ВТЕЧА В ЄГИПЕТ І ПОВЕРНЕННЯ В ЗЕМЛЮ ІЗРАЇЛЯ

Святе сімейство у Фивах, Едвін Лонгсден Лонг

Після закінчення історії про мудреців на передній план як головний носій подій знову виступає святий Йосиф, який діє не за власної волі, а за вказівками, які він знову отримує уві сні від Божого Ангела. Йому наказано спішно прокидатися, брати Дитя і Його Матір та втікати в Єгипет і залишатися там до нового розпорядження, «бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити» (Мт. 2:13).

У 7 році до Христа Ірод наказав стратити своїх синів Александра і Арістобула, бо відчув від них загрозу своїй владі. У 4 році до Христа він з тієї ж причині усунув ще й сина Антіпатера (пор.: Stuhlmacher. Die Geburt des Immanuel. – C. 85). Він мислив винятково категоріями влади. Звістка про претендента на трон, яку він почув від мудреців, повинна була привести його у стан бойової готовності. При його характері було зрозуміло, що він не зупиниться ні перед чим.

«Тоді Ірод, побачивши, що мудреці з нього насміялись, розлютився вельми й послав повбивати у Вифлеємі й по всій його окрузі всіх дітей, що мали менше ніж два роки, згідно з часом, що пильно вивідав був від мудреців» (Мт. 2:16). Хоча з небіблійних джерел ми нічого не знаємо про цю подію, але з огляду на всі жахіття, які творив Ірод, можна допустити, що цей злочин міг мати місце. Рудольф Пеш цитує з цього приводу єврейського автора Абрахама Шаліта: «Віра у безпосередньо швидкий прихід або народження месіанського Царя витала тоді у повітрі. Недовірливий деспот скрізь відчував ворожість, і неясна чутка, що дійшла до нього, цілком можливо могла навести його хворий дух на думку вбити новонароджених дітей. Тому наказ не має у собі нічого неможливого» (Die matthaischen Weihnachtsgeschichten. – С. 72).

Ряд екзеґетів, правда, історичну дійсність події піддають сумніву з іншого приводу: тут зустрічається дуже поширений мотив переслідуваної царської дитини, який у тогочасній літературі використав Мойсей, знайшовши форму, яку можна розглядати як модель для історії Ісуса. Більшість із приведених текстів, правда, не переконують і здебільшого є пізнішими Євангелія від Матея.

Найближче до цього у часовому і фактичному сенсі є передана Йосифом Флавієм «Гаггада» Мойсея, яка дає новий поворот дійсній історії його народження і порятунку.

Книга Вихід розповідає, що фараон з огляду на зростаючу кількість і значення юдейського населення злякався загрози для Єгипту і тому тероризує юдейську меншину не лише примусовими роботами, але і дає вказівку вбивати новонароджених дітей чоловічої статі. Мойсей був врятований хитрістю своєї матері. Він виростає при царському дворі у Єгипті як прийомний син дочки фараона. Правда, він пізніше змушений рятуватися втечею через те, що заступився за переслідуване юдейське населення (пор.: Вих. 2).

«Гаггада» Мойсея розповідає історію по-іншому: знавці Письма провістили цареві, що в той час із єврейської крові народиться хлопчик, який – коли виросте – знищить панування єгиптян, а ізраїльтян, навпаки, зробить могутніми. Тому цар наказав усіх єврейських хлопчиків зразу ж після народження кидати в річку і вбивати. Але батькові Мойсея у сні з’явився Бог і пообіцяв врятувати дитину (пор.: Gnilka. Das Matthäusevangelium. – C. 34 –35). Юдейські хлопчики мали бути вбиті з іншої причини, аніж це обґрунтовує Книга Вихід: щоб усунути обітницю – Мойсея.

Цю розповідь, а також віщий сон батька, що провістив порятунок, ставлять поряд з історією про Ісуса, Ірода і невинно вбитих дітей. Та цих подібностей недостатньо, щоб сприймати текст Євангелія від Матея як лише християнську варіацію «Гаггади» Мойсея. Для цього занадто великими є розбіжності між обидвома розповідями. Зрештою, архаїчний виклад Йосифа Флавія треба за часом поставити відразу після Євангелія від Матея, хоча власне історія засвідчує старше передання.

Матей, правда, побачив в історії Мойсея цілком іншу цільову спрямованість і витлумачив, виходячи із цього, всю подію. Ключ до розуміння він бачить у словах пророка: «З Єгипту покликав я мого сина» (Ос. 11:1). Осія розповідає історію Ізраїлю як історію любові Бога зі Своїм народом. Прихильність Бога до Ізраїля тут зображена не як любов наречених, а як любов батьків: «Тому і отримує Ізраїль титул ‘син’… в розумінні прийомного синівства. Основним вчинком батьківської любові є звільнення Сина із Єгипту» (Deissler. Zwölf Propheten. – C. 50). Для Матея пророк говорить тут про Христа: Він є справжнім Сином. Його любить Отець і Його Він покликав із Єгипту.

Для євангеліста наново розпочинається історія Ізраїлю з повернення Ісуса із Єгипту на Святу Землю. Перше повернення додому з країни рабства було, власне, у багатьох аспектах невдалим. В Осії відповіддю на заклик Отця є втеча покликаних: «Що більше Я їх кликав, то більш вони відходили від Мене» (11:2). Цей відхід від заклику звільнитися веде до нового рабства: «Вони не повернуться в Єгипетську країну, але Ашшур царем їхнім буде – за те, що не хотіли повернутися до Мене» (11:5). Отож Ізраїль, так би мовити, все ще є у Єгипті.

Втечею у Єгипет і Своїм поверненням в Обітовану землю Ісус дарує остаточний «вихід». Він є істинно Син. Він не буде втікати від Отця. Він іде додому і веде додому. Він завжди в дорозі до Бога і тому веде із чужини на батьківщину, у властиве і власне. Ісус, «правдивий Син», у дуже глибокому значенні сам пішов на «чужину», щоб всіх нас повернути із неї додому.

Коротку згадку про вбивство дітей у Вифлеємі, яка іде за втечею у Єгипет, Матей знову завершує словом пророка, яке він цього разу бере із Книги Єремії: «В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішили, бо їх немає» (Єр. 31:15; Мт. 2:18). У Єремії ці слова стосуються сповненого надії і радості пророцтва, в якому пророк зі словами, сповненими рішучістю, провіщає відбудову Ізраїлю: «Той, який Ізраїля розсіяв, його збирає й зберігає, як пастир своє стадо. Бо Господь викупив Якова, вирятував з рук того, хто дужчий від нього» (Єр. 31:10-11).

Весь розділ відноситься, ймовірно, до першого періоду діяльності Єремії, коли занепад Асирійського царства, з одного боку, і культова реформа царя Йосії, з другого боку, оживляли надію на відродження Північного царства Ізраїлю, створеного колись родами Йосифа і Веніямина – дітьми Рахилі. Тому у Єремії зразу ж за плачем праматері слідує слово утіхи: «Так говорить Господь: ‘Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за твій біль, – слово Господнє, – вони повернуться з ворожої країни…’» (Єр. 31:16).

У Євангелії від Матея ми знаходимо дві розбіжності з Книгою пророка: у час Єремії гріб Рахилі був локалізований біля веніямино-ефраїмського кордону, отож, біля кордону Північного царства, земель роду синів Рахилі і, між іншим, поблизу батьківщини пророка. У старозавітній час локалізація гробу перемістилася на південь, у місцевість Вифлеєму, іще до Матея.

Друга відмінність полягає у тому, що євангеліст опускає утішаючу обітницю повернення на батьківщину; залишається лише жалібний плач. Мати все ще не є утішена. Так слово пророка, жалібний плач матері у Матея залишається без відповіді розради, як крик до самого Бога, як заклик про розраду, що його не було дано, та він все ще очікується – заклик, на який насправді може відповісти тільки сам Бог. Адже єдиною істинною розрадою, більшою ніж слова, було б воскресіння. Лише у воскресінні була б подолана кривда, усунуте гірке слово, «бо їх уже немає». В сучасній історії крик матерів до Бога зостається, але водночас воскресіння Ісуса скріплює нас у надії на істинну розраду.

Останній відрізок історії дитячих років Ісуса у Матея знову закінчується словами про сповнення, які повинні стати ключем до розуміння всього, що відбувається. Ще раз велично з’являється постать святого Йосифа. Він двічі дістає вказівку уві сні і знову виступає як такий, котрий чує і здатний розрізнити, як послушна і водночас рішуча людина, що діє розумно. Спочатку йому сказано, що помер Ірод і для нього та його сім’ї прийшла година повернення на батьківщину. Це повернення зображено з певною урочистістю: «…і прийшов в Ізраїльську землю» (Мт. 2:21).

Але водночас до нього доходить звістка про трагічну ситуацію Ізраїля в його історичну годину: він дізнається, що в Юдеї править найжорстокіший із синів Ірода, Архелай. Отож там – тобто у Вифлеємі – не могло бути місця для сім’ї Ісуса. Уві сні Йосиф дістає тепер вказівку йти у Галилею.

Те, що після усвідомлення проблеми в Юдеї Йосиф не пішов у Галилею по власній волі, якою правив менш жорстокий Антипа, а був посланий туди ангелом, має показати, що походження Ісуса із Галилеї відповідає божественному провидінню. Вказівка на те, що Ісус походить із Галилеї, постійно розглядалася у публічній діяльності Ісуса як доказ того, що Він не може бути обіцяним Месією. Матей вже тут делікатно виступає проти цієї аргументації. Згодом він знову порушує цю тему на початку публічної діяльності Ісуса і на основі тексту Ісаї 8:23 – 9:2 обґрунтовує, що саме там постане «світло велике», де є «земля темряви» – у колишньому Північному царстві, в «землі Завулона та землі Нафталі» (пор.: Мт. 4:14-16).

Але Матей розглядає ще конкретніший закид, що про місце Назарет немає ніякої обітниці: спаситель ніяк не може походити звідти (пор.: Йо. 1:46). На це євангеліст заперечує: «[Йосиф], прибувши туди, оселився в місті, що зветься Назарет, щоб збулося сказане пророками, що Назорей назветься» (Мт. 2:23). Тим він хоче сказати: назва Ісуса «Назорей», що випливала із Його походження, і на момент написання Євангелія стала історичною, вказує на Нього, як на спадкоємця обітниці. На противагу вище наведеним словам сповнення, Матей покладається тут не на конкретне місце Письма, а на пророків у цілому. В цій назві Ісуса узагальнена їхня надія.

Тим самим Матей залишив складну проблему екзеґетам усіх часів: де закладено це слово надії у пророків?

Перш ніж наблизитися до цього питання, потрібно розглянути, мабуть, кілька зауважень мовного плану. Новий Завіт знає дві назви Ісуса: Nazaraios і Nazarenos. Nazaraios вживається Матеєм, Йоаном та у Діяннях апостолів; Nazarenos – Марком; Лука вживає обидві форми. У семітському мовному світі прихильники Ісуса називались назореями, у грецько-римському мовному просторі їх називали християнами (пор.: Ді. 11:26). Але тепер ми змушені цілком конкретно спитати: чи є у Старому Завіті слід обітниці, який веде до слова «назорей» і може стосуватися Ісуса?

Ансгар Вухерпфеніг у своїй монографії про святого Йосифа детально підсумував складну екзегетичну дискусію. Я спробую вказати лише на найсуттєвіше. Є дві основні лінії розв’язання.

Перша – відсилає до обітниці народження судді Самсона. Ангел, який провіщає його народження, говорить про нього, що з материного лона він буде богопосвяченим – «назореєм», і це повідомляє його матері (Суд. 13:5-7). Проти назви Ісуса як «назорея» свідчить те, що Ісус не виконував приписів назорея, названих у Книзі Суддів, особливо алкогольну заборону. Він не був назореєм у класичному розумінні цього слова. Та все ж, виходячи далеко за такі формальності, саме Він цілковито був Богопосвячений, цілковито приналежний Богові, від материного лона і аж до смерті. Якщо ми згадаємо те, що говорить Лука про жертвування Ісуса, «Первородного», Богові у храмі, або коли матимемо перед очима, як євангеліст Йоан зображає Ісуса тим, котрий цілком іде від Отця, живе від Нього і до Нього, то стане абсолютно очевидно, що Ісус дійсно був Богопосвячений, від материного лона і до смерті на хресті.

Друга лінія тлумачення виходить з того, що в імені «назорей» чується слово «nezer», що є серцевиною Іс. 11:1: «І вийде паросток (nezer) із пня Єссея». Це слово пророка треба читати у єдності месіанської трилогії Іс. 7 («Діва народить»), Іс. 9 (Світло у темряві, «Дитятко нам народилося») і Іс. 11 (паросток пня, над яким стоїть Дух Господа). Оскільки Матей чітко посилається на Іс. 7 і 9, то логічно припустити і посилання на Іс. 11. Особливим у цій обітниці є те, що вона задовго до Давида стосується праотця Єссея. З уже, здавалося б, відмерлого пня з волі Божої проростає новий пагін: він дає новий початок, який все ж залишається в істотній неперервності із передуючою йому історією обітниці.

Як тут не подумати згідно з Євангелієм від Матея про кінець дерева роду, що, з одного боку, цілковито позначений неперервністю божественного діяння спасіння, та все ж вкінці переривається і свідчить про абсолютно новий початок, в який втручається сам Бог і дарує народження, що більше не залежить від людини. Так, ми, по правді, повинні припустити, що Матей у назві Назарет розчув пророче слово про «паросток» (nezer) і в назві Ісуса «назорей» вказав на сповнення обітниці, що Бог із відмерлого пня Єссея подарує новий пагін, на якому спочиватиме Дух Божий.

Врахуймо ще й те, що у написі на хресті Ісус названий Назореєм (ho Nazoraios) (пор.: Йо. 19:19), і так титул отримує своє повне звучання: те, що спочатку повинно було вказати лише Його походження, водночас вказує і на Його сутність: Він є «паросток», він цілком посвячений Богові – від материного лона і до смерті.

Наприкінці цього довгого розділу постає питання: Як нам треба все це сприймати? Чи йдеться справді про історію, яка відбулася, чи це лише богословські роздуми, зодягнені в образ історії? Ян Данілов з цього приводу справедливо зауважує: «Поклоніння мудреців на відміну від сповіщення про Благовіщення (Марії) не заторкує жодного важливого для віри аспекту. Воно могло б бути творінням Матея, натхненним богословською ідеєю; ніщо б при цьому не обвалилось» (Les Evangiles de l’Enfance. – C. 105). Але сам Данілов приходить до переконання, що йдеться про історичні події, значимість яких була по-богословськи викладена юдеохристиянською спільнотою і Матеєм.

Кажучи просто – це і моє переконання. Правда, слід визнати, що за останні 50 років в оцінці історичності стався переворот у думках, який базується не на нових історичних пізнаннях, а на зміненому підході до Святого Письма і до християнського післанництва в цілому. Тоді як Герхард Делінг у IV томі «Богословського словника» до Нового Завіту (1942) бачить історичність розповіді про мудреців переконливою з огляду на історичні дослідження (пор.: Theologisches Wörterbuch zum Neuen Testament. – C. 362, прим. 11), то такі абсолютно церковно налаштовані екзеґети як Ернст Нелєсен або Рудольф Пеш виступають проти історичності, або, принаймні, залишають це питання нерозв’язаним.

З огляду на таку ситуацію заслуговує на увагу вельми виважена позиція Клауса Бергера в його Коментарі до Нового Завіту, що вийшов у 2011 р. «Навіть лише при одноразовому підтвердженні… аж до доказу протилежного слід виходити з того, що євангелісти не хотіли вводити в оману своїх читачів, а хотіли передати історичні події… Ставити під сумнів історичність цієї розповіді перевершує усяку допустиму компетенцію істориків» (Kommentarzum Neuen Testament. III/1. – C. 20).

З цим я можу лише погодитися. Обидва розділи історії дитинства Ісуса від Матея не є зодягнутими в історію роздумами, навпаки: Матей розповідає нам дійсну історію, по-богословськи осмислену і витлумачену, і так допомагає нам глибше зрозуміти таїнство Ісуса.

Попередній запис

МУДРЕЦІ ЗІ СХОДУ

Поклоніння волхвів, Хуго Ван Дер Гус ЗІРКА А тепер ще раз повертаємося до зірки, яка згідно ... Читати далі

Наступний запис

ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ІСУС У ХРАМІ

Отрок Ісус у Храмі, Генріх Хофман Окрім історії народження Ісуса, св. Лука зберіг для нас ще ... Читати далі