Однак найближчими днями Том уже розчарувався і навіть трохи почав ревнувати, оскільки Дженні з неймовірним задоволенням проводила свій час на колінах у батька. Вона притулялася до його грудей і просто дивилася на нього або слухала його із заплющеними очима. Для неї не було нічого важливішого! З одного боку, Том міг це зрозуміти. Дівчинці неодмінно багато чого треба було надолужити, адже вона була позбавлена батьківської любові. Від свого батька Дженні терпіла тільки образи, знущання і жорстокість. Багато чого слід було виправити. Хлопчик це усвідомлював.
З іншого боку, проходив дорогоцінний час! Необхідно було щось робити! Щоразу, коли Том дивився через відчинені ворота або сидів на кам’яній стіні і спостерігав за тим, що відбувалося за межами замку, йому не терпілося виявити активність. Адже тяжке становище людей і темінь постійно посилювалися! Тут, у замку, так багато говорилося і співалося про боротьбу і перемогу. Але коли ж, нарешті, розпочнеться велика битва?!
Том вважав, що він був уже готовий до цієї боротьби, але пан ще не запрошував нікого з його групи до проведення рятувальних операцій за межами замку. Тому, коли хлопчик зустрів учора ввечері біля воріт цього люб’язного крамаря, сприйняв це як успіх! Той хоч розумів, що Томові, як сильному хлопцеві, не хотілося постійно сидіти без діла.
– Я теж занепокоєний тим, що справу царя мало хто звершує, тому даю тобі зброю, за допомогою якої ти будеш непереможним.
І незнайомець протягнув Томові меча, який виблискував на сонці різними кольорами.
– Цей меч дуже зручний, якраз тобі під силу, – сказав дружелюбно чоловік. – І до того ж неймовірно гострий!
А потім він подарував йому ще якусь річ на тоненькому ланцюжку, яку можна було повісити на шию. Крамар прошепотів Томові на вухо, що вона має таємничу силу і разом із мечем робить свого володаря непереможним. Однак все це діяло лише в тому випадку, якщо хлопчик нікому не видасть, що ці речі в нього є.
– Чи вмієш ти берегти таємниці?
– Усе буде зроблено, – щиро кивнув Том.
Коли ж він одягав річ через голову, його корона спала. Продавець спритно піймав її, засунув собі в кишеню і, зневажливо сміючись, сказав:
– Вона тобі більше вже не потрібна, а лише заважатиме в бою.
Від цих слів Том на певний час втратив дар мови. З відкритим ротом він стояв на одному місці і не знав, що робити. Наступної миті від чоловіка і слід пропав. Тільки здалеку лунав дивний сміх.
Том став роздивлятися річ поближче. Вона була старою важкою і безформною. На верхньому боці Том зміг розпізнати знак. Він виглядав як звір у кільці. Чи могла звідси виходити таємна сила? Звісно! Том відразу відчув, як у ньому наростала богатирська сила і невгамовне бажання боротися. Наступного ж дня рано-вранці без затримки він і вирушить у дорогу. Ніщо більше не зможе його зупинити! А зараз хлопчикові треба було тільки вміло прикидатися, щоб ніхто не викрив його планів. Ніким не помічений, Том прослизнув із новим скарбом до своєї кімнати.
* * *
Наступного ранку він прокинувся з неймовірним бажанням діяти. Візит до батька і заняття із групою бійців він міг, мабуть, сьогодні відкласти. Постійний спів відразу став діяти йому на нерви. Він був таким безцільним! Діяти і боротися було нині найважливішим завданням. А Дженні? Вона все одно залюбки залишилася б із царем.
Ніби саме собою вийшло, що Том раптом опинився перед ворітьми зі своїм мечем на боці і амулетом на шиї. Він вийшов за ворота так швидко, наче його тягнули на поводі. Але сьогодні тут зовні було так туманно, що ледве можна було бачити на два кроки вперед. Хлопчику здалося, що здалеку він почув сміх – майже такий, як учора ввечері, коли зник крамар. Але ні, хіба це був не крик, не заклик? Здається, хтось потребував допомоги!
Добре, що в нього був меч і амулет! Саме зараз він скористається ними! Том якомога швидше кинувся туди, звідки лунали крики. Вони були жахливими! Там дійсно хтось потрапив у дуже велику біду. Якби лише в цьому тумані можна було швидше рухатися вперед! Хлопчику, як сліпцеві, довелося намацувати дорогу. Як нерозумно, що він залишив удома свої зручні черевики, аби краще пробратися потайки. Які ж гострі камінці були тут! Бідні його ноги. Кілька разів він спотикався об коріння дерев, повисав на крученій тернині, виривався і мчав далі. «Ой-ой-ой. Ще цього бракувало!»
На льоту він наштовхнувся на сучок, який виступав уперед і потрапив йому прямо в око. Як же було боляче! Око пекло, неначе вогнем, і його не можна було розплющити. Захищаючись, Том прикрив його лівою рукою. Раптом він відчув, як щось тепле рідке просочувалося крізь пальці. Напевне, це була кров.
Тоді Томові захотілося рвонути геть. Але героєві це не личило! Він зціпив зуби і сказав собі, що зараз не можна здаватися і виявляти слабкість. Тож необхідно допомогти нещасній людині! Саме в цьому напрямку вона повинна була знаходитися, зовсім поруч. Краще за все оголити меч – тоді ніщо не зможе захопити його зненацька. Адже меч був непереможним – так сказав той чоловік. Тому вперед!
Не встиг Том ступити і кроку, як… Ой! Що це було?! Він втратив опору під ногами і покотився вниз. Схил був зовсім слизьким, хлопчик не міг зупинитися і нісся в безодню.
Його охопив жах. Як глибоко йому ще доведеться падати? Що чекає на нього там, унизу, у темних глибинах? Раптом він приземлився, і навіть досить м’яко. Це було багно, холодне і мерзенне. Том загруз у ньому по самі груди і не знайшов твердого підґрунтя під ногами. Яке жахливе відчуття, коли кожну наступну хвилину заглиблюєшся усе більше в трясовину. У темряві він намацав щось тверде. Це було дерево, яке впало і плавало коло нього. Хлопчик міг триматися за це дерево. Отже, ще не все втрачено! Але де ж його меч? Ні, він неодмінно був йому потрібен. Том однією рукою міцно тримався за дерево, а іншою шукав меч.
А, ось же він, якраз поряд із ним! Неначе його хтось навмисне підклав. Яке щастя! З полегшенням він уклав його назад у піхви, перепочив кілька хвилин, а потім підтягнувся вгору по стовбуру дерева і виліз на корінь, під яким намацав тверде підґрунтя. Тепер він був урятований.
* * *
Але де це він? Том почув перед собою дивне шипіння. Поглянув вгору, він побачив два ока, які витріщилися на нього, потім почулося шипіння, на нього випустили щось схоже на спалах червоного вогняного диму. Те, що Томові довелося побачити в сяйві цього вогню, жахнуло його – це була голова величезної змії! І найгірше те, що він вклякнув на місці. Хлопчик не міг утекти від неї! Своїм поглядом ніби прикувала Тома до себе. Він був змушений дивитися їй у вічі. Мерзенна голова все більше наближалася до нього, а хлопчик не міг вирватися. Шипіння ставало дедалі виразнішим і чіткішим – Томові здавалося, що вона шипіла: «Ти належиш-ш-ш мені! Ти належиш-ш-ш мені!»
– Ні! – щосили закричав Том, намагаючись вийняти із піхви меча.
Тоді змія засміялася – і це було мовби хихикання, але погрозливе, кожний звук якого завдавав болю. Раптом хлопчик відчув, як колючий хвіст змії обвив його ноги і тримав їх тепер залізною хваткою.
Далі змія почала обмотувати Тома своїм тулубом, щоразу піднімаючись якомога вище. Вона ж задушить його! Однак руки хлопчика були ще вільними, і коли голова змії при наступному витку опинилася за спиною Тома, а її погляд не міг уже більше приковувати його до себе, він швидко вихопив меча і щосили уткнув у тулуб змії!
Ой!.. Що це? Меч розбився, як скло, залишивши в руці тільки іржаву рукоятку!
Тепер він пропав! Йому більше не було чим захищатися! Тепер Том міг тільки кричати! Але хто ж міг його тут почути? Хто б ще зміг допомогти йому в цій жахливій ситуації? Чи переживав він подібне раніше? Так, звісно, – тоді, уві сні! Тоді хлопчик вигукнув якесь слово, ім’я. Воно врятувало його. Але що ж то було за ім’я? Том забув його! Повністю забув це ім’я. І хлопчик із останніх сил закричав:
– На допомогу!
Але відразу завмер – у відповідь на це звідусіль почулося шипіння. Із жахом хлопчик дивився, як до нього підповзала сила-силенна інших яскраво-червоних змій. І скрізь лунало шипіння: «Ти належиш-ш-ш нам! Ти належиш-ш-ш нам!» Це був ніби танець смерті.
За цим шипінням не можна було розчути його криків. Тома охопив жах. Мабуть, це був його кінець! Змія тим часом захватала одну його руку в свої залізні обійми.
* * *
Але раптом зміїному шипінню щось стало заважати – звідкілясь почулися інші звуки. Змія припинила свою справу і насторожено підняла голову. Дивні звуки наближалися – ні, це були не просто звуки, а пісня, яку хтось співав, причому чистим дитячим голосочком. Зміям, напевне, це завдавало незручності – замовкнувши, вони відступили геть. Лише величезна змія не відпускала його. Вона лише перестала обмотувати жертву і нерухомо витріщилася в тому напрямку, звідки лунала пісня.
Том не міг повірити своїм очам: між деревами він побачив маленьку дівчинку, яка з піснею наближалася сюди. Це була Дженні! Хлопчик хотів застерегти її і вигукнув:
– Дженні, не підходь ближче! Швидко тікай звідси і рятуйся!
Тоді вона помітила його (він це бачив), але не втікала, а з піснею наближалася до Тома. Крок за кроком. Дивно, але змія не ворушилася. Так само, як перед цим Том був прикутий її поглядом, так змія зараз була прикута піснею Дженні. Вона все ще шипіла: «Ти нале-жиш-ш-ш мені! Адже на тобі мій знак!»
Тоді Дженні все зрозуміла і закричала:
– Томе, амулет! Відкинь його подалі від себе!
Його амулет? Захист, який мав зробити його непереможним? Так, звісно, меч також виявився нічого не вартим. Невже все це було обманом? Він рішуче зірвав річ із шиї і жбурнув її в багно. І відразу зміг зітхнути вільніше: тіло змії стало зовсім млявим, і тиск на нижню частину тіла хлопчика ослаб.
Том із подивом спостерігав, як Дженні безстрашно поглянула змії у вічі і вимовила єдине слово. Так, це було воно! Це було те ім’я, що вилетіло із голови Тома, яке марно він шукав. Це було ім’я його пана! Знову хлопчика вразила його неймовірна сила – голова і передня частина змії як громом вражені впали на землю. Це був її кінець!
Але ж як йому звідсіля вибратися? Із цієї шорсткої гори м’яса, яка була тулубом мертвої змії і все ще оточувала його? І знову Дженні знала, що робити далі. У неї із собою був маленький меч, витонченої форми із криваво-червоним лезом. Очевидно, він був надзвичайно гострим, оскільки дівчинка дуже легко наколола на нього мерзенне величезне тіло змії, яке все ще обвивалося навколо Тома, і підняла його так, що хлопчик зміг вибратися через вузьку щілинку.
«А тепер мерщій забиратися звідси!» – подумав Том.
