Після роздумування над історією Благовіщення з Євангелія від Луки ми повинні тепер послухати, як Євангеліє від Матея передає ту саму подію. На противагу євангелісту Луці, св. Матей розповідає про це винятково з позиції св. Йосифа, який, як насліддя Давида, пов’язує постать Ісуса з обітницею Давида.
Євангеліст Матей передусім повідомляє нам, що Марія була заручена з Йосифом. За чинним юдейським правом заручини означали майже правовий союз обидвох партнерів, так що Марію можна було б назвати Йосифовою жінкою, хоча ще не відбулося «взяття в дім», яке закладало подружню єдність. Як заручена, «жінка ще жила в домі батьків і залишалася під patria potestas. Через рік слідувало взяття в дім або укладення шлюбу» (Gnilka J. Das Matthäusevangelium І/1. – С. 17). І тут Йосиф виявив, що Марія «була вагітна від Святого Духа» (Мт. 1:18).
Але того, що Матей тут уже сказав про походження дитини, Йосиф ще не знав. Він мав би припустити, що Марія порушила заручини і мав би – згідно з Законом – покинути її; отож, він міг зробити вибір між публічним правовим актом і приватною формою. Він може позиватися з Марією у суді або дати їй приватного розвідного листа. Йосиф обирає другий шлях, щоб «не ославити» Марію (Мт. 1:19). Євангеліст Матей бачить у цьому рішенні знак того, що Йосиф був «праведником».
Означення Йосифа як праведника (zaddik) виходить далеко за межі рішення цієї миті: воно дає цілісний портрет Йосифа і водночас ставить його в ряд великих постатей Старого Союзу – починаючи з праведника Авраама. Якщо можна сказати, що у Новому Завіті ця форма благочестивості узагальнюється у слові «віруючий», то ціле життя згідно зі Святим Письмом у Старому Завіті узагальнюється поняттям «праведний».
Псалом 1 пропонує класичний портрет «праведника». Ми можемо розглядати його саме як портрет духовної постаті – святого Йосифа. Отож праведною є людина, яка живе у живому єднанні зі Словом Божим, яка «в Господа законі замилування має» (Пс. 1:2). Вона схожа на дерево, посаджене біля водойми, яке постійно родить плід. Під водоймою, з якої воно живиться, розуміють, звичайно, живе Слово Боже, в яке людина пускає корені свого буття. Божа воля не є для неї накладеним зверху законом, а «радістю». Закон сам по собі стає для неї Євангелією, благою вістю, бо вона читає його в особистому люблячому звертанні до Бога і так само вчиться його розуміти і жити згідно з ним.
Якщо псалом 1, характеризуючи праведника, «блаженого чоловіка», бачить його життя у Торі, у Слові Божому, то паралельний текст Єр. 17:7 називає «щасливим» того, хто «на Господа вповає і чия надія в Господі». Тут переконливіше, ніж у псалмі, виступає особистий характер праведності – вміння покластися на Бога, Який дає людині надію. Хоча обидва тексти говорять не безпосередньо про праведника, а про щасливу чи благословенну людину, все ж разом із Гансом Йоахімом Краусом ми розглянемо їх як автентичний портрет старозавітного праведника і зрозуміємо, що хоче нам сказати Матей, коли він називає святого Йосифа «праведником».
Цей образ людини, яка має своє коріння в євангельських водах Слова Божого, живе в діалозі з Богом, а тому постійно приносить плід – конкретно змальований в описаній події, як і в усьому, що потім буде розказано про Йосифа з Назарету.
Після відкриття, що його зробив Йосиф, йдеться про те, щоб правильно викласти і застосувати Закон. Він робить це з любові, адже не хоче публічно осоромити Марію. Він хоче їй добра навіть у годину свого великого розчарування. Він не стає на боці тієї форми продажної законності, яку клеймить Ісус (Мт. 23) і проти якої бореться апостол Павло. Для нього Закон – це Євангеліє. Він шукає шляху єдності права і любові. Отож він внутрішньо підготовлений до нової, несподіваної і з людського погляду неймовірної звістки, яка прийде йому від Бога.
Якщо до Марії ангел «ввійшов» (Лк. 1:28), то Йосифові він з’являється лише вві сні, який є дійсністю і виявляє дійсність. Тут ще раз виявляється суттєва риса постаті святого Йосифа: його здатність сприймати Божественне і його здатність розрізняти. Лише людину з внутрішньою пильністю до Божественного, з відчуттям Бога і Його доріг може так діткнути Боже послання. А здатність розрізняти є вкрай потрібною, щоб розпізнати, чи це був лише сон, чи справді посланець Божий завітав до нього і говорив з ним.
Послання, яке було йому повідомлено, є величним, і воно вимагає надзвичайної хоробрості віри. Чи це можливо, що Бог говорив насправді? Чи ця істина, яку сприйняв Йосиф уві сні є істиною, що перевершує очікуване? Чи, можливо, Бог таким способом розпочав нову історію із людьми? Матей сказав раніше, що Йосиф «внутрішньо роздумував», як відреагувати на вагітність Марії (enthymethentos). Можна лишень уявити, як він тепер внутрішньо бореться з цим неймовірним отриманим уві сні післанням: «Йосифе, Сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку; бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1:20).
До Йосифа недвозначно звернулися, як до сина Давида, тим самим водночас окресливши завдання, покладене на нього цією подією: як носієві обітниці Давида підтвердити вірність Богові. «Не бійся» прийняти це доручення, яке справді може викликати страх. «Не бійся», – так ангел Благовіщення звернувся також до Марії. Цим одинаковим закликом ангела Йосиф тепер також прилучений до таємниці Воплочення Бога.
За повідомленням про зачаття дитини силою Святого Духа слідує доручення Йосифові: «Вона (Марія) породить сина, і ти даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх» (Мт. 1:21). Разом із розпорядженням взяти Марію собі за жінку, Йосиф отримує також доручення дати дитині ім’я і таким чином юридично прийняти її як свою дитину. Це те саме ім’я, яке ангел назвав Марії як ім’я дитини: Ісус. Ім’я Ісус (Єшуа) означає: JHWH є спасіння. Післанець Божий, який уві сні говорить із Йосифом, уточнює, в чому полягає це спасіння: «Він спасе народ Свій від гріхів їхніх».
Отже, з одного боку, дитині дано високе богословське доручення, бо лиш один Бог може прощати гріхи. Так вона поставлена у безпосередній зв’язок із Богом, прямо пов’язана із освячуючою і спасенною владою Бога. З іншого боку, таке визначення післанництва Месії могло б також викликати розчарування.
Звичне очікування спасіння спрямовується передусім на конкретні утиски Ізраїлю і водночас, звичайно, на матеріальний добробут вельми зубожілого народу. Обітниця прощення гріхів виглядає одночасно і занадто малою і занадто великою, адже виглядає так, начебто до уваги не беруться конкретні страждання Ізраїлю і його реальна потреба у порятунку.
Вже в корені цього слова випереджена уся суперечка навколо месіанства Ісуса: чи він спасе Ізраїль, чи все зміниться? Чи є післанництво, як Він його прожив, відповіддю на обітницю, чи ні? Напевно, воно не відповідає безпосередньому очікуванню месіанського спасіння людей, які відчували себе пригніченими не так своїми гріхами, як більшою мірою своїми стражданнями, своєю неволею, убогістю свого існування.
Ісус сам порушив питання про пріоритет у потребі спасіння людини, коли чотири чоловіки спустили через дах паралізованого, якого вони не змогли пронести через натовп людей крізь двері, і поклали до ніг Ісуса. Присутність страждаючого вже була просьбою, закликом до зцілення, на який Ісус цілком навпаки до очікуваного тими, що несли, і хворим відповів словом: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2:5). Якраз цього люди не чекали. Якраз про це їм не йшлося. Паралізований повинен був могти ходити, а не бути звільненим від гріхів. Книжники розкритикували богословську самовпевненість слова Ісуса; страждаючий і люди довкола були розчаровані, бо Ісус, здавалося, не розгледів власне біди цієї людини.
Вважаю всю сцену дуже характерною з огляду на питання про післанництво Ісуса, як воно було насамперед описане у зверненні ангела до Йосифа. Тут уміщається як критика книжників, так і покірне очікування людей. Те, що Ісус може прощати гріхи, Він демонструє тепер тим, що наказує хворому встати зі свого ложа і піти зціленим. Але при цьому непорушним залишається пріоритет прощення гріхів як основна засада усякого зцілення людини.
Людина – це створіння у взаємозв’язках. І коли порушено перший основоположний зв’язок людини – зв’язок із Богом, тоді ніщо інше не може вже бути в порядку. Про цей пріоритет йдеться у місії і ділах Ісуса. Він насамперед хоче вказати людині на причину її лиха і показати їй: якщо ти тут не будеш зцілений у цьому, то справді не будеш зцілений, незважаючи на всі добрі справи, які тобі траплятимуться.
У цьому розумінні в тлумаченні імені Ісуса, яке було дароване Йосифові уві сні, уже міститься основоположне роз’яснення, як треба розуміти спасіння людини і в чому тоді полягає головне завдання Спасителя.
