Книга пророка Михея, хоча й має просту структуру й чітко виражену головну думку, містить у собі багато заплутаних і складних місць. Тому кожен, хто береться за її вивчення, відчуває особливу потребу в Божому світлі. Головна тема книги гранично зрозуміла – це жалюгідний стан Ізраїлю, в якому він опинився через свої гріхи, та дивовижне визволення, яке здійснить Той, що «віддавна постання Його, від днів віковічних» (Мих. 5:1) і Який прийде з Віфлеєма-Єфрата – заради порятунку Свого народу (див. Мих. 5:2).
Тому, хоча перший розділ і розпочинається з тривожного проголошення суду за «провинення Якова» і за «гріхи дому Ізраїля» (див. Мих. 1:5), закінчується ця книга словами запевнення про те, що Господь, проти Якого згрішили ізраїльтяни, викине їхні гріхи в морську безодню (див. Мих. 7:18-19). Усе це добре нам відомо, адже часто відбувалося так і раніше; про це говорив «Мойсей і пророки», а якщо в розумінні написаного виникають труднощі, то лише в дрібницях, а не в основних питаннях. Про Михея сказано, що він був морешетський, тобто з Мореша, або, як він називає це місто, – Морешет-Ґат (Мих. 1:14). Мореш, який згадується віршем нижче (Мих. 1:15), розташовувався на південному сході від Єрусалима в землі юдейській.
Через сто років, за днів Єремії старійшини Єрусалима згадували Михея як пророка, котрий говорив проти Ізраїлю, і якого за це не вбив благочестивий цар Єзекія (Єр. 26:16-19).
Цілком можливо, що всі пророцтва Михея були виголошені ним за один раз, бо в них немає явних розривів. Але більш імовірно, що вони складаються з трьох окремих роздумів та молитви, при цьому кожен із роздумів розпочинається закликом прислухатися до нього. Якщо це так, тоді перша частина складається із розділів 1-2, друга – з розділів 3-5, третя – це увесь розділ 6, а розділ 7, у такому випадку, становить четверту частину книги.
Незважаючи на те, що Михей почав своє служіння дещо пізніше, ніж Ісая, вони довгий час пророкували одночасно. З першого вірша та й зі всієї книги, яку розглядаємо, ми довідуємося, що служіння Михея було спрямоване на весь Ізраїль, а не тільки на Юдею, де жив пророк.
«Почуйте оце, всі народи, послухай, ти земле та все, що на ній! І хай буде за свідка на вас Господь Бог, Господь з храму святого Свого!» (Мих. 1:2). Чуючи це, народ у духовному сенсі повертається в дні, коли Яхве промовляв із святилища, а Його святість була серед народу, з яким Він жив (див. Лев. 1:1). Яхве знову говорить зі святилища, але цього разу для того, щоб викрити народ у порушенні всіх Його заповідей. Через свої гріхи народ утратив усі благословення, які були обіцяні йому в завіті, що був укладений на горі Сінай і затверджений на моавських рівнинах. Бог звертається до народу, щоб Адонай Яхве[1] став свідком проти нього. Ізраїльтяни мали засудити себе й визнати Божу справедливість, адже для пропащого народу це єдиний шлях до благословення.
Це чудово, коли людина схиляється перед Словом Божим, навіть коли воно засуджує і викриває її. Такий самоосуд є провісником чогось кращого, а результатом самовиправдання за рахунок Божої істини стане затверділість совісті.
У віршах Мих. 1:3-4 образною мовою описується, як Бог виходить зі Свого місця, щоб розібратися, в якому стані знаходиться Ізраїль. Кожен, хто читає ці вірші, оцінить яскраву та величну мову цього опису. Немов би вулкан, що прокинувся та викидає вогонь, підніметься Яхве, щоб судити Свій народ.
Це відбудеться через нечестя Якова та через гріх Ізраїлевого дому. Нечестям Якова була Самарія, бо в ній змішалися обряди поклоніння ідолам з ізраїльським поклонінням Богові, а гріх Юди – це відступницький Єрусалим. Самарія мала стати купою руїн, подібно до розграбованого виноградника, якого покинули. Усі її ідоли будуть розбиті, боввани зруйновані, а негідні дарунки (у перекладі Jleccepa (Lesser) – «плата за гріх») спалені – все загине в день гніву Яхве (Мих. 1:5-7).
Зважаючи на все, далі звучать слова з вуст розграбованого народу (див. Мих. 1:8). Можливо також, що це слова самого пророка, який засмутився через долю Самарії. Цей уривок дуже характерний для книги, яку ми вивчаємо.
Ніщо не може зупинити Божу помсту, бо «рани [Самарії] невигойні». Сумно, що Богові доводиться так говорити про тих, хто носить Його ім’я. Розтління, немов чума, яка швидко поширюється всюди, «аж до Юди прийшло, воно досягло аж до брами народу Мого, аж до Єрусалима» (Мих. 1:9). Враженим виявилося все тіло, а голова була у виразках (див. Мих. 1:5-6).
На жаль, филистимські вороги Ізраїлю також почують про тяжке становище тих, хто називав себе «викупленцями Господа» (див. Іс. 62:12). «Цього не оголошуйте в Ґаті, і плакати не плачте, качайтесь по поросі в Бет-Леафрі [дім попелу]» (Мих. 1:10). Пророк використовує гру слів, згадуючи про «Бет-Леафр», що значить «попіл». Саме в ньому збереться занепалий Ізраїль і посипатиме себе попелом.
Спустошення прийде в усі без винятку міста. Шафір («ринок») буде посоромлений. З воріт Цаанана («місце худоби») ніхто не буде виходити. «Голосіння Бет-Гаецела [«близький»] не дасть вам спинитися в ньому». І тут пророк використовує гру слів. Бет-Гаецел – це «будинок на половині шляху», і він уже не буде пристановищем для подорожніх до міста Великого Царя (Мих. 1:11).
Мешканка Марота («гіркота») знайде тільки гіркоту, і плакатиме про втрачене благословення. До воріт Єрусалима нещастя прийде, наче потік, і найжахливіше те, що це нещастя буде від Господа. Саме Він судитиме Свій народ за його гріхи (Мих. 1:12).
Текст Мих. 1:13 складний для тлумачення. Чомусь про Лахіш сказано, що він – «початок гріха для сіонської доньки», і народ цього міста втікатиме перед ворогом, який наступатиме на нього.
Наступним двом віршам теж складно дати точне тлумачення. Схоже, що в них ідеться про безуспішну спробу об’єднатися з филистимлянами для захисту від нещастя, яке наближалося. Але Ахзів («обман») стане нещастям для царів Ізраїлю. Як прообраз, це місце Письма може вказувати на прийдешній день, коли люди віритимуть неправді антихриста, і він буде посаджений у в’язницю, щоб потім звільнити народ від останнього ассирійця – але все надаремно, бо цей ассирієць буде жезлом гніву Яхве.
Нещасному Ізраїлю, що впав дуже низько, якому вже не докоряла совість, залишалося лише остригтися, щоб плакати за своїми улюбленими дітьми, які були згублені гріхами їхніх батьків, «бо пішли на вигнання від тебе вони!» (Мих. 1:16).
Увесь цей розділ – це нестримний плач за народом, що залишив Того, Хто щедро поблагословив би їх, якби вони ходили Його шляхами. Тож нехай у нас буде інший дух! А інакше нам теж доведеться пізнати всю гіркоту відступництва від живого Бога.
[1] Саме це Божественне ім’я перекладено тут як «Господь Бог».
