Дух Святий говорить, що тілесні думки «не коряться Законові Божому, та й не можуть» (див. Рим. 8:7). Ця істина змальовує людину далеко не в кращому світлі, однак вона підтверджується як життєвим досвідом, так і Письмом. Тілесний розум безнадійно розбещений, причому не тільки в ненаверненій людині – він однаково гріховний як у найбільшого святого, так і в останнього грішника. І дійсно, найбільше сила гріха впадає в очі тоді, коли тілесне проявляється в житті благочестивої людини. Жодній дитині Божій не слід довіряти тілу. Якщо йому дати волю, воно обов’язково заведе людину в гріх – чи то в думках, чи то у вчинках. Я написав: «Якщо йому дати волю», – бо християнин вільний від його влади. Насправді тіло для християнина – це щось далеке. Віруючий покликаний відкидати його домагання і замість того щоб підкорятися йому, нібито воно має над ним владу, не давати йому ніякої волі. Християнин повинен уважати себе мертвим для тіла, віддаючи себе Богові як той, хто воскрес із мертвих. В іншому випадку віруючий обов’язково зазнає поразки – тіло буде панувати в його житті. Але якщо ми ходимо в Дусі, то не будемо виконувати бажань тіла.
Йона був святим, перебуваючи під владою тіла. Зрештою він, звичайно, усвідомив свою помилку й покаявся в ній, коли Бог звелів йому записати свою історію в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, для повчання тисяч людей. Ніхто не буде сумніватися, що саме тіло спонукало його втікати від імені Господнього. Під його владою він перебував, коли, закінчивши свою проповідь, сів за містом, очікуючи, що зробить Господь. А коли ніневітяни покаялися, замість того щоб радіти, Йона засмутився і став уболівати за свою репутацію.
Напевно, не багато хто з нас розуміє, як багато уваги ми приділяємо власній репутації, поки вона не починає піддаватися небезпеці. І саме в цей момент стає ясно, який у нас дух. Ми набагато більше схожі на Йону, аніж думаємо. А визнання власних помилок – це перший крок до їхнього виправлення.
Коли небеса радіють покаянню не тільки одного грішника, а великої кількості, «було це для Йони на досаду, досаду велику, і він запалився» (Йон. 4:1). При цьому він зовсім не усвідомлював згубності такого свого ставлення. Через гордість та егоїзм, Йона зовсім не думав про долю багатьох людей, найбільше його турбувала власна репутація. При цьому він зовсім не усвідомлює свого реального стану, і навіть звертається до Бога, подаючи справу так, нібито він узагалі ні в чому не винен, а якщо в чомусь і помилявся, то в цьому винуватий Сам Господь.
«І молився він до Господа та й казав: “О Господи, чи ж не це моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Таршіша, бо я знав, що Ти Бог милостивий та милосердий, довготерпеливий та многомилостивий, і Ти жалкуєш за зло. А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя!”» (Йон. 4:2-3). Важко повірити, що служитель Божий може опинитися в такому жалюгідному духовному стані. Але, на жаль, Йона був уражений підступною хворобою – гордістю, що завжди готова знайти теплий куточок у серці людини, яка втратила спілкування з Богом.
Якби Йона не був настільки зайнятий собою, то лагідне запитання Господа могло б протверезити його: «Господь відказав: “Чи слушно ти запалився?”» (Йон. 4:4). Господь не дорікає пророкові, а просто ставить запитання, яке б мало допомогти йому зайняти правильну позицію.
Як часто Господь ставить й нам подібні запитання, коли ми даємо волю нечестивим думкам або почуттям, або коли йдемо своєю дорогою, відкидаючи Його шляхи! Невже добре думати тільки про себе й зневажати Бога? Звісно ж, ні! Дивно, як повільно людина приходить до розуміння свого реального стану, коли вона спокушена гріхом.
Йона нічого не говорить у відповідь, але свавільно й зарозуміло виходить за місто, будує собі куреня та сідає в його тіні, щоб подивитися, що буде з Ніневією.
Милостивий Бог приготував рослину, яка, швидко вирісши, покрила роздратованого пророка тінню й захистила від майже тропічного сонця. Ця рослина дуже допомогла Йоні, тому він неабияк зрадів її появі. Тут уперше й востаннє говориться про радість пророка, яка, як і його смуток, була результатом його егоїзму.
Бог приготував ще дещо, що зруйнувало радість Йони. Черв’як підточив рослину, і подув сильний східний вітер – це зробив Той, що «у бурі та в вихрі дорога Його» (Наум. 1:3). Виснажлива спека вразила Йону, і він знесилився. Опинившись у скрутному становищі, пророк знову побажав звільнитися від своїх нещасть через смерть: «Краще мені смерть від мого життя!» (Йон. 4:8).
Бог знову проговорив до Йони, ставлячи просте запитання: «Чи слушно запалився ти за рициновий кущ? А той відказав: “Дуже розлютився я, аж на смерть!”» (Йон. 4:9). Коли гріх залишається невизнаним, людина оздоблюється і нарешті повністю втрачає здатність відрізняти добро від зла.
Відповідаючи, Яхве починає торкатися серця пророка благодаттю, і той більше не виправдовується. Останнє слово залишається за Богом, і Йона різко закінчує свою розповідь. Складається враження, що те, що відбулося далі, було особистим і не призначалося для сторонніх. Господь сказав: «Ти змилувався над рициновим кущем, над яким не трудився, і не плекав його, який виріс за одну ніч, і за одну ніч згинув. А Я не змилувався б над Ніневією, – цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятисячок люда, які не вміють розрізняти правиці своєї від своєї лівиці, та численна худоба?» (Йон. 4:10-11). Запитання залишається без відповіді. Йона засмутився через рослину, бо вона була йому потрібна, а Яхве засмучувався через грішників у Ніневії, бо Його серце переповнялося любов’ю! Як слуга відрізнявся від свого Пана!
Ми ж залишимо розповідь там, де її закінчив Бог, а інше нам стане відомо біля судного престолу Христа. А тим часом нехай дасть нам Бог Свою благодать, щоб у повсякденному житті ми визнавали та позбувалися того, що може відвести нас від Нього так далеко, як відійшов Йона!
