Щоранку, якраз після обіду, збиралася група учнів, до якої входив Том. Але не задля тренування сили або стройової підготовки! Ні, вони навчалися боротьбі за допомогою слів про любов батька і сина до всіх людей. Їм необхідно було багато чого розповісти одне одному, а також вони дружно обмінювалися думками і співали захоплюючі пісні цареві. Томові, котрому ніколи не доводилося співати в розбійників (оскільки там не було для цього причини), щоразу це приносило все більше і більше задоволення.
Потім приходив син царя. Певний час він радісно співав разом із ними. Коли ж сідав і починав розповідати – про батька, царство і власні плани, – наставала повна тиша. Том міг би годинами слухати ці розповіді! Не лише через те, що для нього це було дуже захоплююче і надзвичайно важливо. Але й тому, що це був голос сина царя. Він був таким теплим і чарівним – просто незбагненно прекрасним! Від кожного слова ставало добре на душі.
* * *
Якось син царя сказав:
– Томе, ти хотів би сьогодні здійснити зі мною прогулянку верхи? Хочу показати тобі дещо з того, що відбувається у світі!
Ще б пак, звісно, хотів би! Зовсім розчервонівшись від старання, він видерся на маленького коня, який стояв для нього напоготові, і поскакав за своїм паном якомога швидше.
Добре, що від сина відходило осяйне світло, оскільки зовні виявилося на диво хмарно і темно. Коли Том тримався його і скакав за ним, то йому вдавалося чіткіше розпізнавати дорогу і всі перешкоди. До того ж, він тоді не так замерзав. Чому ж за ворітьми так холодно? Цей холод нагадував хлопчикові найжахливіші хвилини життя в розбійників і його недавній сон із потворами. Том хотів точно знати відповідь і запитав свого пана. Той пояснив:
– Тут бажає панувати інший. Ти сам знаєш його. Це ворог! Саме він поширює темінь, холод і страх. Ти сьогодні дещо дізнаєшся про те, як він діє і як його перемогти.
Саме тієї миті їм назустріч вийшла жінка. Вона несла занадто важкий рюкзак на спині, тому охала і стогнала. Син царя зліз із коня.
– Чи можу я вам допомогти? Я б хотів забрати у вас ношу! Відпочиньте трішки! – запропонував він.
Однак жінка похитала головою:
– Ні, у цьому мені ніхто не може допомогти. Це я повинна нести сама. Це дісталося мені ще за юності!
І вона пішла далі. Знову Томові закортіло дізнатися про все детальніше. Він побіг за жінкою і запитав:
– Який це тягар ви несете із собою? Що у вашому рюкзаку?
– Звісно, мої турботи. Про чоловіка і про дітей. Про родичів. Про гроші, про врожай, про здоров’я. Про майбутнє. Адже можна і захворіти. Або залишитися безробітною. О, як це жахливо…
Том похитав головою. Неймовірно! Чому жінка не дозволила їй допомогти? Чому вона хотіла сама нести свій тягар? Син царя сумно подивився їй услід:
– Бідолашна! Я із величезною радістю допоміг би їй. Але якщо вона сама не хоче, то я нічого не можу зараз для неї зробити!
Томові здалося, неначе навколо стало трохи темніше. І він похнюпив голову. Тоді син сказав йому:
– Томе, ще не все втрачено. Ти бажаєш їй допомогти? Тоді вимов над нею моє ім’я. Ти можеш зробити це, незважаючи на те, що вона йде від нас. І побачиш, що станеться!
Нічого подібного Том ніколи ще не робив, але він все-таки хотів допомогти жінці, тому відразу випробував це. Хлопчик поглянув услід жінці і голосно вимовив ім’я свого пана в її напрямку. Тієї ж миті він помітив, як дещо світле, схоже на руку, спустилося на неї. Вона зупинилась і обернулася в їх напрямку. Син царя і Том дружньо помахали їй, і вона пішла далі.
– Роби це завжди, як тільки подумаєш про неї. Колись світло істини проникне і крізь темну оболонку її недовіри! – почув хлопчик радісний голос свого пана, коли вони поїхали далі.
Том усміхнувся. Це було надзвичайно! Він би хотів робити це якомога частіше!
Потім вони зустріли дітей, котрі заблукали і шукали стежку додому. Діти були голодні і стомлені, а найменші кликали свою маму.
– Я знаю, де ваш дім. Ідіть за мною, я покажу вам дорогу! – хотів утішити їх царя.
Вони підняли очі, побачили світло, яке він випромінював, і… похитали головами!
– Що це нам привиділось? Тож насправді не може бути світла! Ні, ще чого! Це, мабуть, помилка. Кожен із нас знає, що тут уже давно немає світла, так мусимо звикнути до життя в темряві. Ми не повинні піддатися омані, навіть якщо побачимо світло. Це просто вигадка!
І без надії пішли далі. Сповнений відчаю, Том поглянув на свого пана. Той сумно кивнув:
– Погано, коли люди брехні вірять більше, аніж істині. Вони бажають краще залишитися в темряві, ніж прийти до світла!
І знову хлопчик відчув, що стало ще темніше. Тоді він подивився услід дітям і, згадавши пережите перед цим, голосно вимовив ім’я свого пана в їх напрямку. І ось він побачив, як зовсім маленький хлопчак, який своїми крихітними ніжками не міг встигати за іншими, озирнувся ще раз і зупинився. Цієї ж миті над ним теж спалахнуло щось світле. Неначе незрима рука торкнулася крихітки і поманила до себе.
І справді, хлопчина довірився загадковому світлу і, спотикаючись, подріботів до них. Син царя поспішно зліз із коня, пішов назустріч крихітці і підхопив його на руки.
– Не бійся, я відвезу тебе додому!
Малюк поглянув на нього здивовано, усміхнувся і зойкнув від радощів, коли йому випала нагода сісти на великого коня попереду вершника. Він став неймовірно світлим.
– Томе, будь ласка, зачекай мене тут, поки я відвезу його додому. Я зараз повернуся! – вигукнув його пан і поскакав геть.
«Чудово, – подумав Том. – Хоча б малюк буде спасенний!»
* * *
Але Томові здалося, що період чекання дещо затягнувся. До того ж, було так похмуро і незатишно. Та й кінь його, певно, також хотів пробігти риссю. Так хлопчик поскакав трохи вперед. Раптом він почув голоси. Коли Том під’їхав ближче, помітив компанію здорованів, котрі сиділи разом під деревом. Вони кричали, сміялися, горлали і пускали по колу пляшку. Коли чоловіки побачили хлопчика, то замахали йому руками, запрошуючи до свого кола.
Томові довелося пригадати «вогняний сік», через який розбійники бували напідпитку. Його потішило, що ці чоловіки поставилися до нього не як до маленького хлопчика, а як до дорослого чоловіка, і він підсів до них. Том слухав їхні жарти і намагався сміятися разом із ними, хоча їхні дотепи зовсім не здавалися йому смішними.
– Гей, дайте-но хлопчику чогось випити! Він чомусь занадто смутний! Випий це – і в тебе відразу покращиться настрій! – вигукнув чоловік із неголеним обличчям, котрий сидів біля Тома.
Коли різкий запах напою проник у ніс, Том завагався.
– Не будь занудою! – вигукнув хтось.
А його сусід підтримав:
– Один раз не рахується! Спробувати ніколи не зашкодить!
«І справді, – подумав Том, – тоді можна зробити один ковточок!» Він підніс пляшку до рота.
У цей же час почув за собою голос:
– Тобі це не потрібно, Томе. Адже ти знаєш, звідки з’являється справжня радість!
Хлопчик повернувся і побачив свого пана. Він швидко віддав пляшку, підвівся і видерся на коня.
Як добре, що син царя вчасно прибув і усе чудово завершилося! Том полегшено зітхнув і поскакав за ним. Однак огидне виття чоловіків ще довго супроводжувало його. А також спогади про бридкі фізіономії з налитими кров’ю очима були досить неприємними. Як вони витріщали на нього очі – злі, дикі, божевільні. Жахливо!
Том здригнувся. Як він взагалі докотився до такого? Звісно, він мав чекати на свого пана на домовленому місці, та, незважаючи на це, поскакав далі. Син царя мовчки скакав перед ним! Можливо, він гнівається на нього? Тільки не це, він не зможе цього витримати! Краще відразу все владнати! Том підстьобнув свого коня і порівнявся із паном, аби поговорити з ним.
– Будь ласка, прости мене… – почав він.
– Добре, хлопчику! Було важко, чи не так?
Він лагідно подивився на Тома.
– Такого з тобою більше не повинно трапитися. Якби ти знав, хто хотів тобою тут заволодіти! Те, що було в пляшці, дійсно є знаряддям диявола! Дуже складно його позбутися, коли звикнеш! До того ж, ти повірив брехні – адже один раз теж рахується! Спробуй запам’ятати ці уроки, а зараз нам потрібно ще дещо зробити.
І син царя поклав руку Томові на плече. Так вони продовжували їхати верхи – як двоє друзів.
Пізніше злізли з коней біля бідної хатинки. Через відчинені вікна вони побачили чоловіка, який лежав на ліжку. Він був один і такий хворий та слабкий, що не міг навіть підвестися. Із останніх сил він тримав маленьку чорну книгу у своїх тремтячих руках і знову, й знову вимовляв одні й ті ж рядки. Томові здалося, що таким чином він хотів попросити чиєїсь допомоги. Син царя постукав у двері, і коли чоловік похилого віку гукнув «Увійдіть!», він увійшов і сів у нього на ліжку. Із любов’ю він звернувся до чоловіка:
– Ти просив моєї допомоги! Ось я і прийшов. Я хочу зараз тебе вилікувати.
Чоловік злякано подивився на нього:
– Ні-ні! Я повинен терпеливо переносити свою хворобу. У моїй книзі написано, що болі і хвороби сам цар поклав на мене, і я повинен терпіти їх, інакше не зможу потрапити до нього! Така його воля! Поглянь, що тут написано!
– Це неправда! – вигукнув Том. Він більше не міг стримуватися. – Цар не такий підлий. Розплющ очі і поглянь, хто тут сидить! Він справді бажає тебе зцілити!
– Ні, – застогнав чоловік, – зцілень зараз уже немає. На жаль! Раніше – так, тоді щось подібне було, однак це вже давно минуло!
Однак Том не здавався. Його ж пан із задоволенням стежив, як хлопчик розповідав літньому чоловікові про те, який добрий цар, що сталося з ним самим, хто заплатив за його звільнення велику ціну, і все те, про що він дізнався від сина царя.
– Хлопчику, ти говориш з такою впевненістю! Так мені ще ніхто не розповідав про царя! – здивувався чоловік. Він пильно подивився на сина царя.
– Я майже готовий повірити… Але це вже не має значення. Я вже такий старий! Якщо ти лише даси мені сили ще певний час винести все це, то я буду навіть і цьому радий!
На це син царя усміхнувся.
– Так, це було б теж добре. Але я вирішив, що ти повинен ще кілька років прожити цілком здоровим. Знаєш, у мене стосовно тебе є особливий намір!
– Стосовно мене? – здивувався старий, і щаслива усмішка з’явилася на його обличчі – перша за такий тривалий період!
– Ну, добре! Зціли мене! – попросив він і простягнув до сина царя худорляві руки.
Раптом щось тепле стало повільно розтікатися по його тілу. Через деякий час він відчув, що став здоровим. Чоловік випростався і сів на ліжку.
– Ти зовсім як новенький! – схвильовано вигукнув Том.
І справді! Літній чоловік піднявся з ліжка, зробив нерішуче кілька кроків, оглянув своє тіло і, сповнений подиву, констатував, що воно здорове і сильне. Тоді він поглянув на сина царя, а потім на Тома – і всі троє заридали від неймовірної радості.
– Справді, і сьогодні реальне зцілення! – здивувався старий. – І треба ж, щоб ти прийшов саме до мене! Я маю розповісти про це сусідам!
– Так, і для цього ти зцілений, аби міг розповісти іншим, що я можу зціляти і сьогодні, – погодився син царя.
Том помітив, що в завжди темній хатинці стало зовсім світло.
– А нам, Томе, час вирушати далі. У мене є для тебе сюрприз!
Хлопчик у стані неймовірного захоплення скакав за своїм паном. Що це був за день! Чого він лише не пережив! Його пан міг усе на світі! І він, Том, був поруч і мав можливість йому допомагати!
