Євангеліст Лука завершує розповідь про народження Ісуса повідомленням про те, що сталося з Ісусом за Законом Ізраїлю на восьмий і на сороковий день.
Восьмий день є днем обрізання. Так Ісус був формально прийнятий до насліддя обітниці Авраама; тепер Він також і в правовому полі належить до народу Ізраїля. Апостол Павло натякає на цю подію, коли в Посланні до Галатів пише: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина, що народився від жінки, народився під Законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення» (Гал. 4:4 і далі). Лука (2:21) разом із обрізанням виразно згадує найменування провіщеним іменем Ісус («Бог спасає»), так що від обрізання відкрито погляд на сповнення очікуваного, яке належить до сутності союзу.
На 40-й день припадають три події: «очищення» Марії, «відкуплення» первородного дитяти Ісуса через приписану законом жертву і «представлення» Ісуса у храмі.
В історії дитинства в цілому і також у цьому уривкові тексту неважко розпізнати юдейсько-християнську основу, яка походить із передання сім’ї Ісуса. Але відразу ж помітно, що воно опрацьоване людиною, що пише і думає по-грецьки, яку раціональним чином можна ідентифікувати як самого євангеліста Луку. В цій редакції, з одного боку, очевидно, що автор не мав точних знань старозавітного законодавства, а з іншого – що його не цікавлять ці деталі, а йому йдеться більшою мірою про богословське осердя подій, яке він хотів би розтлумачити своїм читачам.
У Книзі Левіт встановлено, що жінка після народження хлопчика сім днів є нечистою (тобто виключеною із богослужбових справ), що хлопчика на восьмий день слід обрізати і що жінка потім ще 33 дні має залишатися вдома з огляду на очищення від крові (пор.: Лев. 12:1-4). Вкінці вона мусить принести жертву очищення – ягня на всепалення і голубеня чи горлицю в жертву за гріх. Бідняки можуть лише дати пару горлиць чи пару голубенят.
Марія принесла жертву бідних (пор.: Лк. 2:24). Лука, Євангеліє якого просякнуте богослов’ям бідних і бідності, тут ще раз дає нам однозначно зрозуміти, що сім’я Ісуса належала до бідного Ізраїлю; що саме серед них змогло зріти сповнення обітниці. І тут ми знову чуємо, що означає «народжений під законом»; що означає, коли Ісус говорить Хрестителеві, що всяка правда має бути сповнена (пор.: Мт. 3:15). Марії не потрібно очищуватися від народження Ісуса: це народження приносить очищення світу. Але вона слухається Закону і саме так служить сповненню обітниці.
Друга подія, про яку йдеться, є відкуплення первородного, який є безумовною власністю Бога. Ціна відкуплення становила 5 шекелів і могла бути сплачена будь-якому священикові в цілій країні.
Лука спочатку виразно цитує правові умови щодо первородного: «Кожний хлопець, первородний, буде посвячений [належатиме] Господеві» (2:23; пор.: Вих. 13:2; 13:12 і далі, 15). Особливе у розповіді полягає в тому, що він говорить не про відкуплення Ісуса, а про третю подію, про принесення Ісуса («представлення»). Він явно хоче сказати: ця дитина не відкуплена і не віддана назад батькам, а якраз навпаки, в храмі особисто передана Богові, цілком і повністю Йому віддана. Слово paristanai, що тут перекладено словом «представляти», означає також «приносити в жертву», як це робиться із жертвами у храмі. В ньому звучить момент жертви і священства.
Про приписаний законом акт відкуплення Лука не повідомляє. Його заступає протилежність: передача дитини Богові, Якому вона повинна повністю належати. Для жодного із цих приписаних законом актів поява у храмі не була потрібна. Але для Луки саме це перше введення Ісуса в храм є важливим як місце події. Тут, у місці зустрічі між Богом і Його народом, замість повернення первородного відбувається прилюдне посвячення Ісуса Богові, Його Отцеві.
За цим у найглибшому розумінні слова культовим актом у Луки слідує пророча сцена. Старець-пророк Симеон і пророчиця Анна, ведені Богом, появилися у храмі і як представники віруючого Ізраїлю привітали «Христа Господа» (Лк. 2:26).
Симеон описаний трьома ознаками: він є праведний, він побожний і він очікує утіхи Ізраїлю. Роздумуючи над постаттю святого Йосифа, ми побачили, яким є праведник: людина, яка живе у Слові Божім зі Слова Божого, у волі Божій, як це сказано у Торі. Симеон є «побожний» – він живе в особистому пожертвуванні Богові. Він внутрішньо близький до храму, живе у зустрічі з Богом і очікує «утіхи Ізраїлю». Він живе, очікуючи спасенного прийдешнього.
У слові «утіха» (paraklesis) звучить Йоанове слово про Святого Духа – він є Параклет, Бог-Утішитель. Симеон є тим, хто сподівається і очікує, і саме тому уже тепер «Святий Дух» є на ньому. Ми могли б сказати: він є духовною людиною і тому чутливий до закликів Божих, до Його присутності. Він говорить тут як пророк. Спочатку бере на руки дитя Ісуса і славить Бога словами: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Свого за Твоїм словом у мирі…» (Лк. 2:29).
Текст, як його передає Лука, сформульований майже літургійно. В церквах Сходу і Заходу він із ранніх часів належить до вечірньої молитви у Церкві. Цей текст разом із зафіксованими Лукою піснею Захарії («Благословен Господь») і величанням Богородиці («Величає душа моя Господа») в історії дитинства належить до молитовних скарбів ранньої юдейсько-християнської Церкви, у сповнене духом літургійне життя якої ми можемо тут дещо заглянути. Дитя Ісус означене у звертанні до Бога як «твоє спасіння ». Звучить слово soter (спаситель), з яким ми ознайомилися у післанні ангелів Святої ночі.
У цій пісні є два христологічні висловлювання. Ісус – «світло на просвіту поганам» і аж до «слава твого люду – Ізраїля» (Лк. 2:32). Обидва тексти взяті у пророка Ісаї, слово про світло на просвіту для поган – із першої і другої пісні слуги Ягве (пор.: Іс. 42:6; 49:6). Так Ісус ідентифікований як слуга Божий, присутній у пророка як таємнича постать майбутнього. До сутності Його місії належить універсальність, одкровення поганам, до яких Слуга несе Боже світло. Слова про славу Ізраїля спрямовані до наляканого Ізраїля в словах утіхи пророка; він провіщає йому допомогу завдяки спасительній владі Бога.
Після того, як Симеон із Дитям на руках прославив Бога, він із пророчим словом звертається до Марії, і після слів радості через побачену Дитину пророкує про хрест (пор.: Лк. 2:34-35). Ісус «поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя». Нарешті Матері озвучено цілком персональне пророцтво: «Тобі самій меч прошиє душу». Із богослов’ям слави нерозривно пов’язане богословіє хреста. Божому слузі належиться велика місія – бути носієм Божого світла для світу. Але ця місія буде сповнена якраз у темряві хреста.
Як тло до вислову про падіння і підняття багатьох звучить пророцтво Іс. 8:14, в якому Бог означив Cебе як камінь, через який спотикаються і через який гинуть. Так само у висловлюваннях Ісуса Христа під час страстей виявляється Його глибоке поєднання із самим Богом. Бог і Його Слово – Ісус, живе Слово Боже, – є «знаками» і вимагають рішення. Протиставлення людини Богові пронизує всю історію. Ісус саме цим доказує, що Він є істинним знаком Божим, що бере на Себе це протиставлення Богові і несе на Собі аж до заперечення Христа.
Тут не йдеться про минуле. Нам усім відомо, якою мірою Христос є знаком протиріччя сьогодні, що в Ньому торкається Бога. Самого Бога знову і знову розглядають як межу нашої свободи, яку треба усунути, щоб людина могла цілком бути сама собою. Бог зі Своєю правдою протистоїть багатоликій брехні людини, її егоїзму і зарозумілості.
Бог є любов. Але і любов можна зненавидіти, якщо вона вимагає переступити через себе. Це не романтичне потішання. Спасіння – не wellness, купання у самовдоволенні, а радше звільнення від присилування всередину «я». Ціна цього звільнення – біль хреста. Пророцтво світла і слово з хреста є нерозривні.
Наприкінці, як ми бачили, цей вислів про страждання звернений безпосередньо до Марії, стає цілком конкретним: «Тобі самій меч прошиє душу» (Лк. 2:35). Можна допустити, що це звернення зберігалося у ранній юдейсько-християнській спільноті як особистий спогад Марії. Тоді також знали, що це означає. Але і ми можемо це знати із Церквою, що перебуває у молитві і береже віру. Заперечення Сина стосується також Матері і ранить їй серце. Хрест протиставлення, що набирає радикальних обрисів, стає для неї мечем, який пронизує душу. Від Марії ми можемо навчитися істинному співстражданню, без сентиментів сприймати чуже страждання як власне.
Отці Церкви розглядали відсутність чутливості, відсутність уміння сприймати чужі страждання характерними для поганства. Цьому протиставляється християнська віра в Бога, Який співпереживає із людьми і також вчить нас співпереживати. Mater Dolorosa, Мати із мечем у серці – ось взірець цього способу мислення християнської віри.
Поряд із пророком Симеоном виступає пророчиця Анна, 84-річна жінка, яка після семирічного шлюбу десятки років прожила вдовою. «Вона не відходила від храму, служачи (Богові) вночі і вдень постом та молитвою» (Лк. 2:37). Вона є втіленням істинно побожної людини. Для неї храм є домом. Вона живе з Богом і для Бога, тілом і душею. Отож вона справді є сповнена духом жінка, пророчиця. Оскільки вона живе у храмі – у поклонінні – то є присутньою в момент появи Ісуса. «І надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про Нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк. 2:38). Її пророкування полягає у її передбаченні, у передачі іншим надії, якою вона живе.
Євангеліст Лука завершує свою розповідь про народження Ісуса, яка була частиною виконання обітниці згідно з Законом (пор.: 2:39), повідомленням про повернення Святої Родини в Назарет: «Хлоп’я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на Ньому» (2:40).
