Скрізь стало тихо. Дженні взяла Тома за руку, і вони мовчки довго йшли поміж деревами стежкою, яка вела вгору – туди, звідкіля прийшла Дженні. Здавалося, дівчинка знає вірний шлях. Коли вони прийшли до вершини міжгір’я, туман розвіявся. Том цілком виснажився. Його очі боліли. Нижня частина тіла – від поясу до п’ят – нила. Внутрішньо він теж був повністю розбитий. Він кинувся в траву і міг лише ридати…
Дівчинка тихо сиділа поруч із ним і чекала. Коли він трохи заспокоївся, вона прибрала в нього волосся з обличчя.
– Бідний Том! – промовила вона із співчуттям. – Чого тобі лише не довелося пережити! Як тебе розмалювало це страховисько! Як тільки могло все це трапитися?
Дійсно, як усе почалося? Мабуть, з меча і тої дрібнички – яке шахрайство! І чому він тільки повірив цьому крамареві?
Том ляснув себе долонею по лобі. Невже він дозволив так ошукати себе? Адже крамар спритно задурив йому голову! Задурив? Ні, у нього були гірші задуми. Раптом Том пригадав сміх. Чи були справжніми вигуки про допомогу, чи це була пастка, підла пастка, в якій він, Том, ледве не загинув? Він здригнувся від жаху…
Украй приголомшений, Том дивився на Дженні і дивувався: саме ця маленька слабка дівчинка врятувала його! Незбагненно! Чому вона не боялася? Звідкіля вона взагалі знала, що він знаходиться в небезпеці? Звідки в неї меч, впевненість, мужність?
Тоді Дженні почала розповідати:
– Я була довго в батька. У нього було так прекрасно, як завжди. Раптом він запитав мене, чи не хочу я виконати одне доручення для його сина. Звісно, я відразу із великим піднесенням вирушила до сина, котрий сказав мені, що ти в небезпеці, і я повинна звільнити тебе. Перш ніж змогла заперечити йому, що я слабка і недосвідчена, він узяв меч і протягнув його мені. Потім син царя сказав, що цей меч і його ім’я – найсильніші на світі. Мені не потрібен був щит або шолом. Я – дитина царя, а моя корона – мій шолом. Я мала взути свої нові черевики, а замість спорядження просто співати пісні царя, які вже знаю. Їх бояться усі його вороги. Потім пан вказав мені дорогу і нагадав, що вже настав час іти. Тоді я побігла уперед, поки не знайшла тебе.
У Тома по щоках покотилися сльози, коли він почув про батька і про те, що син зробив для нього. Для того, хто потайки робив справи, прийнявши допомогу від самого ворога! Гарним же він був героєм! Дурним і ні на що не здатним! Він усе зробив неправильно – і навіть загубив при цьому корону! Хлопчик знову впав на траву і гірко заплакав.
Дженні запропонувала відразу піти додому до батька, котрий би зцілив його. Однак Том не піднімався. Він не міг. Чи не хотів? Хлопчик не міг постати перед царем, адже в нього не було більше корони! Чи був він ще його дитям? Чи можна було йому взагалі повертатися до замку? А що скажуть інші? Як же йому буде соромно перед ними! Дженні також, напевно, не захоче більше мати за свого друга такого розтелепу. Але де ж вона сама?
* * *
Коли Том підняв очі в пошуках Дженні, то побачив здалеку велику світлу фігуру, що прямувала до нього. «Та це ж мій пан! Він іде мені назустріч?!» – здивувався Том, схопився на ноги, побіг і кинувся в його розкриті обійми.
– Хлопчику мій! – це було все, що промовив син царя.
Однак Том у глибині свого серця зрозумів: пан простив йому його провину, інакше не послав би до нього Дженні. Він належить своєму панові назавжди. Наскільки ж велика його любов і готовність простити того, хто кається! Той, хто ніколи не покине його напризволяще і неодмінно порятує від усіх небезпек, безмежно любить Тома. Том відчув усе це і повністю розчинився в цій любові.
Певний час хлопчик насолоджувався безпекою біля свого пана. Дженні, котра привела його, сяючи, дивилася на них.
– Ходімо до замку, – сказав нарешті син царя, – там я хочу подбати про твої рани.
Тієї миті хлопчику понад усе хотілося, аби пан поніс його на руках, неначе маленьку дитину, але він трохи соромився перед Дженні і втомлено, шкутильгаючи, пішов додому позаду обох.
Тим часом настав вечір. Прийшовши до замку, Том відразу ліг у ліжко. Інші саме вечеряли. Як добре, що вони не бачили його таким брудним і обірваним. Син царя приніс йому повну тарілку супу. Гм! Як усе було смачно! Син царя, посміхаючись, очікував, доки Том не доїв до кінця і задоволений ліг на подушку.
Тоді він поставив йому одне запитання. Ні, не таке: «Чому ти потайки утік звідси?» або «Невже ти не думаєш, що я можу краще вирішити, коли настане час для боротьби?, або «Як ти можеш більше довіряти зброї когось іншого, аніж моїй?» Ні, його пан просто запитав:
– Ти мені довіряєш, Томе?
Із глибин душі хлопчика пролунало «так», і він додав:
– Для тебе я готовий зробити усе! Я тебе дуже люблю! Ніколи більше не захочу йти за кимсь іншим!
– Дякую! – відповів син царя і провів рукою по пораненому оку Тома, по нижній частині його тіла і ногах, впритул до його стертих до крові підошов ніг – за мить його рани загоїлися, а біль безслідно зник.
– Томе, це ще не все, що я хотів сьогодні зробити. Знаєш, усередині тебе є щось, пов’язане із виною, через що це все з тобою трапилося. Заплющ очі і заглянь усередину себе. Я хочу тобі це показати.
* * *
Заплющивши очі, Том відразу побачив розбійницький ліс, холодну печеру, а перед нею маленьку дитину, хлопчика. Та це ж був він сам! Том знав це точно. Його щойно відлупцював старший хлопчик, і ось він почув погрозливий голос отамана розбійників: «Слабак! Із цього ніколи не вийде справжнього розбійника!» – і жорстокий сміх усієї ватаги. Том знову пережив те, що він відчув при цих словах ще маленьким хлопчиком, і усвідомив, що тоді він внутрішньо заприсягнувся собі: «Ось я вам покажу! Я стану героєм! Тоді я розквитаюся з вами!»
Дивно! При цих словах отамана Том побачив картину, ніби в його душу зверху вниз увіткнулася довга темна колючка, яка із залізною силою придавлювала його донизу, і яка знову і знову голосом нашіптувала йому: «Слабак! Слабак!» А при його власних словах знизу в нього увіткнулися ще три темні колючки, які стали навпроти першої і почали терзати його душу, всі його думки та почуття і повторювали: «Покажи їм усім! Покажи їм! Ти повинен стати героєм! Ти повинен стати героєм! Помстися! Помстися!»
Потім постали інші епізоди його життя. І щоразу хлопчик бачив себе в критичній ситуації, коли він почувався слабаком, а мав поводитися, як герой, показати іншим свої переваги. Ніколи він не міг дозволити собі бути слабким, а також взагалі бути самим собою. Ці голоси завжди переслідували і жалили його серце.
– Бачиш, Томе, що заважає тобі бути справжнім бійцем у мене на службі?! Це три речі! По-перше, якщо ти хочеш стати героєм сам і покладаєшся лише на власні сили, ти ні для чого не придатний у моєму царстві. По-друге, якщо сам називаєш себе слабаком, то ти обманюєш, оскільки ти дитя царя, і з моєю зброєю неодмінно переможеш. По-третє, поки тобою керує хоч найменше почуття помсти, ти не підходиш нам. Із ним ти не можеш боротися за мене, оскільки усе це ворота, через які ворог може проникнути усередину тебе і зруйнувати мої плани, пов’язані з тобою. Ти ж волієш боротися за мене? Отже, хочеш позбавитися цього внутрішнього тиску, цих колючок?
– Звичайно ж, – попрохав Том. – Будь ласка, цієї ж миті!
– Добре. Відмовся від цієї присяги мститися, віддай її мені і прости розбійникам усе, що вони зробили тобі поганого!
Простити? Усе? Стусани, знущання, несправедливість і жорстокість? Це була занадто велика вимога! Але якщо його пан так хоче… Заради нього Тому приємно було б це зробити. Однак це виявилося занадто важко. У хлопчика вуста заніміли, і язик не міг повертатися, а в душі все кричало: «І хто ж ти тоді? Тоді ти ніщо!» У відчаї Том поглянув на сина царя. Той відчував боротьбу, яка вирувала в хлопчику, і підказав йому:
– Тобі нелегко це зробити, але якщо дозволиш, я допоможу.
– Так, пане. Мені важко простити ворогів, але допоможи мені зробити це.
– Щоразу, коли у твоєму серці з’являтиметься почуття помсти, звернися до сили мого імені, – і воно неодмінно допоможе тобі!
Як за рятівну соломину схопився Том за цю пораду і почав:
– В ім’я Еммануїла, нехай помста не турбує мене.
Лише тоді він зумів вимовити і решту. Йому вдалося відмовитися від усього: від болю, зневаги до самого себе, прагнення помститися, марнославства. Коли хлопчик упорався з цим, син царя поклав руки йому на груди – там, де знаходилося серце, – і Том відчув себе так, ніби син царя витягнув усі чотири колючки із душі. На їх місці залишилося тільки тепло і мир. Його охопила бурхлива радість. Він навіть схопився із ліжка від захвату. Усе безсилля і знемога зникли. Том почувався так, наче був хворий, а тепер зцілений. Від радощів хлопчик підстрибнув, а пан підхопив його. Тієї ж миті обом у голову прийшла одна і та ж ідея: «Ходімо до батька. Він має побачити те, на що, напевно, так довго чекав». Узявшись за руки, посміхаючись один до одного, вони поспішили до царя – син царя і його молодший брат Том.
