не кожного окремо, і тільки в такому розумінні вони могли сказати: «Тільки Ти – наш Отець» (Іс. 63:16). А в кожного окремо був інший батько – Авраам, насінням якого всі вони були. Тому вони були народом братів. Але, на жаль, поводилися вони зовсім не по-братерському.
Що може бути жахливішим, ніж називатися іменем, що являє собою любов і милість (Авраам, наприклад, сказав Лоту: «…бо близька ми рідня», Бут. 13:8), а на практиці ставитися одне до одного зневажливо, байдуже, а іноді навіть вороже. Одного разу людина запитала про групу святих, серед яких були поділення: «Хто ці брати?», на що пролунала відповідь: «Це люди, які надзвичайно обережні при ламанні хліба, але дуже легко розбивають серця». Як соромно й сумно, що таке свідчення буває чимось більшим, ніж лихослів’я батька неправди! Бог застерігає нас: «Братолюбство нехай пробуває між вами» (Євр. 13:1). Давайте будемо пам’ятати, що свою любов до нашого Господа, Який увійшов у славу, ми можемо виявити через любов до членів Його Тіла на землі.
Немічний залишок, що повернувся на свою землю і був відділений від усіх народів, мав нагальну потребу у взаємній підтримці, любові й братолюбстві. Зовні були люті вовки, а всередині вівці гризли та завдавали ран одне одному! Це сумна картина, яку, на жаль, часто можна побачити й серед овець Христових. Серце Неемії боліло не через зовнішні нападки, а через те, що серед його народу було пригноблення, жорстокість і безсердечність. Малахія показує, що ізраїльтяни так до кінця й не позбулися цього зла.
Зрадливість стосовно своїх братів цілком логічно спричиняє зрадливість і стосовно Бога. Саме в цьому пророк прямо викриває Юду та Ізраїль. Вони принизили святиню Господню, «яку [Він] покохав був» (дивовижні слова!) і одружилися на дочці чужого бога (Мал. 2:11). Про такі змішані шлюби також ідеться в Книгах Неемії та Ездри, що дозволяє нам більш точно визначити час служіння Малахії. Чинячи несправедливо стосовно Господа й одне одного, вони опоганилися через єднання з навколишніми народами, що були ідолопоклонниками. Коли немає братньої любові, то незабаром не буде й святого відділення, і не дивно, коли наступне покоління шукатиме спілкування у світі, бо серед так званих відділених для Господа воно бачило розбрати та сварки.
Лице Господнє звернене проти тих, хто так чинить, і Він винищить їх. Бог не міг приймати жертви людей, які, незважаючи на зовнішнє покаяння, були зовсім байдужі до Його святості (Мал. 2:12-13).
Те, як відповідають ці люди – «За що?», – показує справжній стан їхніх сердець. І Бог не зволікає з відповіддю, бо Він був свідком їхнього нечестя. Господь заборонив їм одружуватися з язичниками, і у Своєму народі робив двох одним тілом. Але вони порушили шлюбні обітниці, взявши дружин з інших народів, які відводили їх від Господа. Бог дав ці заповіді, щоб було потомство від Бога, але Його народ почав дуже легковажно ставитися до розлучень і змішаних шлюбів, опоганюючи в такий спосіб насіння Боже (Мал. 2:14-15).
Розлучення (які, на жаль, надзвичайно поширені й у наш час) заради тимчасового задоволення, були огидою в Його очах. Бог бачить приховане насильство, ніщо перед Ним не залишиться непоміченим, і все відкриється свого часу. Через це Господь говорить: «…тому свого духа пильнуйте, – і не зраджуйте» (Мал. 2:16).
Варто лише прочитати розділ 19 Євангелія від Матвія, щоб побачити, що це вмовляння залишилося поза увагою. Розлучення допускалися через дріб’язкові й невагомі причини, а беззаконня при цьому ховалося під маскою крайньої строгості у виконанні формальних релігійних обрядів. Як легко бути строгим у зовнішніх обрядах, забуваючи при цьому про істинне благочестя й послух Слову Божому!
Своєю релігійністю священики гнівили Господа, Який бачив замість щирого, богоугодного серця порожні слова. І знову вони лукаво запитують: «Чим ми мучимо?», на що Господь відповідає: «Говоренням вашим: «Кожен, хто чинить лихе, той добрий у Господніх очах, і Він у них уподобання має», або: “Де Бог правосуддя?”» (Мал 2:17). Вони зневажали Словом Божим, що було дане їм, проте вважали себе насінням Авраама й спадкоємцями обітниць. Таким чином, вони намагалися приховати всі свої гріхи за заслугами своїх батьків. Вони думали, що Бог не може покарати тих, у чиїх жилах тече кров Авраама, Ісака та Якова. Вони уявляли, що вже перебувають в Обіцяній землі, проте на неї прийшло нещастя та руйнування, бо вони відступили від живого Бога. Протягом багатьох століть Божі діти були в духовному Вавилоні, перебуваючи в рабстві.
А коли, через об’явлення Слова Божого, прийшло звільнення й благословення, то за ними, вже в часи Реформації, відбулося відродження ортодоксії, що супроводжувалося руйнуванням устоїв і байдужості до Слова, яке знову стало живим.
Відтоді були різні періоди пробудження, коли Дух Святий особливо підкреслював важливість практичного благочестя й відданості Христу. Кожне з них розпочиналося з певної присвяти Богові та Його Слову, за якими, на жаль, ішов занепад. Нарешті, була відкрита істина про Христа і Його Церкву, й тоді ім’я Христове знову згуртувало усіх, хто втомився від руйнівних людських постанов. Проте знову гордість і свавілля призвели до сумного хаосу, і тепер залишається лише чекати, як Бог судитиме тих, хто зруйнував прекрасне свідчення імені Господнього.
Час наближається. Суддя стоїть біля дверей. Наближається прихід Господній. Тому всім нам варто задуматися про самоосуд та покаяння. Тож нехай допоможе Він нам розпізнати ознаки часу й схилитися перед Його Словом.
