Повернімося до тексту історії Різдва. Ангел Господній з’являється пастухам і блиск Господній осяває їх. «Великий страх огорнув їх» (Лк. 2:9). Але ангел проганяє їхній страх і провіщає їм «велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель; Він же Христос Господь» (Лк. 2:10 і далі). їм сказано, що як знак вони знайдуть запеленану Дитину, що лежить у яслах.
«І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: ‘Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання’» (Лк. 2:13,14). Євангеліст каже, що ангели «говорять». Але християнству від самого початку було зрозуміло, що мовленням ангелів є спів, в якому відчувається весь блиск великої радості, яку вони провіщають. Так хвалебна пісня ангелів більше не вмовкає від тієї години. Вона проходить крізь століття у дедалі нових виявах і завжди по-новому звучить у свято народження Ісуса. Само собою зрозуміло, що простий віруючий народ почувши, як співають ангели, до сьогодні у Святу ніч, як це зробили вони, співом виявляють велику радість, що дарується всім з тієї миті і до кінця часів.
Але що співали ангели за святим Лукою? Вони пов’язували Божу велич «на висотах» із миром людей «на землі». Церква вподобала ці слова і зробила з них цілий гімн. У деталях, правда, переклад слів ангелів є спірний.
Відомий нам латинський текст донедавна передавався так: «Слава на висотах Богу і мир на землі людям доброї волі». Цей переклад відкинутий сучасними екзеґетами – не без підстав – як однобічно моралізуючий. «Слава Богу» не є щось таке, що мають спричинити люди. «Велич» Божа присутня, Бог – величний, і це істинно є причиною для радості. Є Істина, є Добро, є Краса. Вона є тут – у Бозі – непорушна.
Складнішою є відмінність у перекладі другої половини ангельських слів. Що досі перекладалося як «люди доброї волі», тепер у перекладі Німецької Єпископської конференції звучить: «Menschen seiner Gnade» («Люди Його милості»). У перекладі Італійської Єпископської конференції йдеться про «uomini, che egli ama» – «людей, яких Він любить». І тут, звичайно, запитуєш себе: яких людей любить Бог? Чи є такі, яких Він не любить? Чи любить Він усіх, як Свої створіння? Подібне запитання можна поставити і до німецького перекладу. Хто є «люди Його милості?» Чи є такі, що не є у Його милості? А якщо є, то чому? Дослівний переклад із грецького пратексту звучить: мир «людям вподобання». І тут, само собою зрозуміло, залишається питання: які люди є у Божому вподобанні? І чому?
Для зрозуміння цього питання ми знаходимо допомогу у Новому Завіті. У розповіді про Хрещення Ісуса Лука розповідає нам, що коли Ісус молився, відкрилося Небо і з Неба залунав голос, який сказав: «Ти – мій Син любий, Тебе Я вподобав» (Лк. 3:22). Людиною вподобання є Ісус. Він є ним, бо живе цілком у жертвуванні Себе Отцеві, у спогляданні Його й у єдності волі з Ним. Згідно з цим людьми вподобання є люди, які мають позицію Сина – христоподібні люди.
За різницею перекладів стоїть, нарешті, питання зв’язку Божої милості і людської свободи. Тут можливі дві крайні позиції: передусім уявлення про абсолютну одноосібну діяльність Божу, коли все залежить від Його Провидіння. З іншого боку, моралізуюча позиція, у якій все вирішується передусім доброю волею людини. З цієї позиції старий переклад про людей «доброї волі» можна було зрозуміти неправильно. Новий переклад можна хибно витлумачити з іншої позиції так, неначе все залежало б лише від Божого приречення.
Свідчення Святого Письма не залишає ніякого сумніву в тому, що жодна з обидвох крайніх позицій не є правильною. Милість і свобода зливаються і їхнє взаємопроникнення ми не можемо виразити чіткими формулами. Залишається істинним, що ми не змогли б любити, якби Бог не любив нас перший. Божа милість увесь час іде попереду нас, вона охоплює і несе нас. Але істинним залишається також те, що людина покликана до взаємної любові, що вона не є безвольним знаряддям Божої Всемогутності, а може любити взаємно або відмовитись від Божої любові. Дослівний переклад – «вподобання» (або «його вподобання») – найбільше підходить до цієї тайни, не стаючи на ту чи іншу сторону.
Що стосується вислову «слава на висотах», то визначальне тут, само собою зрозуміло, слово «є». Бог є величний, непорушна Істина, вічна Краса. Це основоположна певність нашої віри, що приносить утіху. І все ж існує – згідно з трьома першими заповідями Декалогу – підпорядкованим чином також завдання для нас: відповідати за те, щоб Божа велика Слава не була заплямована і спотворена у світі, щоб шанувались Його велич і Його Свята воля.
Тепер нам варто задуматися над ще одним аспектом післанництва ангелів. У ньому знову актуальні основні категорії, які визначають самоусвідомлення і картину світу кесаря Августа: söter (спаситель), мир, ойкумена – тут розуміється поширення світом Середземномор’я, і небом та землею Доброї Новини (euangelion). Ці паралелі точно не є випадковими. Лука хоче нам сказати: те, на що претендував кесар Август, вищою мірою здійснилося у Дитині, беззахисній і безсилій, народженій у Вифлеємському гроті, яку привітали бідні пастухи.
Райзер справедливо наголошує, що в центрі обидвох місій стоїть мир і що при цьому рах Christi не обов’язково протистоїть pax Augusti. Але мир Христа перевершує мир Августа, так як небо перевершує землю (пор.: Wie wahr ist die Weihnachtsgeschichte? – С. 460). Конфронтація обидвох видів миру не повинна розглядатися однобоко полемічно. Август насправді приніс «на 250 років мир, правову безпеку і добробут, про який сьогодні багато країн колишньої Римської імперії можуть лише мріяти» (Там само. – С. 458). Політиці повністю залишено її власний простір і її власну відповідальність. Але там, де кесар себе обожествляв і приписує собі божественні якості, політика переступає свої межі і обіцяє те, чого зробити не може. Насправді правова безпека, мир, добробут і в часи розквіту Римської імперії ніколи не були поза небезпекою і ніколи не були повністю здійснені. Достатньо кинути погляд на Святу Землю, щоб зрозуміти межі рах romana.
Проголошене Ісусом Царство, Царство Боже, є іншого роду. Воно стосується не лише Середземномор’я і не лише однієї епохи. Воно стосується людини і глибини її єства; воно відкриває її до істинного Бога. Мир Ісуса є миром, якого світ дати не може (пор.: Йо. 14:27). Нарешті тут йдеться про питання, що означає відкуплення, спасіння і благо? Одне ясно: Август належить до минулого; Ісус Христос, навпаки, є сучасністю і майбутнім: «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13:8).
«Коли ангели знялись.., пастухи один до одного заговорили: ‘Ходім лишень до Вифлеему та подивімся на ту подію, що Господь об’явив нам’. І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й Дитятко, що лежало в яслах» (Лк. 2:15 і далі). Пастухи поспішили. Подібно розповідає євангеліст, що Марія після звістки ангела про вагітність її родички Єлисавети «пустилася швидко» у місто в Юдеї, в якому жили Захарія з Єлисаветою (пор.: Лк. 1:39). Пастухи поспішали, звичайно, і через людську цікавість, щоб побачити Величне, що їм було об’явлено. Але, напевно, вони були й окрилені радістю через те, що тепер воістину народився Спаситель, Месія, Господь, на Якого всі чекали і Якого вони посміють побачити першими.
А як християни поспішають сьогодні, коли йдеться про Божі речі? Якщо щось і заслуговує на поспіх – євангеліст, мабуть, також хоче нам тихо про це сказати, – то це є діла Божі.
Ангел вказав пастухам як знак, що вони знайдуть сповите Дитя, яке лежить у яслах. Це пізнавальний знак – опис того, що можна буде побачити. Він не є жодним «знаком» у тому розумінні, що явною стане велич Божа, що можна буде однозначно сказати: це – істинний Господь світу. Нічого з того. У цьому розумінні знак є водночас не знаком: убогість Бога є Його істинним знаком. Але пастухам, які бачили сяйво Боже на своїх пасовищах, цього знаку досить. Вони бачать зі середини. Вони бачать: те, що сказав ангел, – правда. Так пастухи радісно повертаються. Вони прославляють Бога і хвалять Його за те, що вони чули і бачили (пор.: Лк. 2:20).
