У ночі хлопчикові приснився такий сон. Він побачив себе в оточені потвор із жахливими фізіономіями і гострими зубами, котрі погрожували йому і хотіли розірвати на шматки.
Хлопчик захищався від них із останніх сил. Але все було даремно. Саме тієї миті, коли величезний пазур спустився на нього, він голосно закричав. Це було одне єдине слово, але відразу страховиська, неначе вражені громом, попадали на землю. Нічого не зрозумівши, Том переступив через їхні тіла і утік геть. Потім Том прокинувся. Він ще відчував жах, який сковував усі частини його тіла. Диво! Що це було за слово, яке виявилося настільки сильним, що змогло враз перемогти цих небезпечних створінь?
Як добре, що був уже ранок, і Том міг відразу піти до батька! Ще не оговтавшись від сильного потрясіння, хлопчик притулився до царя і все йому розповів.
– Так, – дуже серйозно кивнув батько, – цей сон від ворога! Він хоче злякати тебе.
Том стурбовано поглянув на нього. Невже ворог такий могутній? Ще гірший за розбійників?! Невже йому доведеться боротися із такими небезпечними створіннями? До того ж, у них така численна перевага! Ні, як він міг взятися за таку складну справу?!
Тоді батько піднявся і поставив хлопчика перед собою.
– Томе, ти ж знаєш, що я цар? Що мені належить уся влада, вся!
Хлопчик із глибокою впевненістю міг підтвердити це, оскільки пригадав учорашній день. Про тронну залу і сяйво. Про те, що він був просто приголомшений величчю царя. І ось тепер Том стояв перед ним!
Батько широко простяг руки, вказуючи на все навколо, і його голос був подібний до гуркоту грому:
– Поглянь, усе це належить мені! Я це створив, і щодня творю все нове.
Том на мить задивився на неосяжні широти, землю, зірки, безмежний космос. Він видався собі таким крихітним і відчув благоговійний страх перед могутнім царем.
Однак той з великою любов’ю знову взяв його до себе на коліна і заспокоїв:
– Томе, незважаючи на це, ти – моє дитя, а я – твій батько! Покладись на мене. Ніхто не зможе забрати тебе від мене! Вберися в мою любов, як в одяг. Вона зігріватиме і захищатиме тебе.
Тоді усі побоювання залишили хлопчика, і йому захотілося певний час просто насолоджуватися. Але батько сказав:
– Тепер іди до мого сина. Ти ж так хотів навчитися боротися! Роби завжди саме так, як він тобі казатиме. Тоді ти робитимеш великі справи. Я пишаюся тобою, мій хлопчику!
Після цих слів, Том виріс у власних очах не менше ніж на голову. Овва! Вчитися боротися. Це таке задоволення! Йому кортіло стрімголов вискочити із кімнати, аби відразу ж узятися за справу. Але хлопчик згадав про свою гідність і врочисто попрямував до виходу. Батько усміхнувся і вигукнув йому навздогін:
– Тільки не забудь: я щодня на тебе чекаю!
* * *
Там у залі вже сиділи інші – ті, хто виявив учора бажання боротися разом. «Що ж вони тут роблять?» – промайнула думка в Тома. Там взагалі не було нікого схожого на героя, як уявляв собі він. Деякі діти були ще меншими від нього, інші видавалися хворими або розумово відсталими, а деякі мали досить комічний вигляд. І що найбільш обурювало – тут були навіть дівчата! Що це вони про себе думають?! Спантеличений Том сів подалі від них.
Що може сказати син царя цьому збіговиську? Хлопчик із нетерпінням чекав на нього, навіть трохи замерз на своєму стільчику.
Нарешті син увійшов. Він щиро усіх привітав:
– Я радий кожному, хто тут знаходиться, і готовий боротися за моє царство. Я приніс кожному пару нових черевиків. Вони необхідні для вашого спорядження. Ви зможете пересуватися в них швидко і спритно, але зараз повинні навчитися з їхньою допомогою долати різні перешкоди. Це й буде вашим першими заняттям.
У Тома було таке відчуття, неначе після холодної зими раптом настала весна. Усі його міркування як вітром здуло. Знову хлопчик відчув, як його потягнуло до сина. Однак він залишився сидіти на стільці і спостерігав, як величний син царя низько схилявся перед кожним і допомагав узувати нові черевики. Потім він говорив кожному кілька слів і ніжно торкався, утішаючи і підбадьорюючи. Це розчулило Тома, і йому стало дуже соромно, що до цього він так несхвально думав про інших дітей. Чи зможе син йому це простити? Чи зверне він взагалі на нього увагу, адже Том сидів так далеко від усіх? От якби він відразу підсів до інших!
Із почервонілим від сорому обличчям він вовтузився на своєму стільці, шарпав ґудзики і згорав від нетерплячки. Нарешті син підійшов до нього. Том не насмілився глянути йому у вічі. Раптом він відчув, як теплі руки торкнулися підборіддя і підняли його лице уверх.
– Так, Томе. Твої думки завдали мені болю. Адже це мої і твої брати і сестри, над котрими ти піднісся. Але я бачу, що ти шкодуєш про це, тому я простив тебе!
Лише тоді Том зміг поглянути йому у вічі, і там він віднайшов стільки любові – як у безкрайому морі.
Син царя взяв Тома у свої обійми, хлопчик щасливо розплакався, навіть не засоромився! Через певний час син продовжив:
– Тут у нас головне не мускули і не зовнішнє враження, а серце! Чи горить воно для мене?! А твоє серце палає вже дуже сильно! Я знаю: у розбійників було інакше. Тут же ти навчишся думати зовсім по-новому.
Том зморщив чоло і напружив свої думки. Тоді син засміявся і сказав:
– Не бійся, я допоможу тобі в цьому.
Він погладив Тома по волоссю.
Тоді колишньому хлопчику-розбійнику все стало зрозуміло. У розбійників тільки старші, сильніші хлопчаки могли боротися (тобто брати участь у розбійницьких нападах). Дівчата ж ніколи не брали участі в подібних заходах. Вони були придатні лише для прибирання, приготування їжі, позаяк тільки лаялися одна з одною, смикали одна одну за волосся і скиглили від найменшого болю. Але тут – навпаки: кожен міг стати в пригоді.
Кожен? Так, кожен, чиє серце «горить для мене!», як сказав син. У розбійників Том ніколи не брав участі в їхніх справах, оскільки був ще занадто юним і слабким. Але здалеку – на відповідній безпечній відстані – він часто спостерігав, як тренувалися «бійці». Вони повинні були бігти до тих пір, доки могли триматися на ногах, боксувати, боротися, фехтувати… Із неабиякою жорстокістю старі борці навчали молодих рукопашному бою. Інколи навіть організовували показові поєдинки, під час яких Томові доводилося закривати очі руками, коли їхні учасники валялися на землі і жахливо товкли одне одного. А припиняли це лише тоді, коли їм наказував отаман. Як же навчатимуть тут? Як він може тренуватися?
Син царя, мовби прочитавши думки Тома, почав говорити:
– Друзі! Ви, звісно, бажаєте знати, за допомогою якої зброї повинні боротися на моєму боці. Я хочу вам відкрити цю таємницю. У мене – єдина зброя, яка може перемогти все зло на світі. Це любов. Люди не знають того, що ради їхнього спасіння я зробив усе – їм залишилося тільки прийняти це як подарунок. Я вже здобув перемогу над владою зла, однак мало людей прийняли цю звістку, бо не можуть повірити цьому. Для того щоб переконати їх у моїй любові до них, мені потрібні ви. Ви повинні показати їм мою любов. І в цьому можете вправлятися тут одне з одним щодня. Чим більше ви поважатимете одне одного і робитимете одне одному добро, тим більше ставатимете схожими на мене. Це наша програма тренувань. Тільки так ви зможете зростати, ставати сильнішими в боротьбі і перемагати.
Усе це Томові було складно зрозуміти, але одне для нього було дуже важливим: ставати таким, як Він! О, цього Том дуже хотів! Як Він! Тоді хлопчик згадав про те, як сильно всі боялися отамана розбійників, як воліли краще не потрапляти йому на очі – оскільки він був норовливим і підлим. Із людьми, котрі йому не подобались, він розправлявся без церемоній. Скрізь, де він лише не з’являвся, отаман поширював страх і жах.
Однак його новий «володар» був зовсім іншим. Усі раділи, коли приходив син царя, і проштовхувалися до нього поближче. Ким він, власне, був, що так усіх причаровував? Том не міг цього висловити, але так прагнув з’ясувати це. Він повинен просто краще познайомитися з сином царя. Неодмінно – якщо він бажає бути таким, як він! Як він?! Невже це було можливо???
