«І от коли вони були там (у Вифлеємі), настав їй час родити, і вона породила свого Сина первородного, сповила Його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді» (Лк. 2:6-7).
Почнімо наш виклад з останніх слів цього уривку: «не було їм місця в заїзді». Роздумування з вірою над цими словами у цьому ствердженні знаходить внутрішню паралель з глибоким за змістом словом передмови Йоана: «Прийшло (світло) до своїх, – а свої його не прийняли» (Йо. 1:11). Для Спасителя світу, для Того, для Котрого усе створено (пор.: Кол. 1:16), тут немає місця. «Лисиці мають нори й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт. 8:20). Той, що був за містом розп’ятий (пор.: Євр. 13:12), за межами міста і народився.
Ця подія закорінена у постаті Ісуса Христа, у Його післанництві наводить нас на роздуми про зміну цінностей. Від народження Він не належить до того, що є важливим і могутнім у світі. Але саме цей неважливий і безвладний виявляється істинно Могутнім, Тим, від якого, зрештою, все походить. Так, до становлення християнина належить відхід від того, що становить думання і бажання усіх, від пануючих вимірок, щоб знайти світло правди нашого буття і з ним іти правильною дорогою.
Марія поклала своє новонароджене Дитя у ясла (пор.: Лк. 2:7). З цього справді можна зрозуміти, що Ісус народився у стайні у так би мовити, закинутому негідному місці, яке все ж зробило можливою потрібну дискретність святої події. У місцевості довкола Вифлеєму з давніх пір скельні гроти використовувались як стайні (пор.: Stuhlmacher. Die Geburt des Immanuel. – C. 51).
Вже у Юстина мученика (пом. 165) і в Орігена (пом. приблизно 254) ми знаходимо передання, що місцем народження Ісуса був грот, виявлений християнами у Палестині. Те, що Рим після вигнання євреїв зі Святої Землі у II ст. перетворив грот на культову споруду Тамуз-Адоніса і тим вочевидь хотів знищити християнський культ пам’яті, підтверджує вік цього культового місця і також показує, яким важливим вважала його римська влада. Місцеві традиції – часто надійніше джерело, аніж письмові свідчення. Отож, вифлеємському місцевому переданню, до витоків якого належить і Церква Різдва, можна надати великого ступеня вірогідності.
Марія повила Дитину в пелюшки. Без зайвих сентиментів можемо собі при цьому уявити, з якою любов’ю Марія йшла назустріч своїй годині, що готувала народження її Сина. Іконологічна традиція ще від богослов’я батьків також по-богословському тлумачила ясла і пелюшки. Туго запеленена в пелюшки дитина є неначе прообразом години Його смерті: Він – Пожертвуваний від початку, як ми це ще краще збагнемо, розважаючи над словом про Первородного. Так ясла були перетворені у незвичайний вівтар.
Святий Августин виклав значення ясел майже нечуваною досі думкою, яка проте при ближчому розгляді містить глибоку правду. Ясла – це місце, де тварини знаходять свій корм. А тепер у яслах лежить Той, Хто сам назвав Себе істинним хлібом, що зійшов з Неба, – істинною поживою, якої потребує людина для свого людського буття. Це – пожива, яка дарує людям істинне, вічне життя. Отже, ясла вказують на стіл Божий, до якого запрошена людина, щоб отримати Божий хліб. В убогості народження Ісуса виявляється велич, в якій таємничо відбувається спасіння людей.
Ясла вказують – як сказано – на тварин, для яких вони є місцем годівлі. У Євангелії не йдеться про тварин. Але роздуми, ведені вірою, дуже швидко заповнили цю нішу, поєднавши Старий і Новий Завіти, вказуючи на Іс. 1:3: «Віл знає господаря свого, а осел – ясла Пана свого, Ізраїль нічого не знає, народ Мій не розуміє».
Богослов Петер Штульмахер вказує на те, про що і грецька версія (Ав. 3:2) теж говорить: «Поміж двох істот пізнають Тебе… Коли прийде час – Ти з’явишся» (Stuhlmacher. Die Geburt des Immanuel. – C. 52). Під двома істотами очевидно маються на увазі два херувими, які згідно з Вих. 25:18 – 20 на віку кивоту вказували і водночас приховували таємничу присутність Бога.
Отже, ясла стали свого роду кивотом, в якому тайно скритий Бог є серед людей і перед яким для «вола і осла», для людства із юдеїв і поган прийшла година пізнання Бога.
У дивному поєднанні текстів Іс. 1:3; Ав. 3:2; Вих. 25:18-20 і в післанництві про ясла обидві тварини з’являються як зображення нерозумного людства, яке приходить до усвідомлення себе перед Дитиною, перед упокореною появою Бога у стайні, і в убогості цього народження отримує епіфанію, яка вчить всіх бачити. Християнська іконографія вже давно підхопила цю тему. Жодне зображення вертепу не обходиться без вола і осла.
Після цього короткого екскурсу повернімося до тексту Євангелія. «Марія народила свого Сина первородного», – читаємо у Луки (Лк. 2:7). Що це означає?
Первородний – не обов’язково перший у низці наступних. Слово «первородний» вказує не на численність, яка слідує, а є власне богословським, що виражається в найстаріших збірках законів Ізраїлю. У приписах до Пасхи читаємо: «І промовив Господь до Мойсея, кажучи: ‘Посвяти Мені всіх первенців; усе, що між синами Ізраїля вперше розкриває матірну утробу, в людини і в скотини, воно Моє’» (Вих. 13:1 і далі), «Всякого людського первенця з-поміж синів твоїх маєш викупити» (Вих. 13:13). Так слово про Первородного вже є попереднім посиланням на наступну розповідь про появу Ісуса у храмі. У кожному разі цим словом вказано на особливу приналежність Ісуса до Бога.
Богослов’я апостола Павла далі розвинуло думку про Ісуса, Первородного, у два етапи. У Посланні до Римлян Павло називає Ісуса «Первородним між багатьма братами» (Рим. 8:29). Як Воскреслий Він тепер у новий спосіб «первородний» і є водночас початком великої кількості братів. У новому народженні Воскресіння Ісус є не просто першим по гідності, але Він відкриває нове людство. Після того як стався прорив крізь залізні ворота смерті, тепер є багато тих, які можуть пройти з Ним крізь них, які у хрещенні помирають і воскресають разом з Ним.
У Посланні до Колосян думка ще більше поглиблюється: Христос названий «Первородним усякого створіння» (Кол. 1:15) і «Первородним з мертвих» (1:18). «В Ньому всё було створено» (1:16). «У всьому Він мав першенство» (1:18). Поняття «Первородності» набуває космічних вимірів. Христос, воплочений Син, є, так би мовити, першою ідеєю Бога і передує усьому створенню, що визначене по Ньому і від Нього. Тому Він є також початком і метою нового створення, яке почалося із Воскресінням.
У Луки про все це не йдеться, але для пізніших читачів його Євангелія – для нас – на убогих яслах у печері біля Вифлеєму все ж виблискує цей космічний відсвіт: тут вступив до людства воістину Первородний Всесвіту.
«Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар» (Лк. 2:8 і далі). Першими свідками великої події є пастухи, що стояли на сторожі. Про це багато роздумували, що це означає, що саме пастухи першими отримали послання. Мені здається, не варто занадто загострювати увагу на цьому питанні. Ісус народився на околиці міста, де навколо були пасовища із пастухами та отарами. Тому зрозуміло, що ті, які перебували найближче до події, першими були покликані до вертепу.
Звичайно, цю думку можна тут же продовжити: вони не лише зовнішньо, але і внутрішньо були ближче до події, на відміну від задоволених сплячих мешканців міста. Вони і внутрішньо були недалекими від Бога, що став Дитиною. До цього додається, що вони належали до бідних, простодушних людей, яких Ісус благословив, бо насамперед їм даний доступ до Божої тайни (пор.: Лк. 10:21 і далі). Вони є представниками бідноти Ізраїлю, бідноти взагалі: Божа перша любов.
Передовсім монаша традиція поставила згодом ще один акцент: вони були на сторожі. Монахи хотіли б бути на сторожі у цьому світі – спочатку своєю нічною молитвою, але передусім – внутрішньо на сторожі, – бути відкритими на поклик Божий через знаки Його присутності.
Нарешті, можна ще згадати історію обрання Давида на царя. Саул відкинутий Богом як цар; Самуїл посланий у Вифлеем до Єссея, щоб помазати на царя одного з його синів, якого Господь йому покаже. Ніхто з синів, які стали перед Ним, не є цим вибраним. Відсутній ще наймолодший, але він саме пасе овець, пояснює Єссей пророкові. Самуїл наказує привести його з пасовища і за вказівкою Бога помазує юного Давида «посеред його братів» (1Сам. 16:1-13). Давид приходить від овець, які він пасе, а тепер поставлений пастирем Ізраїлю (пор.: 2 Сам. 5:2). Пророк Міхей бачить далеке майбутнє і провіщає, що з Вифлеему вийде той, який колись пастиме народ Ізраїля (пор.: Міх. 5:1-3; Мт. 2:6) – Ісус народиться серед пастухів. Він є великим Пастухом людей (пор.: 1Петр. 2:25; Євр. 13:20).
