З усіх дванадцяти синів Яків найбільше любив свого передостаннього сина Йосифа, а той відповідав батькові взаємністю. Вони охоче проводили час разом. Йосиф, коли помічав, що батько збирається відвідати старших синів-пастухів, напрошувався разом з ним у поля. Йосиф завжди активно пропонував свою допомогу, навіть прислужував батькові за столом. Яків своїм пророчим поглядом бачив, що в душі Йосифа горить великий вогонь. Він думав: «Ось з кого вийде справжній правитель».
Коли Йосифові виповнилося сімнадцять, батько Яків вирішив зробити йому незвичайний подарунок. Він наказав зшити Йосифу з барвистого шовку одяг з довгими рукавами. Яків вирішив так: «Він найтурботливіший і найкрасивіший з усіх синів, тому й одяг у нього повинен бути найкращий». Йосиф виконував тільки легку роботу по дому, і, звичайно, йому було легше, ніж братам, зберігати свій одяг святково чистим. Старші ж брати, продовжуючи випасати худобу, як і раніше одягали грубу вовняну одежу без рукавів.
Час від часу Йосифові снилися дивовижні сни. За сніданком він часто розповідав їх своєму батькові. І той дивувався мудрим прекрасним образам, які відкривалися Йосифу. Одного разу Йосиф розповів своїм братам сон, який наснився йому напередодні: «Ми всі працювали на пшеничному полі – в’язали золоті снопи. Раптом мій сніп, що лежав на землі, піднявся і став колоссям вгору. За ним піднялися й ваші. Стрибками вони наблизилися до мого і стали в коло біля нього. Я подумав: «Зараз вони почнуть танцювати», але вийшло інакше. Ваші снопи не зрушили з місця. Вони просто вклонилися моєму снопу. І тут я прокинувся. Брати почали перешіптуватися між собою, після чого запитали: «Ти що ж, мрієш стати нашим царем і володарем? Командувати хочеш нами?» Через цей зухвалий сон вони розлютилися на Йосифа.
Іншим разом Яків зібрав усіх своїх синів, щоб підготуватися до жнив. Здавалося, Йосиф тільки й чекав, щоб усі зійшлися. Він тут же оголосив: «Сьогодні вночі я бачив дивний сон: Сонце, Місяць і одинадцять зірок поклонилися мені».
Батько вперше обурився і при всіх почав сварити Йосифа. Потім, примружившись, перепитав: «Це що ж, я і твоя мати, і твої брати повинні прийти й поклонитися тобі?» Йосиф відповів: «Батьку, але я ж не вигадав цей сон. Він сам мені наснився. Що ми можемо вдіяти з нашими снами?» Братам здалося, що він втратив почуття міри, але їхня злість від цього тільки посилювалася. Веніамін, наймолодший, був ще дев’ятирічною дитиною. Він був єдиним, хто любив Йосифа. І було за що. Йосиф часто грався з ним або розповідав сни та історії, що виникали в його душі, як квіти, їх обох ще змалку зазвичай залишали разом удома і як наймолодших не змушували випасати худобу.
Але одного разу Яків мовив до Йосифа: «Уже багато днів, як твої брати пішли на далекі пасовища. Вони ночами стережуть стада від диких звірів. Багато днів минуло відтоді, як я отримав від них останню звістку. Іди й дізнайся, чи все в них гаразд!»
Кілька годин ішов Йосиф по безлюдному полю. Нарешті, вдалині показалися якісь плями. Ідучи до них, він упізнав знайомі стада. Коли брати помітили барвисте вбрання й зрозуміли, хто наближається до них, вони почали лихословити: «Диви, он наш сновида суне. Здається, настав вдалий момент. Треба допомогти йому зникнути. Доки він буде безкарно нас злити?!» Хтось запропонував його вбити, а тіло закопати в пісок. Рувим, найстарший з братів, опирався: «Не проливайте крові!» Хтось інший запропонував: «Ми можемо кинути його у висохлий колодязь. І він сам там згине. Тоді його кров не ляже на нас». Рувим про себе зметикував: «Уночі я міг б витягнути Йосифа з колодязя й урятувати йому життя», тому промовчав, бо здавалося, що ідея з колодязем усіх влаштувала.
Коли Йосиф підійшов до братів, то запідозрив щось недобре, дивлячись на їхні понурі обличчя. А коли ніхто не відповів на його привітання, йому стало зовсім кепсько. Але він не подав знаку, а продовжував в доброзичливому тоні: «Від спеки все в роті пересохло. У вас не знайдеться трохи молока або води в міхах. Дайте мені попити, будь ласка!» Кілька братів накинулися на нього, скрутили й розірвали на шматки його строкатий одяг. Вони відтягли його до висохлого колодязя і скинули вниз.
Уражений віроломством, Йосиф навіть не писнув. Лише коли його волокли до колодязя, він закричав: «Брати, дорогі брати, не вбивайте мене!» Стрімке падіння не злякало його. Все, що цьому передувало, здавалося куди страшніше. Дно колодязя залишалося ще вологим і м’яким, видно, вода недавно покинула його. Кістки Йосифа вціліли, але все тіло боліло, як одна суцільна рана. Все, що він міг розрізнити з дна колодязя, видавалося блакитним кружечком. Так далеко небо ще ніколи не йшло від нього. Коли очі Йосифа почали звикати до темряви, він вловив якісь дивні звуки. Йосиф помітив, як з кладки колодязя, ворушачи язиком, виповзла змія. Він завмер. Змія заспокоїлася і ковзнула назад у своє укриття, з якого її вигнав шум падіння. Тим часом брати закололи козеня і, ніби нічого не сталося, зайнялися приготуванням вечері біля вогню. Рувим пішов від них на найближчу гору. Він нібито хотів з висоти оглянути стада. Насправді він плекав надію на те, що вночі йму вдасться непомітно звільнити Йосифа.
Коли брати поїли і лягли відпочити, вартовий прокричав: «Дивіться, там верблюди! Так це ж караван! Він скоро буде проходити повз нас. Це купці, які прямують в Єгипет». Юда став розмірковувати вголос: «Яка користь буде нам з Йосифової смерті. Ми б могли продати його купцям, тоді його кров не лежатиме гріхом на нас». Усі радісно підтримали несподівану пропозицію. Через деякий час караван зупинився біля криниці. Брати пригостили купців козячим молоком. Юда промовив: «Ми хотіли б продати одного підлітка». Один з купців зацікавився: «Де ж він? Я не бачу тут підлітків». Юда не розгубився: «Ми його покарали. Він сидить у колодязі». Брати опустили в колодязь мотузку. Юда крикнув: «Йосифе, хапай!» На подив купця, вони витягли нагору голого юнака. З похиленою головою постав він перед купцями у всій своїй красі. Провідник каравану відразу здогадався, що перед ним дуже розумний хлопець шляхетного походження. Він сказав: «За такого, яким він є зараз, без одягу, я заплачу вам двадцять срібняків». Тільки в цю мить Йосиф зрозумів, що відбувається. Він благав: «Будь ласка, залиште мене на батьківщині! Не продавайте мене на чужину!» Але всі його прохання були марними. Брати його не послухали. З купцями вони довго не торгувалися, і за рідного брата Юда взяв двадцять срібняків.
Один з погоничів верблюдів обв’язав навколо стегон Йосифа брудну ганчірку, дав йому в руки палицю і наказав: «Вперед, хлопче, поганяй верблюдів!» Коли Йосиф озирнувся назад, він нарахував лише дев’ять братів. Де ж Рувим? Він стояв, продовжуючи озиратися навсібіч. Раптом над його голою спиною свиснула нагайка. Голос прокричав: «Уперед, хлопче, нічого витрішки продавати!» Йосиф до болю стиснув зуби і погнав верблюдів у розпечену сонцем пустелю.
