У першу ніч, коли Кенос заснув у лісовій печері, до нього підступився злий дух і прошепотів: «Піди й забери ніж із печери Тувалкаїна! Завдяки цьому ти одержиш владу над людьми. А ще ти зможеш убивати звірів та їсти їхнє м’ясо – ти ж бо такий голодний!» Рано-вранці Кенос прокрався до печери Тувалкаїна. Він ховався за камінням та деревами. Невдовзі він побачив, як майстер зі своїми помічниками спускається до потічка, щоб умитися. Тоді Кенос увійшов до порожньої печери. Він крадькома сунув руку в щілину й не помилився: ніж знову лежав на тому самому місці. Кенос поспішно вихопив його звідтіля. Йому здалося, що краплі крові на землі прошепотіли його ім’я і наче намагалися схопити його. Кенос притьмом кинувся з печери до лісу. Раптом перед ним з-за кущів вигулькнув вовк. Та Кенос заколов його і випив його кров. Потім він відтягнув звіра до свого сховку. З великою майстерністю, що її він перейняв від Тувалкаїна, він викресав з каменя іскри й запалив вогонь. Затим підсмажив вовчатину і втамував голод. Вовче хутро віднині слугувало йому постіллю.
У цей час священик Сиф почув про вбивство, вчинене Кеносом, і покликав людей на спокутувальну жертву, що відбувалася біля священного дому. Коли запалили вогонь і прочитали молитви, Ювал заграв на лірі, і тоді всі вервечкою рушили довкола жертовні. А Кенос никав неподалік від спорожнілих хатин. Він здалеку бачив вчинення жертвопринесення й натовп людей поблизу вівтаря. Неподалік від села він побачив хлопчину, який ліниво лежав на ведмежій шкурі. Кенос підійшов і запитав: «А ти чому не на жертвопринесенні?» «Бо я лінивий. Доста й того, що вчора я зрубав дерево», – відказав хлопчак. Кеносу сподобалося, що ще хтось, окрім нього, пропускає жертвопринесення. Він підсів до хлопця й показав йому свого ножа: «Ходімо зі мною до лісу, і я навчу тебе користуватися цим ножем. А може, дістану для тебе ще одного». Після недовгих умовлянь хлопчина рушив за Кеносом до лісу. Вони разом убили дику свиню, засмажили її на вогнищі в печері, забезпечивши так себе їжею на багато днів. Відтоді вони разом полювали в лісі й лякали звірів, несучи в душі зло. Вони не милували ані оленя, ані косулі. Невдовзі вони почали вбивати звірину вже не через м’ясо, а заради забавки.
Сталося так, що Тувалкаїн прогнав свого підмайстра, який під час роботи сварився й поганив ім’я Боже. Розгніваний вигнанець вештався лісом. Двоє негідників натрапили на нього, коли він спав на сирому листі. Вони покликали його до себе в печеру, і з того дня їх стало троє.
