Одного разу Тувалкаїн разом із підмайстрами пішов з печери. Він хотів роздобути залізо із землі. Двох підмайстрів він залишив у печері, щоб підтримували вогонь та докували мотику. Поки старший з них, Кенос, тримав кліщами на ковадлі кавалок розпеченого заліза, другий бив по ньому молотом так, що іскри летіли. І сталося так, що молот вискочив довбняреві з рук і втрапив Кеносу в бік. Розлючений Кенос ударив неуважного молотобійця кулаком в обличчя. Той почав захищатися, кинув молота і вчепився в Кеноса. Почалася жорстока бійка, обидва каталися по долівці печери. Здавалося, Кенос переможений. Раптом він помітив неподалік, у щілині в скелі, залізного ножа. Він схопив ножа, кинувся на супротивника і заколов його. Після цього Кенос дуже злякався. Ніж він залишив у тілі заколотого. Побачивши, як ллється кров, Кенос, сповнений жаху, кинувся тікати. Кров кипіла й нуртувала в його жилах. Йому здавалося, що за його спиною з печери лунає пронизливий сміх демонів. Він мчав лісом, немов загнаний звір. Буря пронеслася верхівками дерев. Удалині заблискало і невдовзі розігралася сильна гроза. Після довгих блукань Кенос набрів на печеру. Там він знесилений звалився долі й, прошипівши: «Він часто злив мене й нині отримав своє!» – зронив голову на руки і, зі злобою в серці, заснув.
Наступного вечора Тувалкаїн повернувся зі своїми підмайстрами додому. «Що все це означає?» – спитав він, не побачивши диму над печерою. Коли вони зайшли всередину, один з підмайстрів перечепився через мертве тіло. Почулися крики жаху. Вогонь уже зовсім згас. У темряві мертвого неможливо було впізнати, тож його винесли назовні. Один із підмайстрів витягнув ножа з його грудей і віддав Тувалкаїнові. «Це Кенос заколов його», – глухо промовив Тувалкаїн. Він довго дивився на скривавлений ніж. «Золотого ножа я викував на прохання священика Сифа для богослужіння. Срібного носить співець Ювал. А залізний приніс нещастя на Землю. Що мені зробити з ним: закопати в землю, кинути в прірву?» Але тут він згадав: «Каїн убив Авеля, не застосовуючи зброю. Ніж не винен. Кенос – убивця, і він утік». І Тувалкаїн поклав ножа назад до щілини, спершу декілька разів встромивши його в землю, аби стерти кров.
