«О це здорово! Це були друзі! Навіть якщо виникнуть складнощі, вони все одно бажають взяти участь! Мати друзів – це прекрасно!» – у хлопчика потепліло на серці.
Заради нього вони були готові наражатися на таку небезпеку?! Можливо, вони не мали жодного уявлення про те, якими жорстокими були розбійники! Чи було синові царя взагалі зрозуміло, що він прагне робити? Коли він, Том, думав про розбійників, йому ставало моторошно. Але потім він пригадував, що його пан був безмежно могутнім. А що, коли він сам не піде разом з ними? Том і його друзі поряд із розбійницькою ватагою виглядали б лише жалюгідними створіннями. Просто безнадійними.
Тоді Том підняв очі.
– Так, – кивнув йому син царя. – Зараз справа набуває серйозних обертів! Вам слід ще дечому навчитися.
Ага, тепер нарешті розпочнеться! Том відчув, як нібито м’язи рук стали ще сильнішими. Овва! Тоді треба було ще дещо для цього зробити! Хлопчик знову побачив себе на бойовому навчанні. Цього вечора через сильне хвилювання він довго не міг заснути.
Однак, як завжди, все пішло іншим чином, аніж він уявляв, оскільки наступного ранку син царя оголосив:
– Друзі, нам будуть необхідні нові приміщення. Тому ви повинні допомогти в будівництві. Одні копатимуть рови для фундаменту, другі постачатимуть каміння, треті мішатимуть будівельний розчин, зводитимуть стіну і так далі. Першою групою керуватиме Вен, другою – Роберт, третьою…
Звісно, Томові теж треба було взяти на себе обов’язок керівництва групою. Таке відчуття було в нього на серці. З його здібностями! Однак син царя не назвав його імені серед керівників, а розподілив його в групу Роберта. Його команда мала постачати каміння. Роберт був худорлявим хлопчиком. Він був одним із тихих, навіть сором’язливих хлопчаків. Том ніколи не чув від нього жодного голосного слова. І він – керівник?! Це, напевно, помилка! Том хотів попередити свого пана, однак той не звертав на нього уваги і продовжував вказувати кожному з групи його місце. А на завершення додав:
– Діти, дуже важливо, щоб кожна група була в єднанні. Інакше нічого не вийде! Отже, бажаю успіху!
Після цих слів він вийшов із зали.
* * *
«Бажаю успіху!» Невже він не жартує? У цій групі! З такою роботою! У кам’яному кар’єрі було спекотно і сухо. Тут лежали кам’яні блоки. Їх треба було розбивати на невеликі будівельні камені. Том відразу взяв найбільший молот. Усі повинні побачити, на що він здатний. Тут усе залежало від сили ударів. Що за дурна робота! Він ударив щосили по брилі. Ой!!! Брила розкололася, й уламок від неї полетів йому просто в лоба.
Том ледве не знепритомнів від болю. Йому довелося сісти. Із його рани на лобі струменіла кров. На лихо, до нього наближався Роберт. Приховати це від нього не вийде. Який сором! Найкраще – він заплющить очі… Не промовивши жодного слова, Роберт приклеїв на лоба Томові великий охолоджувальний пластир. Біль потроху вщух. Потім спокійно і по-діловому Роберт показав Томові, як можна було, здійснюючи силу-силенну маленьких ударів за допомогою кайла, розбити брили на кам’яні шматки потрібного розміру. Звідки він міг так детально все знати? Здавалося, для нього це було зовсім легко.
Та коли Том згодом спробував повторити це за ним, то ще досить тривалий час не міг досягнути потрібного результату. Чим більше хлопчик кував молотом, тим більше йому доводилося сердитися. Один раз він ударяв дуже слабо, і тоді в камінні були тільки щілини. Інший раз – занадто сильно, і тоді все розбивалося в непотрібному місці. До того ж, у його вухах гуло від сильного шуму! А руки вже зовсім набрякли від неотесаного каміння.
Чому взагалі він повинен саме так розбивати каміння? А все тому, що так хотів Роберт. Ні, Том не хотів це терпіти! Він покинув свій інструмент, засунув руки в кишені штанів і неквапно побрів до найближчого виступу скелі – ніби хотів прогулятися або перепочити. Насправді ж хлопчик волів непомітно втекти звідси і пошукати собі деінде більш придатну роботу. Напевно, можна було знайти щось краще.
* * *
Він мало не зіштовхнувся з кимсь, хто саме обходив виступ скелі. Це був… його пан.
– Щось сталося, Томе? Я саме хотів подивитися на вашу роботу!
Він узяв хлопчика за руку і пішов із ним до колоди, яка лежала неподалік. Вони обидва сіли на неї. Спочатку Том дуже засоромився, що пан застав його саме тоді, коли він тікав. Оскільки ж той дивився на нього зовсім не докірливо, а навіть так, неначебто розумів його, то хлопчик зумів усе йому розповісти: своє розчарування, що він не став керівником, вагання стосовно Роберта, роздратування через роботу. Том запитав:
– Скажи, будь ласка, навіщо це все? Ми ж хочемо перемогти розбійницьку ватагу!
– Саме тому, Томе, – син царя аж ніяк не виглядав розгніваним, він підбадьорливо усміхнувся йому. – Ти ще пам’ятаєш, як нещодавно казав, що довіряєш мені?
Том кивнув. У цьому він, як і раніше, був твердий.
– Отже, довіряй мені, будь ласка. Я не зробив помилки, коли направив тебе саме в цю групу і саме на таку роботу.
Зараз у Тома знову з’явилася причина гніватися на себе, оскільки він зрозумів, що вважав себе розумнішим за свого пана, тоді коли той задумав для нього щось дивовижне – у нього для кожного були найкращі плани:
– О, як мені шкода! Вибач мені, Еммануїле! – тільки й міг вимовити Том.
Коли ж син царя згідливо кивнув, Том від щирого серця додав:
– Заради тебе я зроблю все!
Хіба він уже якось не казав цих слів? Так, раніше. Як же він знову забув про них?
Незважаючи на це, його пан радів:
– Дякую, Томе. Зараз ти маєш можливість довести це. Мені потрібні такі бійці, які цілком довіряють мені, роблять усе заради мене і навіть підкоряються людям, яких я призначив керівниками над ними. Цьому теж слід навчитися. А тепер, мій друже, знову берись до роботи!
Син царя хотів відвести Тома назад до групи, але було більш схоже на те, що Том тягнув його. Так сильно він хотів показати панові, що бажав заради нього продовжувати справу. Він хотів зробити багато чого і висікти чудові кам’яні шматочки, навіть попри те, що робота важка, і в нього вже з’явилися мозолі.
Тепер робота стала для нього не такою складною. Коли Роберт наступного разу проходив повз Тома, схвально кивнув. Тоді хлопчик ще більше почав старатися. Правда, він не міг зрозуміти інших дітей. Щогодини вони робили на кілька хвилин перерву, сідали в затінку і співали пісні. Але же це було тут недоречно, адже було так багато роботи! Через напружену працю Том зовсім не помічав, як діти щоразу, зміцнившись таким чином, радісно бралися до роботи. Те, що вони при цьому ще продовжували співати і мугикати упівголоса, хлопчик не чув через голосний стук молота. У нього зовсім не було часу звертати увагу на них.
* * *
Нарешті настав вечір. Том більше не міг працювати. Він був украй виснажений. Якби Роберт не підтримав його, він би не дістався замку. Увійшовши до кімнати, хлопчик відразу ж упав на ліжко. Він був надто стомленим, щоб іти їсти… Раптом хтось до нього підсів. Це була Дженні. Вони не бачилися весь день, оскільки дівчинку розподілили в іншу групу. Вона саджала квіти і виривала бур’яни. Хіба вона не була такою стомленою, як він? Звісно, незвична робота її теж заморила. Особливо через те, що їй доводилося багато нахилятися. Але зараз після вечері вона виглядала цілком бадьорою.
Дженні повідомила його, що він має іти ще до батька. Зараз? Коли він так виснажений, такий запилений і просякнутий потом?
– Звісно ж, – наполягала Дженні, – він чекає на тебе!
Тоді Том схопився. Він не повинен примушувати царя чекати!
Дорогою в хлопчика промайнула думка: «Чи побачить батько відразу пластир на моєму лобі?» Однак коли він увійшов до кімнати царя, на нього знову чекав сюрприз: цар сидів за щедро накритим столом і запросив Тома зайняти місце навпроти нього. Тепер хлопчик міг розтягтися на м’якій спинці дивана, оскільки почувався занадто стомленим, щоб сидіти. Він повинен був лише енергійно взятися і з’їсти все, що йому хотілося. Нічого собі, який вибір страв! Том відразу простягнув руку за соковито-солодким фруктовим соком – він відчував таку спрагу.
Тоді він помітив, якою брудною була його рука. Фе! Він швиденько відтягнув її і сховав під стіл. Але батько це помітив.
Сміючись, він обійшов стіл, сів біля Тома, взяв його за руку і сказав:
– Ти можеш прийти до мене навіть брудним. Я тебе люблю і таким! Ти ж працював для мене і втомився. Дозволь мені помити тобі руки. Мені це не важко зробити!
Том хотів був заперечити. Він не міг дозволити, щоб його батько, могутній цар, так обслуговував його. Однак цар саме прийшов із мискою води і білосніжним рушником.
– Томе, будь ласка, заради мене! Я з великою радістю зроблю це. Опусти сюди свої руки, тобі стане добре. І ще раз – заради мене!
Це було надзвичайно. Том здався і вимив свої руки. Оце так насолода!..
Фе, вода стала зовсім мутною! І як він міг забути помити руки перед візитом до царя? Справді, слід було це зробити! Хлопчик швидко витер руки. Тепер він міг з величезним апетитом братися до цієї святкової їжі.
Тим часом батько виніс миску. Коли він повернувся, то став навколішки поряд із Томом і розв’язав йому шнурки на черевиках.
– Томе, сядь зручніше. Ти спокійно можеш роззутися.
І він акуратно зняв запорошені черевики з ніг хлопчака.
Том був зворушений, що цар зробив подібне! Як він любив його! Це було ще краще за їжу, ще прекрасніше за чисте повітря для ніг і воду для рук. Певний час вони не розмовляли. Том пригощався на славу, батько дивився на нього. У залі було надзвичайно тепло і комфортно. Тоді Том зміг розповісти про свою роботу. Він не приховав своїх труднощів із камінням і Робертом, з іншими і ним самим. Чому він, власне, так стомився? Можливо, він працював більше за інших?
* * *
Тоді батько попросив його підійти до незвичайного вікна в кутку кімнати. У ньому перед Томом відразу постала дивна картина. Хлопчик зумів побачити, як він сьогодні працював. Спочатку він побачив своє робоче місце, потім – роботу і все, що там відбувалося. Незвичайним було те, що працівники були розмальовані різними кольорами, які час від часу змінювалися. Наприклад, сам він був зовсім темним, коли бив молотком по перших кам’яних брилах. Після поради Роберта він став трохи світлішим. Після зустрічі із сином царя він запалав червоним кольором.
Інші, котрі перед цим були скоріше жовтими, завдяки візиту сина царя знову забарвилися яскраво-червоним кольором і працювали швидше. З часом червоний колір певною мірою слабшав. Однак щоразу, коли діти збиралися в затінку для співу, Том побачив там джерело, якого до цього не бачив. І всі пили з нього, після чого знову ставали вогняно-червоними. Лише він, Том, ставав усе більш блідим, сірим.
– Бачиш, мій хлопчику, ти працював за допомогою власних сил. Додай тепер до них і мої!
Том зрозумів. Він хотів завтра також почати пити із джерела.
* * *
Справді, так ішло дедалі легше. Рано-вранці Том приходив до батька по його силу. Коли ж той обіймав його, у Тома вливалася велика радість і порив до роботи – до будь-якої. І щоразу, коли він наприкінці кожної години разом з іншими співав пісні царя, то почувався так, ніби в нього знову вливалася ця сила і радість, ніби напився освіжаючої води.
Цього вечора Том зміг повернутися додому самостійно, насолоджуватися з іншими вечерею і потім ще досить довго теревенити із Дженні. Він розповів їй також, що він пережив минулого вечора з батьком.
– Уяви собі, цар навіть зняв з мене брудні черевики! Власноруч!
Дженні теж була глибоко зворушена. Але потім вона подумала і сказала:
– Послухай, Томе, у мене є ідея! Якщо цар береться за брудні черевики, то ми теж можемо це зробити. Ходімо, сьогодні увечері потайки почистимо взуття наших братів і сестер. Оце буде сюрприз! Завтра неділя – і, звісно, більшість із них не подумають зробити це сьогодні!
– От вони зрадіють рано-вранці! Ух, так, тоді я теж із тобою! – засміявся Том і відразу побіг збирати взуття, яке стояло біля дверей кімнат.
Хоча він ніколи в житті не чистив своїх власних черевиків (не кажучи вже про взуття інших). Однак це принесло задоволення! Хлопчик намащував черевики кремом і чистив їх щіткою доти, доки вони не заблищать.
Наступного ранку діти застрибали від радощів, коли побачили сюрприз біля дверей своїх кімнат. А син царя найперше сказав:
– Сьогодні в нас особливий день завдяки декому із вас. Цим вони стали ще більш схожими на мене.
Дженні і Том потайки переморгнулися, і на серці в них стало неймовірно радісно.
* * *
Після цього почав говорити син царя. Він похвалив дітей за їхню роботу. Сьогодні вони могли відпочивати, гратися і спати. Однак той, хто хотів щось зробити для розбійницької ватаги, мав залишитися тут. Майже всі залишилися і напружено чекали пояснень.
Нарешті син царя відсунув убік завісу на передній стіні зали, в якій вони зібралися. Там з’явилася жива картина, подібна до тої, яку Том бачив у царя. Прекрасною її аж ніяк не можна було назвати! Поселення людей у лісі. Жахливі халупи, брудні темні печери. Люди там – жорстокі, обірвані, такі звиклі використовувати грубу силу. Том відразу зрозумів: це була його розбійницька ватага. Але дивно – ні, жахливо: земля, на якій стояло поселення, була криваво-червоною, навіть темно-червоного кольору. Над усім цим стояв якийсь товстий шар хмар. Можливо, це була чорна хмара диму? Жоден сонячний промінь не міг проникнути туди, все було похмурим і неймовірно обтяжливим.
Діти здригнулися. Це було наче вир, який затягував у згубу, у відчай. Вони, немов прикуті, втупилися в темряву. Холодний жах підкочувався до них. Раптом діти почули крик, подібний до гучного реву лева. Вони поглянули на свого пана. Той стояв перед ними осяйно світлий, значно вищий, ніж раніше. У правиці він тримав довге берло зі знаменом, яким ударяв по землі і вигукував гучним голосом:
– Не бійтеся! Моє світло сильніше за всю темінь світу!
Діти злякалися. Від страху в них затремтіли коліна. Однак вони знали, що належали йому, і гордилися ним – своїм братом! Тому юні бійці почали волати і плескати:
– Так, ти – переможець! Прийми владу над своїм царством! Ми підемо за тобою.
Несподівано їхні слова склалися в пісню, яку вони співали знову і знову із дедалі більшим натхненням.
Син царя засміявся і переможним жестом вказав на картину. Тоді в ній щось зарухалося! Чим більше діти співали, тим більше розвіювалися хмари, і вже один сонячний промінь зміг проникнути крізь чорний шар диму. Люди внизу здивовано дивилися угору і протирали очі.
– Продовжуйте так і далі! Це початок боротьби! – тріумфував син царя, а діти співали, поки не стомилися і не охрипли.
Тоді вони помітили, що завдяки їхньому співу в шарі хмар утворилася велика дірка. Наступної неділі вони бажали це продовжити. Зараз же вони були зголоднілі і хотіли відпочити.
Цього вечора Том ліг спати, сповнений подиву. Такого він не міг і уявити. Вони боролися з розбійниками зовсім інакше…
* * *
Наступного дня група Тома повинна була постачати каміння на будівельний майданчик. Це приносило задоволення, бо працівникам не доводилося носити його, оскільки там були рейки, якими можна було рухати маленькі візки. Звичайно, ці візки необхідно було завантажити. Потім юний воїн мав штовхати візок. Коли ж він під власною вагою їхав до будівельного майданчика, то тієї миті можна було заскочити на нього і проїхатися вниз. Як це було весело! Кожен хотів прокататися якнайчастіше.
Том так гаряче взявся за роботу, – заради свого пана він хотів так багато зробити, – що йому припадало прокататися частіше, ніж іншим. Він не помітив, що діти перешіптувалися одне з одним і невдоволено дивилися на нього. Тоді раптом його візок зупинився. Він більше не котився. Том зліз з нього і почав все оглядати. Ніде не було жодної перешкоди, абсолютно ніякої.
* * *
Що ж йому робити? Він побіг назад до групи. Декілька дітей помітили цю поломку і зловтішно посміхнулися услід. Том попросив Роберта допомогти, але той, на диво, зібрав докупи групу. Коли всі зібралися, ватажок запропонував подумати, чи все між ними гаразд. Тоді кілька облич почервоніло, і діти упівголоса визнали, що позаздрили Томові і раділи зіпсуванню візка. Вони попросили в нього вибачення. Том теж пожалкував, що перед усіма поспішав уперед і попросив пробачення. Коли він простяг їм руку для примирення, вони почули гуркіт. Візок зрушив і покотився вниз. Тоді всі діти побігли за ним і заплескали в долоні.
Вони допомагали одне одному. Розповідали історії і багато жартували. Так робота пішла значно краще! Водночас Тома приголомшило те, що Роберт завжди точно знав, що слід було робити. Коли він зізнався про це йому, той засміявся:
– Справа набагато простіша, аніж ти думаєш. Ти же знаєш, що в мене завжди із собою моя мушля. Через неї я скрізь можу зв’язатися зі своїм паном і отримати потрібну пораду.
А його мушля? Про неї Том геть забув! Як добре було використовувати її в роботі, на відпочинку і навіть уночі, коли він не міг спати! Звісно, батько теж зрадів би, якби протягом дня час від часу вони могли розмовляти один з одним. Сьогодні ввечері він хотів би розшукати її, а вранці відразу застосувати.
