Навряд чи ще якась інша біблійна розповідь настільки розбудила фантазію, а також спонукала до досліджень і роздумів, як розповідь про «волхвів» «зі Сходу», яку евангелист Матей подає безпосередньо після повідомлення про народження Ісуса: «Коли Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім, за днів Ірода царя, мудреці прийшли в Єрусалим зо Сходу і спитали: ‘Де цар юдейський, що оце народився? Бо ми бачили Його зорю на сході й прийшли Йому поклонитись’» (Мт. 2:1 і далі).
Тут, по-перше, відтворено історичні рамки вказівкою на царя Ірода і на місце народження – Вифлеєм. Названа історична особа і географічно визначене місце. Але водночас в обидвох фактах уже дані елементи тлумачення. Рудольф Пеш у невеликій книжці «Різдвяні історії за Матеєм» виразно зобразив богословське значення постаті Ірода: «Як у Різдвяній Євангелії (Лк. 2:1-21) на початку названо римського кесаря Августа, так розповідь від Матея (Мт. 2) починається із вказівки на ‘царя юдейського Ірода’. Якщо кесар зі своєю претензією на умиротворення світу був тоді антиподом новонародженої дитини, то тут цар, який правив із ласки кесаря, зі своєю квазімесіанською претензією претендував бути спасителем принаймні для Юдейського царства» (Pesch. Die matthäischen Weihnachtsgeschichten. – C. 23-24).
Вифлеєм є місцем народження царя Давида. Богословське значення цього місця в процесі розповіді ще більше висвітлене відповіддю книжників на запитання Ірода, де повинен народитися Месія. Те, що географічне розташування Вифлеєму уточнене означенням «Юдейськім», могло, мабуть, нести в собі і богословський аспект. У благословенні Якова патріарх пророче говорить до свого сина Юди: «Берло від Юди не відійде, ні жезл із-поміж стіп у нього, поки не прийде той, якому він належить, йому будуть коритися народи» (Бут. 49:10). У розповіді, в якій йдеться про прихід остаточного Давида, новонародженого царя, що рятує всі народи, це пророкування якось залишилося на задньому плані.
Разом з благословенням Якова слід також пригадати ще один вислів з Біблії, який приписується поганському пророкові Валаамові. Валаам є історичною постаттю, яка має своє позабіблійне підтвердження. У 1962 році у східній землі Йордану відкрили напис, в якому Валаама, сина Беора, названо «ясновидцем» автохтонних божеств, йому приписують добрі і лиховісні пророцтва (пор.: Müller Hans-Peter. Art. Bileam). Біблія зображає Валаама як провидця на службі мідіянського царя, який випрошував у нього прокляття для Ізраїлю. Валаам уже хотів це зробити, але на заваді став сам Бог, тож пророк замість прокляття проголосив для Ізраїлю благословення. У біблійному переданні він все ж знеславлений як спокусник до ідолопоклонства і тому страчений (пор.: Чис. 31:8; Іс. Нав. 13:22).
Важливим залишається добре пророцтво, яке приписують йому, не юдеєві і слузі інших богів, і яке, очевидно, було відоме також поза межами Ізраїлю. «Бачу його, та не під теперішню пору; дивлюся на нього, та не зблизька. Зійде бо зірка з Якова, здійметься берло з Ізраїля…» (Чис. 24:17).
Євангеліст Матей, який любить зображати події з життя і діяльності Ісуса як сповнення старозавітних слів, дивним чином не цитує цього тексту, хоча в історичному викладі розповіді про мудреців зі Сходу він відіграє визначну роль. Звичайно, зоря, про яку говорить Валаам, не є небесним тілом; Цар, що приходить, сам є зорею, що світить над світом і визначає його історію. Але пов’язування зорі і царя могло все ж спричинитися до думки про зорю, що є зорею цього Царя і на Нього вказує.
Так можна припустити, що це неюдейське, «поганське» пророче слово в якихось формах поширювалося за межами юдейства і змушувало замислитись людей, що перебували у пошуку. До питання, як люди поза межами Ізраїлю могли бачити носія спасіння, що стосувалося їх, саме в «Царі юдеїв», ми ще будемо змушені повернутися.
КИМ БУЛИ «ВОЛХВИ»?
А тепер передусім слід запитати: що це були за чоловіки, яких Матей називає «волхвами», «мудрецями» зі Сходу? Поняття «волхв» (magoi) у наступних джерелах має великий діапазон визначень: від цілком позитивного до цілком негативного значення.
Перше із чотирьох основних визначень показує волхвів як членів перської священичої касти. У геленістичній культурі вони вважалися «управляючими справжньою релігією», але їхні релігійні уявлення подавалися водночас як «дуже обтяжені філософською складовою», тому грецьких філософів неодноразово називали їхніми учнями (пор.: Delling. Art. magos – C. 360). Це визначення має, мабуть, якесь хибно розкрите зерно істини, врешті, Аристотель також говорив про філософську заангажованість волхвів (пор.: там само).
За іншим визначенням, яке подає Герхард Делінг, волхви – це носії і практики надприродного знання і вміння, як чарівники, а тому вони обманщики і спокусники. У Діяннях апостолів ми знаходимо подібне визначення: один ворожбит на ім’я Вар-Ісус, якого апостол Павло назвав «сином диявола, ворогом всякої правди» (Ді. 13:10) і поставив його на місце.
Амбівалентність поняття «волхв», на яке ми тут наштовхнулися, показує амбівалентність власне релігійного. Це може стати дорогою до істинного пізнання, дорогою до Ісуса Христа. Але якщо в Його присутності не відкриваєшся для Нього, протиставляєш себе Богові і Спасителеві – стаєш демонічним і руйнівним.
У Новому Завіті ми натрапляємо на два визначення «волхвів»: в історії волхвів від євангеліста Матея їхньою силою є виразно релігійна і філософська мудрість, яка виводить людей на добру дорогу; та мудрість, яка, врешті, веде до Христа.
У Діяннях апостолів ми бачимо, навпаки, іншу характеристику волхва. Він протиставляє свою власну силу післанникам Ісуса і тому стає на бік демонів, яких, проте, Ісус уже подолав.
Для волхвів у Мт. 2 підходить – принаймні у широкому розумінні – перше із чотирьох визначень. Навіть якщо вони не були безпосередньо членами перського священства, та все ж були носіями релігійного і філософського знання, яке там зродилося і все ще існувало.
Само собою зрозуміло, були спроби знайти ще точнішу класифікацію. Віденський астроном Конрадін Ферарі д’Огіер показав, що у часи Ісуса в уже занепадаючому місті Вавилоні, який колись був центром наукової астрології, ще залишалася «мала, поступово вимираюча група астрономів… Густо списані клинописом глиняні дощечки з астрономічними розрахунками… є тому незаперечним доказом» (Der Stem von Bethlehem. – C. 27). Поєднання планет Юпітера і Сатурна у сузір’ї Риб, яке відбулося в 7 – 6 роках до Христа, – сьогодні припускають, що це дійсний час народження Ісуса, – було обчислене вавилонськими астрономами і вказало їм на юдейську країну і на новонародженого «Царя юдеїв».
До питання про зірки ми згодом повернемось ще раз. Тепер нас цікавить, що це були за люди, які вирушили в дорогу до Царя. Вони могли бути астрологами; але не всі, які вміли обчисляти поєднання планет і бачили їх, думали при цьому про юдейського царя, хоча це і для них було важливо. Щоб зірка змогла стати післанням, мало бути покликання, таке як післання Валаама. Від Таніта і Светонія ми знаємо, що це були часи очікування, що з Юди вийде володар світу, очікування, яке Йосиф Флавій перевів на Веспасіана і отримав від нього за це знаки прихильності (пор.: De bello Jud. III. – С. 399-408).
Багато факторів мало б взаємодіяти, щоб можна було збагнути післання зірки. Але все це могло вивести на дорогу лише людей внутрішнього неспокою, людей надії, які виглядали саме зірку спасіння. Чоловіки, про яких говорить Матей, були не лише астрологами. Вони були «мудрецями». Вони виступали за внутрішню динаміку самопереходу релігій, яка є пошуком істини, пошуком істинного Бога і, отже, є водночас філософією у первісному значенні слова. Так мудрість зцілює і післанництво «науки»: раціональність цього післанництва не стоїть на рівні простого значення, а шукає розуміння цілого і так виводить розум до його найвищих можливостей.
Зі всього сказаного ми можемо зробити певні узагальнення про погляди і знання, які спонукали цих людей вирушити в дорогу до новонародженого «Царя юдейського».
Ми справді можемо стверджувати, що вони символізують наближення релігій до Христа, як і самопереходу до Нього науки. Вони стоять десь у почті Авраама, який вирушив на заклик Божий. Вони стоять в інший спосіб у почті Сократа і його пошуку істини через існуючу релігію. У цьому розумінні ці постаті є предтечами, піонерами і шукачами правди, що стосуються усіх часів.
Зрозуміло, так, як церковна традиція, читала історію Різдва з Іс. 1:3, – і, отже, віл і осел прийшли до ясел, так само вона читала історію волхвів із Пс. 72:10 і Іс. 60, тож мудреці зі Сходу стали царями, а з ними до вертепу прийшли верблюди і дромедари (одногорбі верблюди).
Якщо обітниця вказаних текстів поширює територію походження цих чоловіків аж до крайнього Заходу (Тартесос в Іспанії), то передання далі поширило проголошену універсальність царств цих правителів та інтерпретувало їх як царів трьох відомих тоді континентів: Африки, Азії, Європи. Темношкірий цар лишень потверджує: у Царстві Ісуса Христа немає різниці між расами і походженням. Людство, об’єднане у Ньому і Ним, не втрачає багатства різноманітності.
Згодом трьох царів пов’язували з людьми різного віку: молодість, зрілість і старість. Це також змістовна ідея, яка показує, що різні іпостасі людського життя знаходять у спільності з Ісусом кожна свою власну сутність і внутрішню єдність.
Вирішальною залишається думка: мудреці зі Сходу є початком. Вони пропонують людству вирушити в дорогу до Христа. Вони розпочинають процесію, що тягнеться через всю історію. Вони виступають не лише за людей, які знайшли дорогу до Христа, а й за внутрішнє очікування людського духа, за рух релігій і людського розуму до Христа.
