Спасіння, яке несе обіцяна дитина, виявляється в остаточному відновленні Давидового царства. Насправді, царству Давида була обіцяна непорушність: «Твій дім і твоє царство передо Мною повіки існуватиме; і престол твій закріпиться повіки», – так провістив Натан, натхненний самим Богом (2 Сам. 7:16).
У псалмі 89 вражаюче відображається суперечність між остаточністю обітниці і фактичним крахом Давидового царства: «Вічним зроблю його потомство і престол його, як дні небесні. Коли ж його сини закон мій покинуть.., Я різкою їхній проступок покараю… Але моєї ласки Я не заберу від нього і вірності моєї не відкину» (Пс. 89:30-34). Тому псалмопівець зворушливо і постійно повторює перед Богом обітницю, стукає до Його серця і вимагає Його вірності. Адже дійсність, яку він переживає, є цілком іншою: «Та Ти відкинув, занехав, розгнівався на помазаника Твого. Ти погордував союзом слуги Твого, збезчестив на землі його корону… Грабують його всі перехожі, він став сміховищем своїм сусідам… Згадай, о Господи, про слуг Твоїх наругу!» (Пс. 89:39-42. 51).
Цей жаль Ізраїля був перед Богом також тоді, коли Гавриїл провіщав Діві Марії нового царя на Давидовому троні. Ірод був царем милістю Риму. Він був ідумеєм, а не сином Давида. Але передусім своєю нечуваною жорстокістю він був карикатурою того царства, що було обіцяне Давидові. Ангел сповіщає, що Бог не забув Своєї обітниці; що тепер вона сповниться у дитині, яку Марія повинна зачати через Святого Духа. «Його Царству не буде кінця», – каже Гавриїл до Марії.
У IV ст. це твердження було прийняте у Символ віри Нікейського собору – в момент, коли Царство Ісуса із Назарету охопило майже весь світ Середземномор’я. Ми, християни, знаємо і згадуємо із вдячністю: так, Бог здійснив Свою обітницю. Царство Давида простяглося «від моря до моря», від континенту до континенту, зі століття в століття.
Безсумнівно, завжди залишається істинним слово, що його промовив до Пилата Ісус: «Царство Моє не від світу цього» (Йо. 18:36). Деколи в історії можновладці цього світу приміряють цей вислів до себе. Але якраз тоді приходить загроза – вони хочуть поєднати свою владу з владою Ісуса і саме так спотворюють Царство, ставлять його під загрозу, або воно зазнає постійних переслідувань тих володарів, які не терплять ніякого іншого царства і хотіли б знищити Царя, у Якого немає влади, але таємничої влади Якого вони все ж бояться.
Та «Його Царству немає кінця». Це інше Царство побудоване не на владі світу, а ґрунтується лише на вірі і любові. Це велика сила надії посеред світу, який так часто здається покинутим Богом. Царство Сина Давида Ісуса не знає кінця, бо в ньому панує сам Бог, бо в ньому Царство Боже проникає в цей світ. Обітниця, яку Гавриїл передав Діві Марії – істинна. Вона постійно сповняється наново.
Відповідь Марії, до якої ми тепер підійшли, розкривається в три етапи. Першою реакцією на вітання ангела були переляк і задума. Її реакція є іншою, ніж реакція Захарії. Про нього сказано, що він злякався і «страх напав на нього» (Лк. 1:12). З Марією – перше слово таке ж саме (вона злякалася), але потім слідує не страх, а внутрішнє роздумування над ангеловим привітом. Вона роздумує (веде внутрішній діалог), що мало б означати вітання Божого післанця. Так уже тут проглядається характерна риса образу Матері Ісуса, яка зустрінеться нам ще двічі в подібних ситуаціях у Євангелії: внутрішній діалог зі словом (пор.: Лк. 2:19,51).
Вона не залишається в стані переляку від близькості Бога у Його ангелові, а шукає розуміння. Отже, Марія, з одного боку, виглядає як відважна жінка, яка залишається розсудливою навіть почувши нечуване. Водночас вона стоїть перед ангелом як істинна жінка, в якої серце поєднується із розумом і яка намагається зрозуміти все в Божій звістці. Так Марія стає образом Церкви, яка роздумує над Словом Божим, намагається зрозуміти всю його повноту і подароване зберігає у своїй пам’яті.
Загадковою для нас є друга реакція Марії. Після роздумів, з якими вона сприйняла вітання Божого післанця, ангел повідомив про вибір, що впав на неї – стати Матір’ю Месії. Марія ставить коротке радикальне запитання: «Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?» (Лк. 1:34).
І знову розгляньмо відмінність реакції Захарії, який із сумнівом відреагував на можливість призначеного йому доручення. Він, як і Єлисавета, були людьми похилого віку; він не смів більше сподіватися на народження сина. Марія, навпаки, не сумнівається. Вона не питає про «що», вона питає про «як» здійснення обітниці, шляху виконання якої вона не розуміє: «Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?» (Лк. 1:34). Це питання видається незрозумілим, оскільки Марія була заручена і за юдейським правом вже вважалася рівною заміжній жінці, хоча ще і не жила у свого чоловіка і ще не прийняла подружнього єднання.
Святий Августин пояснює, що Марія прийняла обіт дівственності, а заручилася для того, щоб мати захисника для себе як для діви. Та ця реконструкція події повністю випадає зі світу юдейства часів Ісуса і в такому контексті виглядає немислимою. То що тоді означає це слово? Ясної відповіді сучасна екзеґеза ще не знайшла. Стверджують, що Марія в той момент, ще не будучи «взятою в дім», не мала стосунків із чоловіком, а доручення розглядала як таке, що треба виконувати негайно. Але це не переконує, тому що час «взяття в дім» міг бути не таким вже й віддаленим. Інші тлумачі розглядають це речення як чисто літературну конструкцію, щоб продовжити діалог між Марією і ангелом. І це також не є справжнім поясненням запитання Марії. Можна згадати ще й про те, що намір про заручини висловлювався однобічно чоловіком, а жінку при цьому про її згоду не запитували. Але і ця вказівка не розв’язує проблеми.
Отже, загадка залишається, або, достеменніше висловлюючись, таємниця цього запитання. Марія з невідомих для нас причин не бачить жодного шляху, щоб могти стати Матір’ю Месії через подружні стосунки. Ангел підтверджує їй, що вона має стати Матір’ю не звичайним шляхом після «взяття в дім» Иосифом, а через «отінення силою Всевишнього», через прихід Святого Духа. Він наголошує: «Нічого бо немає неможливого в Бога» (Лк. 1:37).
За цим слідує третя реакція, власне відповідь Марії: її скромне «так». Вона виявляє себе як слугиня Господня. «Нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1:38).
Святий Бернард з Клерво драматично зобразив цю хвилюючу мить в одній зі своїх передріздвяних проповідей. Після того, як прародичі не справилися зі своїм завданням, світ потемнів, потрапив під владу смерті. Тепер Бог шукає новий вхід у світ. Він стукає до Марії. Йому потрібна людська свобода. Він не може людину, яка створена вільною, спасти Своєю волею без її вільного «так». Створюючи свободу, він певним чином поставив Себе у залежність від людини. Його влада прив’язана до несилуваного «так» людини. Так св. Бернард показує, як у цю мить питання до Марії Небо і земля водночас затамували подих. Чи скаже вона «так»? Вона вагається… Чи її смиренність не стане на перешкоді? Цей єдиний раз – так каже до неї св. Бернард – не будь смиренною, а будь хороброю! Дай нам твоє «так!» Це є вирішальним моментом, коли з її вуст, з її серця зринає відповідь: «Хай станеться зі мною по твоєму слову». Це мить вільного, смиренного і водночас великодушного послуху, в якому відбулося найвище прийняття рішення людською свободою.
Марія стає Матір’ю через своє «так». Отці Церкви інколи говорили, що Марія зачала через своє вухо, тобто через слухання. Через її послух слово увійшло у неї і принесло плід. У зв’язку із цим Отці розвинули думку про народження Бога у нас через віру і хрещення, через які Логос наново приходить до нас і робить нас дітьми Божими. Роздумаймо, наприклад, над словами св. Іринея: «Як людина перейде у Бога, коли Бог не ввійде у людину? Як вони зупинять народження смерті, якщо не будуть відроджені до нового народження, яке було в чудесний і неосяжний спосіб дароване Богом як знак спасіння із Діви через віру?» (Adv. haer. IV 33, 4; пор.: Rahner H. Simbole der Kirche. – C. 23).
Я гадаю, важливо буде почути останнє речення з історії Благовіщення: «І відійшов ангел від неї» (Лк. 1:38). Велика година зустрічі з Божим післанцем, яка змінила все життя, минула, і Марія залишилася наодинці з дорученням, яке, власне, перевершувало усякі людські спроможності. Вона мусить далі іти дорогою, що веде через багато непроглядних місць – розпочавшись із переляку Йосифа через її вагітність і до миті, коли Ісуса оголошують божевільним (пор.: Мр. 3:21; Йо. 10:20), аж до ночі Хреста.
Як часто в цих ситуаціях хотіла б Марія внутрішньо повернутися в ту годину, коли до неї говорив Божий ангел, знову вслухатися у вітання: «Радуйся, благодатна!», в слово розради: «Не бійся!». Ангел іде, місія залишається, а з нею дозріває внутрішня близькість до Бога, внутрішнє бачення Його, відчуття Його присутності.
