Коли вони трохи пройшлися гарячою висушеною дорогою і з насолодою перепочили в затінку, звідкись почулися стогони. На узбіччі дороги, під скелею, на палючому сонці лежав літній чоловік. Його нога була придавлена величезним уламком скелі, так що він більше не міг рухатися. Як довго бідолаха лежав там? Дженні відразу кинулася до нього, однак Том швидко вийняв маленьку мушлю із кишені і промовив у неї:
– Мій пане! Чи можемо ми надати допомогу людині з приваленою ногою?
Справді, саме наступної миті він почув голос свого пана:
– Так, Томе. Безсумнівно, ти можеш надати допомогу. Цей чоловік дійсно потребує її. Тому я вас двох і послав до нього!
Тим часом Дженні стала поряд із чоловіком так, що певною мірою його голова опинилася в затінку, і почала проганяти від нього мух за допомогою зірваної тут же папороті.
– Томе, біжи швидше і принеси води! Бідолаха знемагає від спраги!
Тієї ж миті Том вийняв пляшку води, яка виявилася в їхній сумці завдяки передбачливій турботі сина царя.
Саме тієї миті чоловік розплющив очі і, схоже, прийшов до тями. Тоді Дженні спробувала посадити його і дала йому зробити кілька ковтків. Потім чоловік знову знепритомнів, і Дженні обережно поклала його назад на землю. Коли ж дівчинка змила водою, яка залишилася, шар бруду з його обличчя, то впізнала цього чоловіка. Цим жалюгідним створінням був не хто інший, як… Її батько-розбійник! Приголомшена, вона прошепотіла це Томові на вухо. Тепер хлопчик дійсно по-дитячому попрохав допомоги в царя.
І відразу отримав відповідь:
– Дженні повинна його простити, а потім зцілити за допомогою мого імені!
– Але все ж спочатку треба прибрати уламок скелі, – сказав Том вперся в нього.
Та як хлопчик не намагався, не міг упоратися з ним. Раптом хлопчик почув, як Дженні щось говорить. Не встиг він обернутися до неї, як камінь швидко зрушився в бік якоюсь невидимою силою, звільнивши чоловіка, що лежав під ним.
– Від чого це? – поцікавився Том.
– Думаю, це від того, що я сказала батькові, що прощаю йому все, що він мені зробив лихого. Тієї ж миті уламок зрушив! – зраділа Дженні.
Однак вона знову стала серйозною, коли побачила розтрощену ногу старого: тепер він ніколи більше не зможе ходити. До того ж, він втратив дуже багато крові.
Помітивши її розгубленість, Том смикнув дівчинку:
– Невже ти забула, що нам потрібно робити?
– Так, його ім’я!
Отож вони стали навколішки з обох боків біля старого чоловіка, поклали руки на хвору ногу і вимовили ім’я свого пана – так само, як Том уже цьому навчився. Спочатку ніщо навіть не ворухнулося, але юні воїни із армії царя знали, що мало щось статися! Том уже одного разу це пережив і часто розповідав про це Дженні. Проте минуло трохи часу, та нічого не змінилося. Діти спробували ще раз. Знову нічого не було видно. У Дженні на очі навернулися сльози:
– Ти ж можеш допомогти, пане! Яви свою силу! – вигукнула вона майже у відчаї.
Нарешті вони відчули, як під їхніми руками щось заворушилося. Від неймовірної радості діти заспівали пісню про свого могутнього пана. Повільно, дуже повільно нога стала випрямлятися, її кістки зрослися, а рани затяглися м’ясом і шкірою. Здивовано і вдячно вони разом дивилися на це чудо.
Раптом старий прийшов до тями. Він не міг повірити, що діти прибрали з нього важкий уламок скелі, а нога більше не боліла і була цілком здоровою. Хоча на штанях ще залишилася величезна кривава пляма. Діти підсіли до нього на траву і почали розповідати, як ім’я сина царя подарувало йому зцілення. Коли ж він, нарешті, впізнав у Дженні свою доньку, то злякано витріщився на неї. Чоловік не вірив своїм очам, оскільки дівчинка так змінилася. Вона більше не була скаліченим жалюгідним створінням, яке він знав і зневажав.
Перед ним сиділа вродлива, струнка і юна панночка. Хитаючи головою, він щось промимрив про себе, але йому дуже сподобалося, що Дженні простила його і допомогла. Після цього діти розповіли старому, звичайно ж, про царя і своє спасіння, про сина і про замок.
Старий ніяк не міг повірити почутому. Коли ж рятувальники запропонували піти з ними до замку, він похитав головою:
– Мені все-таки краще залишитися за межами замку. У такому віці я вже не можу перемінитися. Але я радий, що знову можу ходити! Цього мені з головою вистачить на решту мого життя.
Цього вони обоє не очікували. У них у голові не вкладалося, що хтось міг відмовитися від запрошення в замок. Але жодні вмовляння не допомагали. Дітям не вдалося запевнити батька Дженні, тож вони сумно і розчаровано дивилися услід старому, який віддалявся.
Мовчки Том і Дженні повернулися до замку, їхні серця обливалися кров’ю. Вони сіли на свої місця і тихо чекали, доки повернуться інші.
Чого тільки не довелося пережити іншим дітям! Більшість із них привели із собою в замок нових людей. Скільки було розповідей і здивування! Син царя радів разом із дітьми. Потім він звернув увагу на Дженні і Тома, які були засмучені. Він присів поряд із ними, обійняв їх і втішив:
– Я можу зрозуміти ваше розчарування. Часто буває так, що люди не хочуть довіритися моїм словам! Якщо вони обирають інший шлях – мені це теж завдає болю. Але ви не повинні здаватися! У мене є наступний план. І ви маєте допомогти мені в його здійсненні!
У дитячих очах замерехтіла надія. Звичайно ж, вони горіли бажанням допомогти. Але що ж вони могли зробити?
– Послухайте всі! – вигукнув тоді син царя. – Я задумав дещо грандіозне стосовно батька Дженні і всієї розбійницької ватаги! Але все це необхідно ретельно підготувати. Хто мені допоможе?
Усі захоплено заявили про свою готовність.
– Але це буде нелегко! – попередив він
Однак усі діти забажали брати участь у його задумі.
