Коли Ісус з апостолами подався з Капернаума проповідувати в інші краї, я сподівався ще не раз їх побачити. Однак усе склалося зовсім по-іншому. Мама моя тоді сильно нездужала, і я не міг її залишити надовго, аби провідати Івана і Якова і щоби знову – а тепер це для мене було найважливішим – послухати Ісуса. Так збіг майже рік – слава про Ісусові діяння ширилася навколишніми краями.
Я чув від батька Якова та Івана, що на Пасху вони з Ісусом мають бути в Єрусалимі – така вже в нас, юдеїв, традиція, і багато мешканців Капернаума також збиралися туди. Я вже навіть було впросив Заведея взяти мене з собою, та останньої миті не зміг вирушити з ним. Адже мама моя навіть не підводилася з ліжка й не приходила до тями в ті дні, і сусіди сказали, що вона – при смерті.
Я сидів коло мами і плакав: чому Ісуса зараз немає поряд? Адже він зцілив стількох людей і навіть мертвих воскрешав. Подумки я просив Ісуса вилікувати мою маму, адже я так сильно люблю її, і вона – єдина рідна мені людина. Якщо мама помре – кому ще я буду потрібен, нещасний знайда? Уперше я почувався страшенно нікчемним і безпорадним, але поступово від внутрішньої розмови з Ісусом заспокоївся – так, ніби Він і справді мене почув. Я тримав маму за руку і пошепки молився, й тоді в моєму серці зажевріла надія – така маленька іскорка, але з неї, буває, розгоряється справжнє полум’я!
Якою ж була моя радість, коли по святі Пасхи мама потроху стала одужувати. Вона все ще була дуже слабка, і зовсім не вставала, але пила воду, що я їй подавав, і зовсім потрохи, але стала їсти! Мама сказала: це тому, що я молився за неї. І я гадаю – Ісус почув мене!
Тим часом я став щодня забігати до Заведея, щоб дізнатися, коли Ісус з учнями знову прибуде до Капернаума, однак батько Якова та Івана ще не повернувся з Єрусалима. А я так хотів побачити Ісуса, щоб подякувати Йому!
Заведей повернувся нескоро: збігло вже більше місяця. Дізнавшись про його повернення – ви ж знаєте, чутки розходяться в Капернаумі швидше, ніж кола по воді, – я хутко побіг до їхньої господи.
Заведей надзвичайно змарнів, його одяг і волосся були запилюжені, під очима чорніли кола. Він був зморений і мовчазний, тож і я не зважився розпитувати його ні про що, чекаючи, коли він сам розповідатиме. Урешті, коли в домі зібралася родина й численні сусіди, Заведей розповів нам, що сталося в Єрусалимі.
– Ісуса розіп’яли, Він страждав за нас і помер, – тихо проказав Заведей, і вмить моє серце заболіло так, ніби в нього хтось влучив гострим камінцем, а присутні жінки стали голосити.
– Та ви не маєте плакати і голосити, тому що третього дня Він воскрес, – розповідав далі Заведей. – Бо Він воістину Божий Син. Ісус з’явився Своїм учням – і вони могли пересвідчитися, що Він справді живий. Він їв і пив із ними, і апостол Хома навіть міг торкнутися пальцями його ран, аби переконатись, що це справді живий чоловік, із крові й плоті. Про це розповіли мені сини Яків та Іван, яких я заледве знайшов в Єрусалимі через сум’яття. Тепер вони свідчать про Божого сина і про Царство Небесне поміж людей, як і решта апостолів.
– А Ісус? Він прийде ще до Капернаума? Чи Його можна знайти в Єрусалимі? Я хочу подякувати Учителеві, – швидко проказав я, поки інші присутні перешіптувалися й переглядалися.
– Ісус вознісся на небо, до Свого Отця, – промовив Заведей. – Тепер уже ніхто з людей не побачить Його ні в Капернаумі, ні в Єрусалимі.
Почувши це, я прожогом вискочив із Заведеєвої господи. Очі мені застилали сльози – я біг і біг у сутінках, аж поки не опинився на березі Генісарета. Там я сів на камінь, де любив сидіти Ісус, коли навчав людей, і плакав, затуливши долонями обличчя.
Як же це так? Чого учні не захистили Його? Чому Він мусив так страждати, адже робив людям тільки добро?! Це ж так несправедливо!!! І я навіть не зможу подякувати Йому за те, що мама моя одужує?! Ніколи вже Його не побачу?!
…Я ридав так довго, аж поки темрява вкрила все довкола. Тоді я відчув глибоке спустошення – навіть сліз уже не було. Звівши до неба погляд, я побачив, як із-за хмар вибивається місяць. За якусь мить він показався уповні й розкинув на водному плесі Генісарета свою лискучу доріжку, що звивалася й мерехтіла, коли хвилі накочувалися одна на одну.
Я дивився на місячну доріжку – і знову й знову переживав ті короткі миті поруч з Ісусом: ось Він іде по воді, вгамовує бурю, подає руку Симонові, ось благословляє мене і розламує та роздає людям хліб, який спекла мама… Ось повні неводи риби, на які Він дивиться задоволено, а рибалки – з неймовірним подивом. Тієї миті я й придумав, як можу Йому подякувати: хоч і не бачу Його, але ж Він бачить і чує мене, бо ж інакше не зцілив би мою маму! Я беру обламану вітром оливкову галузку і малюю нею на землі біля Ісусового каменя велетенську рибу – не кита, просто таку гарну рибину, яку мріє упіймати кожен рибалка, подібну до тих, якими Ісус нагодував стількох людей.
Я розповів про цей випадок мамі, і вам, і розповім ще багатьом-багатьом людям, бо вирішив: коли виросту – служитиму Ісусові, несучи людям Його вчення, як і апостоли.
А поки що ця рибина – то мій подарунок Ісусові й моя подяка…
