ЗІРКА
А тепер ще раз повертаємося до зірки, яка згідно зі сповіщенням св. Матея, вивела мудреців на дорогу. Що це була за зірка? Чи була вона взагалі?
Знамениті екзеґети, як, наприклад, Рудольф Пеш, дотримуються думки, що це питання не раціональне. Йдеться про богословську розповідь, яку не треба плутати з астрономією. Подібну думку у давній Церкві розвинув св. Йоан Золотоустий: «Мені здається, що це не була незвичайна зірка, і взагалі не зірка, а невидима сила, яка прийняла цей образ, виходячи із того, який шлях вона пройшла. Немає, власне, жодної зірки, яка б переміщалася у цьому напрямі» (In Matth. hom. VI 2. – PG. 57, 64).
У більшій частині церковного передання підкреслюється чудесність зірки: в Ігнатія із Антіохії (прибл. 100 рік після Христа), який бачить, як сонце і місяць ведуть хоровод довкола неї; у старому Гімні прослави із римського часослова, за яким зірка перевершила сонце за красою і силою світла.
І все ж не може не постати запитання, чи не йдеться тут про астрономічно зрозуміле і підпорядковане небесне явище. Було б неправильно наперед відкидати це з огляду на богословський характер історії. Із розвитком сучасної астрономії, яка розвивалася в тому числі і віруючими християнами, наново постало питання і про це небесне тіло.
Йоганес Кеплер (пом. 1630) запропонував розв’язання, яке, по суті, підтримується і сьогоднішніми астрономами. Кеплер вирахував, що з 7 на 6 рік до Христа, який, як говорять сьогодні, вважається ймовірним роком народження Ісуса, відбулося поєднання планет Юпітера, Сатурна і Марса. Він сам у 1604 році спостеріг подібне поєднання, до якого ще додалася і supernova. Так називають слабку або дуже віддалену зірку, на якій стається колосальний вибух, тому впродовж тижнів і місяців випромінюється інтенсивне світло. Кеплер вважав супернову за нову зірку. Він гадав, що і при цьому поєднанні планет також могла бути супернова і таким чином спробував астрономічно пояснити феномен яскраво сяючої Вифлеємської зірки. Цікавим може бути той факт, що вчений із Гетінгена Фрідріх Візелер знайшов у китайських календарних табличках, що у 4 році до Христа «з’явилася ясна зірка, яку було видно довгий час» (Gnilka. Das Matthäusevangelium. 1/1. – C. 44).
Вже згадуваний астроном Ферарі д’Огіер теорію про супернову відклав ad acta. Йому для пояснення Вифлеємської зірки достатньо було поєднання Юпітера і Сатурна в сузір’ї Риб, яке, як він вважав, зможе точно датувати. При цьому важливо, що планета Юпітер відповідала вавилонському головному богові Мардуку. Тому він робить висновок: «Юпітер, зірка верховного вавилонського божества, з настанням вечора у своєму найбільшому блиску сяяла побіч Сатурна, космічного представника єврейського народу» (Der Stern von Bethlehem. – C. 52). Відкинемо деталі. Із цієї зустрічі планет вавилонські астрологи як і Ферарі д’Огіер могли зробити висновок про подію універсального значення, про народження у юдейській землі правителя – Месії.
Що ми можемо до цього додати? Велике поєднання Юпітера і Сатурна у сузір’ї Риб 7 – 6 року до Христа виглядає підтвердженим фактом. Воно могло вказати астрономам вавилонсько-перського культурного простору на юдейську країну, на «Царя юдеїв». Що достеменно спонукало цих чоловіків до думки вирушити в дорогу, яка привела їх, зрештою, у Єрусалим і у Вифлеем, – залишається нез’ясованим. Сузір’я могло бути поштовхом, першим сигналом до зовнішнього і внутрішнього зрушення. Але воно не змогло б промовити цим людям, якби вони не були внутрішньо зворушені надією на зорю, що мала зійти над Яковом (пор.: Чис. 24:17).
Якщо мудреці, які йшли за зорею і шукали юдейського царя, символізують рух народів до Христа, то під цим треба розуміти, що про Христа говорить космос і що цю мову людина з її фактичним сприйняттям навряд чи зможе повністю розшифрувати. Мова сотворення дає різні підказки. Вона пробуджує у людині відчуття Творця. А через це вона пробуджує очікування та навіть надію, що цей Бог одного разу покажеться їй. І водночас будить усвідомлення того, що людина може і мусить іти Йому назустріч. Але пізнання, яке походить зі сотворення і конкретизується у релігіях, може також зійти на манівці, тому воно більше не спонукатиме людину до злету, а лишень фіксуватиметься у системах, у яких, як вона вірить, зможе щось протиставити прихованим силам світу.
У нашій історії очевидно і те, й інше: зірка спочатку веде мудреців лиш у Юдею. Це цілком природньо, що в пошуках новонародженого Юдейського царя вони ідуть у царське місто Ізраїль і в палац царя. Там, очевидно, мав би народитися майбутній цар. Щоб остаточно знайти дорогу до істинного насліддя Давида, вони мають потребу вказівки Святого Письма Ізраїлю, Слова Бога живого.
Отці підкреслили ще інший аспект. Св. Григорій із Назіанзу говорить, що в той момент, коли волхви поклонилися Ісусові, наступив кінець астрології, бо зірки відтепер пішли по заданих Христом орбітах (пор.: Poem, dogm. V 55 – 64. – PG. 37, 428 – 429). В античному світі небесні тіла розглядалися як божественні сили, які вирішували долю людей. Планети називали іменами божеств. За тодішніми уявленнями вони якось панували над світом і людина змушена була якимсь чином підлаштуватися під цих володарів. Віра в одного Бога, яку засвідчує Біблія, вже відпочатку здійснила тут чітку деміфологізацію, коли розповідь про сотворення з блискучою розсудливістю показує сонце і місяць – великі божества язичницького світу – як лампи, які Бог розвісив на небі разом з іншими зірками (пор.: Бут. 1:16 і далі).
Входячи у язичницький світ, християнська віра наново змушена була дискутувати про божественність світил. Тому у Листах із ув’язнення до Ефесян і до Колосян апостол Павло особливо наголосив, що воскреслий Христос переміг сили і власті на небесах і панує над усім Всесвітом. До цього напрямку відноситься також історія про зірку мудреців: не зірка визначає долю Дитяти, а Дитя керує зіркою. Якщо захотіти, то можна говорити про свого роду антропологічний поворот: прийнята Богом людина, – так виявляється на Його единородному Синові, – є більша за всі сили матеріального світу і за всю Вселенну.
ПРОМІЖНА ЗУПИНКА В ЄРУСАЛИМІ
Час повернутися до Євангелія. Мудреці прийшли до царського палацу в Єрусалимі, місця, на яке нібито вказувала обітниця. Вони запитують про новонародженого «Юдейського царя». Це типово неюдейський вислів. У юдейському середовищі говорили б про царя Ізраїля. І насправді, цей «поганський» вислів «Юдейський цар» згадується лише на процесі проти Ісуса і на табличці на розп’ятті, обидва рази вжите язичником Пилатом (пор.: Мр. 15:9; Йо. 19:19-22). Отже, можна сказати, що тут – у той момент, коли перші погани розпитували про Ісуса, – вже певним чином звучить тайна хреста, що нерозривно пов’язана з Ісусовим царством.
Це справді чітко виявляється у реакції на запитання волхвів про новонародженого Царя: «Ірод стривожився і ввесь Єрусалим з ним» (Мт. 2:3). Екзеґети вказують на те, що переляк Ірода був дуже зрозумілий з огляду на звістку про народження загадкового претендента на трон. А ось менш зрозумілим є те, чому в цей момент мав налякатися весь Єрусалим. Це радше може бути випередженням царського в’їзду Ісуса у святе місто в навечір’я Його страстей, про який Матей говорить, що все місто схвилювалося (пор.: Мт. 21:10). У всякому разі так поєднані обидві сцени, у яких якимось чином з’являється Царство Ісуса і водночас йдеться про страсті.
Мені здається, у цьому сповіщенні про те, що місто також злякалося у час відвідин волхвів, є зміст. Щоб пояснити вкрай небезпечне для нього запитання про претендента на трон, Ірод скликав разом «всіх первосвящеників та книжників народних» (Мт. 2:4). Таке велике зібрання і його причина не могли залишитися у таємниці. Уявне або справжнє народження месіанського царя могло принести для жителів Єрусалима лише клопоти і щось недобре. Жителі Єрусалима, зрештою, знали Ірода. Те, що у великій перспективі віри є зорею надії, у перспективі щоденного життя в першу мить є лише причиною перейняття і страху. І справді: Бог порушує нашу зручну повсякденність. Царство Ісуса і Його страсті взаємозв’язані.
Яку відповідь дало поважне зібрання на запитання про місце народження Ісуса? За Мт. 2:6, воно відповіло висловом, складеним зі слів пророка Міхея і з другої Книги Самуїла: «І ти, Вифлеєме, земле Юди, нічим не менша між містами Юди, бо з тебе вийде вождь (пор.: Міх. 5:1), що буде пасти народ Ізраїля (пор.: 2 Сам. 5:2)».
Матей, цитуючи суперечливий вислів, наголошує на двох нюансах. Тоді як більша частина текстового передання, особливо грецький переклад (LХХ), твердить: «Ти – найменший серед округів Юди», – Матей пише: «Нічим не менша між містами Юди». Ці обидва варіанти тексту кожен по-своєму дають зрозуміти парадоксальність Божого діяння, що пронизує весь Старий Завіт: велике походить із того, що за земними мірками є мізерним і незначним, тоді як велике для світу терпить крах і сходить нанівець.
Так було, наприклад, в історії покликання Давида. Наймолодший із синів Єссея, який саме пас овець, був покликаний і помазаний на царя: береться до уваги не зовнішній вигляд і аристократична постать, а серце (пор.: 1 Сам. 16:7). Слово Марії із пісні «Величає душа моя Господа» підсумовує цю постійно триваючу парадоксальність Божого діяння: «Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних» (Лк. 1:52). Старозавітна текстова версія, в якій Вифлеєм названий малим серед округів Юди, чітко показує такий спосіб божественного діяння.
І якщо Матей пише: «Нічим не менша між містами Юди», – то він нібито подолав цей парадокс. Місто, яке само собою вважалось незначним, тепер постає у всій своїй величі. Із нього виходить істинний Пастир Ізраїля: людська думка і божественна відповідь поєднуються у розумінні цього тексту. У народженні Ісуса в ґроті за межами міста парадокс підтверджується ще раз.
Отож ми прийшли до другого нюансу: Матей додав до слів пророка уже згадуваний вислів із другої книги Самуїла (5:2), який стосувався нового царя Давида, а тепер повністю сповнився в Ісусі. Князь, що приходить, означений як Пастир Ізраїлю. Отже, вказується на люблячу турботливість і ніжність, що характеризують істинного Володаря як представника Божого Царства.
Відповідь первосвящеників і книжників на запитання мудреців має практичний географічний зміст, який надалі допомагає волхвам. Але це не лише географічне, а й богословське тлумачення місця і події. І зрозуміло, що Ірод робить з цього свої висновки. Дивовижним є те, що знавці Святого Письма не зробили собі з цього практичних висновків. Чи, може, маємо тут справу з таким богослов’ям, що вичерпує себе академічною дискусією?
ПОКЛОНІННЯ МУДРЕЦІВ ПЕРЕД ІСУСОМ
У Єрусалимі світло зорі послабилося. Після зустрічі мудреців зі Словом Письма зірка засяяла їм знову. Розтлумачене Письмом сотворення знову промовляє до людини. Матей вживає найвищий ступінь, щоб зобразити реакцію мудреців: «Побачивши зорю, зраділи радістю вельми великою» (Мт. 2:10). Це є радість людини, якій в серце входить Боже світло і яка може бачити, що її надія справджується – радість того, хто знайшов і котрого знайдено.
«Увійшли до хати й побачили Дитятко з Марією, Матір’ю Його, впавши ниць, поклонились Йому» (Мт. 2:11). У цьому реченні кидається у вічі те, що тут не згадано святого Йосифа, з перспективи якого Матей написав історію дитинства Ісуса. Нам зустрічається лише «Марія, Його Матір» побіч Ісуса при поклонінні. Цілковито переконливого пояснення цьому я ще досі не знайшов. Є кілька місць у Старому Завіті, у яких матері – Цариці надається особливого значення (напр.: Єр. 13:18). Але цього, мабуть, не досить. Можливо Гнілка правий, коли говорить, що Матей тим самим нагадує про народження від Діви і вказує на Ісуса як на Божого Сина (пор.: Das Matthäusevangelium. – C. 40).
Мудреці виконали перед Царем-Дитям proskynesis, тобто вони впали перед Ним додолу. Це поклоніння, яке належиться Богові Цареві. Як пояснити також дари, які принесли мудреці? Це не практичні дарунки, які, мабуть, у цей момент могли бути корисними для Святої Родини. Дари виражають те саме, що і proskynesis: вони є визнанням царственності того, кому вони принесені. Золото і ладан згадуються також в Іс. 60:6 як дари поклоніння, які народи принесуть Богу Ізраїля.
Передання Церкви – з різними варіантами – знайшло у трьох дарунках три аспекти Христового таїнства: золото вказує на Ісусове Царство, ладан – на синівство Боже, миро – на таїнство Його страстей.
І справді, миро з’являється у Євангелії від Йоана після смерті Ісуса: євангеліст розповідає нам, що Никодим для намащення тіла Ісуса, з-поміж іншого, приніс і миро (пор.: Йо. 19:39). Так через миро таємниця хреста знову наближається до Царства Ісуса і таємничим чином дає про себе знати уже в поклонінні мудреців.
Намащення є спробою протидіяти смерті, яка набуває своєї безповоротності лише у тлінні. Коли жінки першого дня тижня зранку прийшли до гробу, щоб здійснити намащення, яке не змогло бути завершене у вечір розп’яття через те, що заходило свято, Ісус уже був воскрес: Він більше не потребував мира як засобу проти смерті, тому що Боже життя само здолало смерть.
