Усе зрозуміло! Його пан міг зробити все і сам. Можливо, навіть набагато швидше. Але йому, вочевидь, приносило задоволення працювати разом із Томом. А чому, власне? Просто тому, що він любив його! Том відчував це. Син царя поводився з ним як із другом! Том навіть випрямився в сідлі. Хіба він не виріс на цілу голову? Якби його зараз могли побачити розбійники! Вони б остовпіли від здивування!
Оце так – страх пройшов! До тепер він проймав все тіло хлопчика щоразу, коли той думав про розбійників. Том ще певний час не міг отямитися від такого моторошного відчуття. Але, перебуваючи поруч із таким другом, йому можна було вже нікого й нічого не боятися. Навіть розбійників!
Раптом Том пригадав Дженні – нещасну дівчинку із поселення розбійників. Він чітко побачив її образ перед собою – із величезними сумними очима. Вона була ще більш нещасна, аніж був тоді Том. Із моменту народження в неї було серйозне викривлення хребта. Вона не могла дивитися прямо і завжди опускала очі донизу. Оскільки вона виглядала такою безпорадною і не могла брати участі в іграх, то інші діти-розбійники кепкували з неї і навіть знущалися.
Бідна дівчинка ніколи не могла втекти від них або ж вилізти на дерево, щоб сховатися (як неодноразово робив це Том). Коли вона так беззахисно лежала на землі, то благально дивилася на нього! Цей погляд проникав навіть у його розбійницьке серце і завдавав неабиякого болю. У таких випадках хлопець почувався кепсько! Але тоді він нічим не міг їй допомогти. А тепер… Чи було це можливим? Він негайно повинен поговорити про це із сином царя!
Том пришпорив коня і наздогнав сина царя.
– Послухай, – сказав він своєму панові, – мені пригадалася зараз одна дівчинка-розбійниця, Дженні!
Син царя, усміхаючись, кивнув і попросив Тома озирнутися навколо. Це було просто неймовірно! Місцевість була йому добре знайома! Вони знаходилися на дорозі до Дженні! Ах, це ж і сюрприз, про який говорив його пан!
Раптом Том почув жалібне хлипання. Воно долинало із печери поруч із ними. На жорсткій землі, тремтячи і дубіючи від холоду, сиділо, зіщулившись, нещасне, зодягнуте в дрантя, маленьке створіння. Напевне, окрім цієї дівчинки, тут більше нікого не було. Мабуть, розбійники, як це часто бувало раніше, перебралися на інше місце і залишили маленьку дівчинку тут, оскільки від неї не мали жодної користі.
Коли Том і його пан увійшли в печеру, вона злякано повернулася до них. В її великих темних очах сяйнула надія – схоже, вона пізнала Тома, – але в них віддзеркалилися також сумнів, страх і невпевненість.
– Дженні! Тобі не слід боятися. Ми не завдамо тобі лиха! – м’яко і заспокійливо промовив Том.
Потім він звернувся до сина царя:
– Будь ласка, допоможи їй! Ти ж можеш!
Вони підсіли до неї на підлогу.
– Поглянь уважно сюди! – мовив його пан і провів рукою по очах Тома.
Тоді хлопчик побачив дещо, чого він раніше не помічав: це був великий чорний корч, який уріс у спину Дженні і стискав її, не даючи вільно рухатися. Це було просто жахливо! Звідки він узявся і що можна було з ним зробити?
Розгадавши його думки, син царя продовжив:
– Томе, це не просто хвороба, а хвороба, спричинена прокляттям, яке батько Дженні виголосив при її народженні. Він хотів хлопчика, а народилася дівчинка. Так, я зцілю її, але ти повинен допомогти мені в цьому. Просто вимови моє ім’я над прокляттям її батька!
Том відразу вигукнув:
– Іменем Еммануїла, нехай прокляття залишить Дженні.
Тоді він побачив, як корч на його очах почав розпадатися на шматки, доки не перетворився на пісок.
– А зараз знову запропонуй Дженні прийняти мою допомогу, Томе! – сказав син царя.
Хлопчик знову почав благати Дженні попросити Ісуса зцілити її. На цей раз дівчинка вела себе по-іншому і уважно вслухалася в слова Тома. Вона ніби вперше чула їх. Потім тихо промовила, звернувшись до сина царя:
– Допоможи мені, якщо можеш?
– Я з радістю зроблю це для тебе, – відповів пан.
У кістках Дженні щось декілька разів захрустіло, і спина почала випрямлятися! Спочатку дуже повільно, потім усе швидше і швидше, доки дівчинка не сіла, повністю випрямившись.
Вона здивовано подивилася на сина царя, а потім на Тома – колишнього хлопчика-розбійника, який так змінився. Потім дівчинка глянула вгору, де вперше без великих зусиль змогла побачити дерева перед печерою і прекрасне блакитне небо! Неначе втративши дар мови, вона знову спрямувала свій здивований погляд на сина царя. Коли той простягнув їй руку і підняв її, вона озирнулася. Більше не було ніякого каліцтва! Вона відразу спробувала зробити те, чого не могла раніше: задирати голову, вертітися і повертатися, правильно ходити, навіть бігати і стрибати. Тоді Дженні від радості почала стрибати і танцювати, доки не впала в розкриті обійми сина царя. А потім обійняла Тома і тільки могла знову і знову, плачучи і сміючись, говорити:
– Дякую! Дякую!
– Тепер їй можна піти з нами? – запитав, нарешті, Том сина царя.
– Звісно, якщо вона бажає, – відповів той.
Із сяючими очима Дженні пішла слідом за обома і дозволила синові царя посадити її на коня і відвезти у своє царство.
Там Том узяв дівчинку за руку і відразу відвів її прямо до батька. Хлопчик навіть заплакав, коли побачив, з якою любов’ю і ніжністю цар прийняв маленьку Дженні у свої обійми. Їй також, як і йому колись, хотілося спочивати в них довго, без кінця. Але цар запропонував їй відпочити, перш ніж вона могла піти купатися і одягнути нове вбрання.
А коли на неї надягли корону, яка свідчила про те, що вона донька царя, Том не йняв віри, що це та дівчинка, яка мала колись такий жалюгідний вигляд! Важко було повірити, що це те саме дівча, яке мало колись такий жалюгідний вигляд.
Дженні йому справді подобалася. Вона була просто чарівна! З гордістю він представив її своїм братам і сестрам, котрі тепер були і її новими братами і сестрами, і з любов’ю вітали дівчинку.
Віднині він проводитиме із Дженні кожну вільну хвилинку і показуватиме їй усе цікаве, що є. Том також хотів розповісти їй, як живуть у царстві добра та світла, і що їй необхідно знати. Все-таки він був уже досвідченіший за неї! Дженні погодилася. Вона із превеликим задоволенням хотіла навчитися всьому, оскільки захопилася ідеєю привести в цей царський замок також інших людей. «Чудово! – радів хлопчик. – Із Дженні разом буде значно цікавіше працювати для царя!»
