Недалеко від колодязя брати розтягнули для ночівлі намет. Серед ночі, коли все затихло, з гір повернувся Рувим, щоб витягнути Йосифа з колодязя. Мотузка була в нього напоготові, акуратно намотана навколо пояса. Підійшовши до колодязя, він став розмотувати її. Нахилившись до краю, прошепотів: «Йосифе, ти мене чуєш?» Ніхто не відповів. Тоді він промовив трохи голосніше: «Йосифе, це я, Рувим. Я хочу тебе звільнити!» Відповіді не було. Рувим подумав: «Він, напевно, заснув. Кину вниз камінчики – він і прокинеться». При блідому світлі місяця він набрав повні жменю каменів і кинув їх у колодязь. Ніщо не ворухнулося. Він опустив у колодязь мотузку і покрутив нею, благаючи: «Ну ж, Йосифе, хапай!» Ніщо не порушило тишу. «Його там немає, – з жахом прошепотів Рувим, – куди вони його поділи? Він, напевно, мертвий, але я маю дізнатися про це напевно!»
Він зайшов до намету й різко штовхнув у бік сонного Симеона. Той з переляку зірвався на ноги. Не звертаючи уваги на те, що інші брати сплять, Рувим його голосно запитав: «Куди подівся Йосиф? Ви що, його вбили?». Його питання розбуло й інших братів. Симеон став виправдовуватися за всіх: «Ми не зазіхнули на його життя. Ми просто продали його купцям. Так вийшло: повз нас проходив караван. Тепер він прямує в Єгипет. Ми позбулися його без кровопролиття». Рувим не повірив: «Покажіть мені гроші!» Симеон сунув йому в руку два срібняка. «Ми отримали двадцять срібняків. Виходить по два кожному з нас. Ось, візьми свої гроші». Рувим вийшов з шатра, щоб при світлі місяця розглянути монети. Так, це було єгипетське срібло. У серці Рувима бушувала лють.
Повільно побрів він у нічній темряві невідомо куди. Ноги самі привели його до колодязя. Він сів на кам’янистий край і задумався: «Що я скажу батькові, адже він так любить Йосифа?» І він зі злістю жбурнув срібняки в колодязь. Рувим подумки дорікав собі: «Мені потрібно було тоді сміливіше заступатися за Йосифа». Але що сталося, те вже сталося.
На світанку він повернувся в намет до братів. Вони на той час уже встигли домовитися: дали клятву, що не розкажуть про продаж Йосифа. Хтось запропонував забруднити залишки одягу Йосифа кров’ю козеняти. Вони хотіли принести одяг батькові, щоб він повірив, що Йосифа розірвали дикі звірі. Коли Рувим повернувся до намету, брати зажадали, щоб і він присягнувся мовчати. Так його змусили приєднатися до загальної змови.
Брати кинули жереб, кому з них випаде йти до батька із закривавленою одягом. Випало Юді й Асирові. Коли вони прийшли до батька, Асир тримав одяг, а Юда, запинаючись, намагався говорити: «Подивися, батьку, цей одяг … ми знайшли далеко звідси … Він валявся строкатими клаптями в полі. На ньому кров. Чи не Йосифа це одяг?» Яків узяв до рук обривки шовку і від жаху закричав: «Горе мені! Це одяг Йосифа! Його розірвав дикий звір. О горе, о горе мені! Йосифе! Радість моїх очей, щастя мого серця, мій улюблений син мертвий!» Ридаючи, він піднявся і в розпачі розірвав на собі одяг. У горі він був невтішний.
Від цього дня Яків носив тільки траурний одяг. Старші сини всіляко уникали батька, їх мучила совість. А Веніаміну ніхто більше не розповідав прекрасні історії. Він дуже тужив за своїм улюбленим братом.
