Коли вони обидва наблизилися до тронної зали, масивні двійчасті двері відчинилися мовби самі собою. Том злякався, оскільки в залі побачив величезні фігури, від яких відходило неймовірне сяйво. Ні, він ні в якому разі не посміє увійти! Син царя помітив його вагання, повернувся і сказав Томові:
– Не бійся! Ти мій!
Потім він увійшов до зали. Раптом усі ті могутні мужі упали ниць перед сином царя, і запанувала глибока тиша. Том сховався за своїм паном і пішов слідом за ним уперед.
Зробивши кілька кроків, вони зупинилися, оскільки від трону назустріч їм ішов цар. Із дружнім вигуком він обійняв сина і хотів разом з ним обійняти і Тома – маленького, жалюгідного, некорисного хлопчика-розбійника, який ледь усе не зіпсував! Якби він тільки міг провалитися крізь землю! Однак Том із таким задоволенням хотів упасти в обійми батька – це було його палким бажанням. Але він не міг. Хлопчик стояв тут як пень, схиливши голову, стиснувши в кишенях кулаки. Він почув, як батько сумно, але з любов’ю запитав його:
– Томе, що трапилося? Чому ти не приймаєш моєї любові?
З почервонілим від сорому обличчям Том промимрив:
– Я ж утік звідси. У мене більше немає моєї корони! Я більше не твоє дитя!
Тоді цар сказав:
– Томе, ти був і є моїм дитям! Мій син простив тебе. Тому між нами і тобою усе гаразд. Тобі лише одного не вистачає: ти повинен простити самого себе.
Простити самого себе? Ніколи він ще не чув нічого подібного. У його голові постійно лунало: «Як я тільки міг! Як я тільки міг! Як я тільки міг!» Гіркі сльози потекли по його обличчю, коли він подумав про те, що вчинив.
Однак син поклав свою руку на плече Тома і підказав:
– Ти помічаєш, як ти все ще вперто тримаєшся за свою провину? Ходімо, віддай мені також і свої постійні докори собі самому, звільнись від них. У нас ти теж можеш щось вчинити невірно, але, попри все це, ми любимо тебе! Хіба ми не простили тебе?
Том поглянув угору. В очах царя і його сина дійсно була лише доброта. Нарешті він видавав сам із себе:
– Так, я прощаю самого себе.
Наступної миті докірливі голоси в його душі затихли.
Коли ж син витяг зі зборок свого вбрання щось золоте і увінчав ним Тома, тронна зала наповнилася шаленою радістю присутніх. Це була та сама корона, яку відібрав недобрий чоловік. Ура! Тепер Том знову був дитиною царя! І всі могли це бачити! Його пан був сильнішим за ворога! Він повернув корону хлопчика назад! Том заплескав у долоні і застрибав від радощів. У цю мить заграла музика, і вся тронна зала залилася урочистим співом і радістю. Поверненню Томові вінця у великій сім’ї царя раділи всі.
Тепер хлопчика знову, як це було і раніше, з великою силою потягнуло до сина і його батька. Це було схоже на вихор, бурхливий потік, вогонь, радість, яку не можна описати. Ця радість була настільки прекрасною і сильною, що Томові здалося, що він може не витримати таких шалених почуттів.
* * *
Через деякий час хлопчик знову опинився на колінах у батька. Тепер вони були сам на сам. Батько усміхався. Том не міг нічого говорити, лише дивувався. Він частково втратив дар мови. Але вона йому була абсолютно не потрібна, оскільки батько говорив далі:
– Я бачу, що в тебе на серці багато запитань. На деякі з них я хочу відповісти тобі зараз. Спочатку найважливіше: увесь цей час ти був моїм дитям, навіть коли загубив корону. Це незгладимо написано в тебе на чолі. Ти можеш залишатися моєю дитиною стільки, скільки забажаєш. Звісно, тією дрібницею, яка нібито мала принести тобі щастя, наша печать на чолі була перекрита. Тому ворог мав над тобою певну владу. Твою корону видно лише тут, у нас. Вона тільки зовнішній знак того, що горить і сяє у твоїй душі. Ця печатка – частка мене. Вона робитиме тебе якомога світлішим, поки ти не станеш подібним до мене.
Подібним до нього? Величним? І нічого спільного з розбійниками в нього не залишиться? Томові довелося згадати про свої колючки, про свою жадобу помсти, про своє невгамовне бажання стати героєм:
– Мені більше вже ніколи не закортить бути великим?
– Томе, ти зараз вільний від колючок. Ніхто більше не зможе тебе до чогось змусити. Але дещо в тобі ще захоче певний час іти уторованим шляхом. Однак мій вогонь у тобі сильніший. Ним ти можеш перемагати нехороші почуття, які може викликати ворог.
Тоді очі Тома засяяли, але батько продовжував далі:
– Коли ти чуєш – «перемогти ворога», тоді думаєш про великі баталії. Іноді й такі трапляються, повір мені. Але спочатку йде навчання. Гадаю, ти розумієш це. Я радію твоїй старанності і готовності допомагати. Знаю: ти хотів допомогти людям, котрі тоді кликали на допомогу, але, повір мені, – я не пропускаю повз вуха жодного крику в усьому світі! Я знаю, коли і як необхідно допомогти кожній конкретній людині. У мене є багато слуг, і я завжди встигаю вчасно. Тому ніколи більше не вибігай знову один, не отримавши доручення від мене або мого сина. Це швидше нашкодить тобі і тій людині, яка шукає допомоги. Отож, Томе, чи хочеш ти запам’ятати це і завжди перепитувати мене, перш ніж вживати якихось заходів?
Чи буде він так чинити? Том занадто добре знав себе! Але це, мабуть, було дуже мудро. Цар був настільки розумнішим і могутнішим за нього! Якби він стояв за ним, хлопчику ніколи б не довелося боротися марно. Так, Том справді не хотів нічого більше робити без царя.
– Сподіваюсь, ти впораєшся із цим, Томе. Оскільки ти моє дитя, то ти сильніший за всі старі звички. Поглянь, уже настав ранок. Час снідати! Смачного тобі!
Так, дійсно Том дуже зголоднів. Але дивно: хоча він цієї ночі навіть не зімкнув очей, однак зовсім не був втомленим. І хлопчик поквапився на сніданок.
* * *
Уже здалеку він відчув чудовий аромат свіжого хліба. Діти щойно посідали за стіл. Коли ж вони побачили, як Том увійшов, то зіскочили зі своїх місць, оточили його і від щирого серця вітали із поверненням. Він дивувався, тому що почувався так, мовби міг бачити своїх друзів, братів і сестер новими очима. Оскільки до цих пір вони мало цікавили його, тепер хлопчик хотів познайомитися з ними поближче. Так, дійсно, це були чудові люди. І вони якимось чином подорослішали.
Тоді його погляд упав на Дженні. Вона дивилася на нього сяючими очима! Може, вона усе розповіла іншим? Ні, звичайно, – адже вони здивовано запитували Тома, що з ним сталося, що він випромінював стільки сяйва. І знову Том здивувався. Але, попри те, що його історія була для нього досить неприємною, хлопчик все ж пообіцяв пізніше розповісти друзям про свою пригоду. Ні, він анітрохи не соромився, і після чудового сніданку, коли справді наївся, хлопчик абсолютно відверто розповів усім, що пережив. І ніхто не сміявся над ним і не хитав головою, бо кожен із них теж пережив щось подібне і мав визнати, що при цьому навчився багато чому і з тих пір іще більше любив свого пана.
Однак настав час для занять групи бійців. Том радів своєму панові, його мудрим урокам, а також спілкуванню і співу. Як прекрасно, що він міг брати в цьому участь! І хлопчик зараз дійсно волів бути старанним і дочекатися, поки пан дасть йому доручення.
Чекати довелося недовго, оскільки якраз наступного дня на Тома і його друзів чекав сюрприз! Син царя вирішив, що вони вже дечому навчилися і повинні просто застосувати свої знання на практиці. Він хотів послати їх по двоє – отже, на кожного чекало завдання за межами замку. Яке це було хвилювання! Одні раділи, що нарешті можуть щось здійснити. Інші ще не могли повірити – вони не проти були б іще трохи почекати.
Та коли син царя показав кожному його партнера і сказав, куди вони мали піти, діти трохи заспокоїлися. Вони з нетерпінням дивилися на нього. Син царя пояснив завдання: вони мали розповісти людям за межами замку про царя і його царство та довести його владу. Багато з них приведуть нових братів і сестер із собою в замок. На прощання він благословив їх, а потім дав ще дещо із собою. Це був маленький і зручний предмет у вигляді мушлі.
– Коли ви будете за межами мого замку, не важливо, як далеко, ця мушля повинна служити вам: завдяки їй ви можете прямо зв’язатися зі мною, якщо потребуватимете поради чи допомоги. Вам також не потрібно довго пояснювати, що трапилося. Кажіть просто, як мале дитя. Ми відразу почуємо вас і надамо необхідну допомогу.
Діти питально подивилися на нього. Як мале дитя? Воно ж не може правильно говорити! Дехто хихикав потайки, інші думали, що вони вже вийшли із такого віку. Син усміхався:
– Ви зрозуміли, що у вас іде усе добре тоді, коли ви усвідомлюєте свою слабкість. Тільки тоді наша сила діятиме через вас. Сьогодні ви зможете показати, що ви це зрозуміли!
Том відразу подякував своєму панові, оскільки той виконав його таємне бажання. Він дав йому за супутника Дженні. Хлопчик просто знав її найкраще за всіх. Обоє сильно зраділи і відразу вирушили в дорогу.
