Окрім історії народження Ісуса, св. Лука зберіг для нас ще одне цінне невелике передання із дитинства, в якому особливо засяяло таїнство Ісуса. Нам розповідають, що батьки Ісуса кожного року здійснювали прощу на свято Пасхи в Єрусалим. Сім’я Ісуса була побожною, вона зберігала Закон.
У зображенні Ісуса вказується іноді лише на бунтарство, на Його виступ проти фальшивої побожності. Отже, Ісус постає як ліберал або як революціонер. Насправді Ісус у Своєму післанництві як Син започаткував новий рівень стосунків із Богом, відкрив новий вимір людського ставлення до Бога. Але це не є нападом на побожність Ізраїля. Свобода Ісуса не є свободою ліберала. Це свобода Сина і, отже, свобода істинно побожного. Як Син Ісус несе нову свободу, але це не є свободою вільного від обов’язків, а свободою того, Який єдиний з волею Отця і Який допомагає людині стати вільною у внутрішньому єднанні з Богом.
Ісус прийшов не щоб відмінити, а щоб сповнити (пор.: Мт. 5:17). Цей зв’язок, що походить із синівства, із радикальної новизни і радикальної вірності якраз і виявляється у маленькій історії дванадцятирічного; я б сказав, це є її власне богословським змістом.
Повернімося до батьків Ісуса. Тора приписує, що кожен ізраїльтянин повинен з’явитися у храмі на три великі свята – Пасху, седмицю і свято кучок (пор.: Вих. 23:17; 34:23-24; Втор. 16:16-17). Питання про те, чи жінки також зобов’язані до цієї прощі, було предметом суперечки між школами Шамая і Гілеля. Хлопчиків це стосувалося по виповненні 13 років. Але водночас було приписано, що вони поступово повинні звикати до виконання Закону. Цьому могла послужити проща уже в 12 років. Те, що Марія та Ісус були присутні на прощі, ще раз підтверджує побожність сім’ї Ісуса.
Роздумаймо в цьому контексті про глибший зміст прощі: Ізраїль, ідучи три рази в рік до храму, є немовби народом Божим у паломництві, який завжди в дорозі до свого Бога і повсякчас отримує в єдиному храмі свою ідентичність і свою єдність від зустрічі з Богом. Свята Родина стає в ряди цієї великої подорожуючої до храму і до Бога спільноти.
При поверненні додому стається щось несподіване. Ісус не пішов з ними, а залишився в Єрусалимі. Його батьки помічають це лише в кінці цілого дня подорожі. Для них, очевидно, було цілком нормальним припустити, що Ісус є десь серед групи прочан. Лука вживає для цього слово synodia – «спільнота подорожуючих» – слово зі сфери вжитку подорожі в каравані. Нам це здається аж надто бездушним, така поведінка Святої Родини дивує нас. Але це нам чудово демонструє, що у Святій Родині свобода і послух були добре взаємопов’язані. Дванадцятирічному хлопчикові було дозволено проводити час із ровесниками і друзями та залишатися під час подорожі у їхньому товаристві. Звісно, ввечері батьки чекали Його.
Те, що Він потім не з’явився, не має абсолютно нічого спільного зі свободою молодих людей, а вказує на інший рівень, як виявилося, на особливе післанництво Сина. Відтоді для батьків почалися дні, сповнені страху і тривоги. Євангеліст розповідає нам, що вони шукали Ісуса в храмі лише через три дні, де Він сидів серед учителів, слухав їх і ставив запитання (пор.: Лк. 2:46).
Три дні можна пояснити цілком практично: один день Марія з Йосифом ішли у північному напрямку, ще один день їм був потрібний, щоб повернутися назад, а на третій день вони нарешті знайшли Ісуса. Хоча три дні є цілком реалістичним часовим проміжком, та все ж треба визнати правоту Рене Лаурентіна, який побачив тут натяк на три дні між хрестом і воскресінням. Це три дні вистражданої відсутності Ісуса, дні темряви, важкість якої відчувається у словах Матері: «Дитино, чому Ти це так зробив нам? Ось батько Твій і я, боліючи, Тебе шукали» (Лк. 2:48). Так від першої Пасхи Ісуса тут є перехід, арка, до Його останньої – Пасхи хреста.
Божественне післанництво Ісуса розриває усякі людські мірки і знову стає для людини незрозумілим таїнством. Марія відчула в цю годину біль, як від меча, про який говорив Симеон (пор.: Лк. 2:35). Що ближче людина підходить до Ісуса, то більше втягується у таїнство Його страстей.
Разючою є відповідь Ісуса на запитання Матері: «Як? Ви мене шукали? Чи ви не знали, де має бути дитина? Що Вона повинна бути в домі Її Отця, ‘при справах Отця Мого?’ (Лк. 2:49)». Ісус каже батькам: «Я є саме там, де повинен бути – біля Отця, у Його домі».
У цій відповіді важливими є перш за все два аспекти. Марія сказала: «Ось батько Твій і я, боліючи, Тебе шукали». Ісус виправляє її: Я є в Отця. Не Йосиф є Моїм батьком, а інший – сам Бог. Йому Я належу, у Нього Я є. Чи могло бути ще ясніше відображено синівство Боже?
З цим безпосередньо пов’язаний другий аспект. Ісус говорив про «повинен», якому Він слідує. Син, дитина, повинна бути біля батька. Грецьке слово dei, що вживає Лука, знову і знову з’являється у Євангелії там, де йдеться про волю Божу, якій Ісус підпорядковується. Він «повинен» багато страждати, бути відкинутим, вбитим і воскреснути, каже Ісус після Петрового визнання Своїм учням (пор.: Мр. 8:31). Це «повинен» присутнє уже в цю ранню годину. Він повинен бути при Отцеві, і, отже, стає очевидним: те, що видається непослухом чи недоречною свободою щодо батьків є насправді саме виявом Його Синівського послуху. Він перебуває в храмі не як бунтар супроти батьків, а якраз як слухняний, з тим самим послухом, який веде до хреста і до воскресіння.
Святий Лука описує реакцію Марії і Йосифа на слова Ісуса двома висловами: «Але вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм», і «мати Його зберігала всі ці слова у своїм серці» (Лк. 2:50.51). Слово Ісуса є занадто великим для цього моменту. І віра Марії є також вірою «в дорозі», вірою, що знову та знову потрапляє у незрозуміння і повинна визрівати, долаючи темряву. Марія не розуміє слів Ісуса, але вона зберігає їх у своєму серці і там дає їм можливість поволі визріти.
Слова Ісуса завше більші за наш розум. Вони повсякчас перевищують наше розуміння. Зрозумілим є намагання применшити їх, нагнути до наших масштабів. До правильного витлумачення слів Ісуса якраз належить покора прийняти цю перевершуючу нас велич, не применшувати Ісусових слів запитанням, чого нам слід від Нього чекати. Він дає нам велике. Вірити – означає підкоритися цій величі і поволі доростати до неї.
Тому Марія цілком усвідомлено зображена Лукою як зразково віруюча: «Щаслива та, що повірила», – сказала до неї Єлисавета (Лк. 1:45). Наведеним двічі в історії дитинства Ісуса висловом, що Марія зберігала слова у своєму серці (пор.: Лк. 2:19. 51), Лука, так би мовити, вказує на джерело, звідки він черпає свою розповідь. Водночас Марія постає не лише як велика віруюча, а й як образ Церкви, яка зберігає у своєму серці і несе далі Слово Боже.
«І Він пішов з ними й повернувсь у Назарет і був їм слухняний… Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2:51 і далі). Після миті, коли спалахнув великий послух Отцеві, в якому перебував Ісус, Він повертається назад у нормальну ситуацію Своєї родини – у покору простого життя і до послуху Своїм земним батькам.
Що стосується вислову про те, що Ісус зростав у мудрості й у віці, Лука додає уривок із Першої книги Самуїла, де йдеться про юного Самуїла (пор.: 2:26): Він зростав у ласці (милості, уподобанні) у Бога і в людей. Тим самим євангеліст ще раз показує зв’язок між історією Самуїла та історією дитинства Ісуса, який появився спочатку у величанні Богородиці, хвалебній пісні Марії при зустрічі із Єлисаветою. Цей гімн радості і хвали Богові, Який любить малих, є новим формулюванням подячної молитви, якою Анна, мати Самуїла, що була бездітною, дякує за дар хлопчика, яким Господь змінив її страждання. В історії Ісуса, як сповіщає нам євангеліст своїм цитуванням, на вищому рівні остаточно повторюється історія Самуїла.
Важливо також, що Лука говорить про зростання Ісуса не лише віком, але й мудрістю. Єдине чітко виявилося у відповіді дванадцятирічного хлопчика, що батька – Бога – Він знає зі Свого єства. Він сам знає Бога не лише через людей, які свідчать про Нього, але Він пізнає Його у Собі самому. Він як Син є з Отцем на ти. Він живе у Його присутності. Він бачить Його. Йоан говорить, що Він Єдиний, хто спочиває при серці Отця і тому може свідчити про Нього (пор.: Йо. 1:18). Саме це чітко сказано у відповіді дванадцятирічного: Він – біля Отця, Він бачить речі і людей у Його світлі.
І водночас істинним є те, що Його мудрість зростає. Як людина Він не живе в абстрактному всевіданні, а вплетений у конкретну історію, у місце і час, у періоди людського життя, і звідти дістає конкретний образ Свого знання. Тут цілком ясно виявляється, що Він мислив і вчився як людина.
Справді, стає очевидним, що Він є істинною людиною і істинним Богом, як це сповідує Церква. Взаємопроникнення цих двох складових ми не можемо збагнути остаточно. Це залишається таїнством і все ж цілком конкретно виявляється в історії маленького дванадцятирічного хлопчика, яка водночас відкриває двері у цілісність Його постаті, яку нам описують євангелісти.
